щоб раз назавжди покінчити з цим питанням.
Валек помітно повеселішав, і обидва ми почули себе віль-
ніше.
Ну що? А де ж ваші? спитав я. Все ще не повер-
нулись?
Ще ні. Чорти їх знають, де вони запропастилися.
Ми весело заходилися споруджувати хитромудру пастку
для горобців, для якої я приніс ниток. Нитку ми дали в
руки
Марусі, і, коли необережний горобець, спокушений зер-
ном, безтурботно стрибав у пастку, Маруся смикала нитку,
покришка захляпувала пташку, яку ми потім випускали.
Тим часом опівдні небо насупилося, насунула темна хма-
ра, і під веселий гуркіт грому зашуміла злива. Спочатку мені
дуже не хотілося спускатися в підземелля, а потім, згадавши,
що Валек і Маруся живуть там постійно, я переміг неприємне
почуття і пішов туди разом з ними. У підземеллі було темно
й тихо, але чути було, як угорі перекочувався гучний гуркіт
грози, ніби хтось їздив там на величезному возі бруківкою.
За кілька хвилин я призвичаївся до підземелля, і ми весе-
ло прислухалися, як земля приймала широкі потоки зливи;
гомін, сплески і часті розкоти настроювали наші нерви, ви-
кликали пожвавлення, що вимагало виходу.
Давайте грати в піжмурки, запропонував я.
Мені зав'язали очі; Маруся дзвеніла слабкими перелива-
ми свого жалісного сміху і ляпала по кам'яній підлозі непро-
ворними ніжками, а я вдавав, що не можу спіймати її, як рап-
том наштовхнувся на чиюсь мокру постать і в ту ж хвилину
почув, що хтось схопив мене за ногу. Міцна рука підняла
мене з підлоги, і я повис у повітрі додолу головою. Пов'язка
з очей моїх впала.
Тибурцій, мокрий і лютий, ще страшніший від того, що я
дивився на нього знизу, тримав мене за ноги і дико повертав
очима.
Це ще що, га? суворо питав він, дивлячись на Вале-
ка. Ви тут, я бачу, весело проводите час... Завели приємну
компанію...
Пустіть мене! сипів я, дивуючися, що і в такому не-
звичному становищі я все-таки можу розмовляти, але рука
Тибурція ще міцніше стисла мою ногу.
Відповідай! звернувся він знову грізно до Валека,
який в цьому скрутному становищі стояв, засунувши в рота
два пальці, начебто на доказ того, що відповідати йому рішу-
че нема чого.
Я помітив лише, що він з великим співчуттям стежив за
моєю нещасною постаттю, що хилиталась, наче маятник, у
повітрі.
Пан Тибурцій підняв мене і глянув в обличчя.
Еге-ге! Пан суддя, якщо мене не обманюють очі... На-
віщо це ви зволили завітати сюди?
Пусти! вимовив я уперто, Зразу відпусти! І при
цьому я зробив інстинктивний рух, ніби збираючися тупнути
ногою, але від цього тільки заборсався в повітрі.
Тибурцій зареготав.
Ого-го! Пан суддя зволять сердитися... Ну, та ти мене
ще не знаєш. Я Тибурцій. Я ось повішу тебе над вогником
і засмажу, як порося.
Розпачливий вигляд Валека ніби підтверджував думку про
можливість такого сумного кінця. На щастя, на визволення
наспіла Маруся.
Не бійся, Васю, не бійся! підбадьорила вона мене,
підійшовши до самих ніг Тибурція. Він ніколи не смажить
хлопчиків на вогні... Це неправда!
Тибурцій швидким рухом повернув мене і поставив на но-
ги; при цьому я трохи не впав, бо в мене закрутилася голова,
але він підтримав мене рукою і потім, сівши на дерев'яний
оцупок, поставив мене між колін.
І як це ти сюди потрапив? продовжував він допиту-
вати. Чи давно?.. Кажи ти! звернувся він до Валека, бо
я нічого не відповів.
Давно,відповів той.
А як давно?
Днів з шість.
Здалося, ця відповідь дала панові Тибурцію деяке задово-
лення.
Ого, шість днів! промовив він, повертаючи мене об-
личчям до себе. Шість днів багато часу. І ти й досі ніко-
му ще не розбазікав, куди ходиш?
Нікому.
Правда?
Нікому, повторив я.
Похвально!.. Можна сподіватися, що не розбазікаєш і
надалі. А втім, я завжди вважав тебе за порядного хлопця,
стріваючи на вулиці. Справжній «вуличник», хоча й «суддя»...
А нас судитимеш? Скажи!
Він говорив досить добродушно, але я все-таки почував
себе дуже ображеним і тому відповів сердито:
Я зовсім не суддя. Я Вася.
Одне одному не заважає, і Вася теж може бути суд-
дею не тепер, так потім... Це вже, брат, так ведеться здавна.
жебрак! Я, якщо вже казати одверто, краду, і він крастиме.
А твій батько мене судить, ну, і ти коли-небудь судитимеш...
ось його!
Не судитиму Валека, заперечив я похмуро. Не-
правда!
Він не судитиме, насупилася і Маруся, переконливо
відхиляючи від мене жахливу підозру.
Дівчинка довірливо притулилась до ніг цієї потвори, а він
ласкаво пригладив жилавою рукою її біляве волосся.
Ну, цього ти наперед не кажи, сказала чудна люди-
на, звертаючись до мене таким тоном, ніби вона розмовляла
з дорослим,
Не кажи, друже!.. Кожному своє, кожен іде
своєю стежкою, і хто знає... може, це й добре, що твоя стеж-
ка пролягла через нашу. Для тебе добре, тому що краще мати
в грудях шматочок людського серця ніж холодний камінь,
розумієш?
Я не розумів нічого, та все ж таки вп'явся очима в облич-
чя дивної людини, очі пана Тибурція пильно вдивлялися
в мої.
Не розумієш, звичайно, бо ти ще малий... Тому скажу
тобі коротко: якщо колись доведеться тобі судити ось його,
то згадай, що коли ви обидва були дурнями і гуляли разом,
то вже тоді ти йшов по дорозі в штанях і з добрим запасом