не-, тверде й жорстоке, як камінь, схилялось над маленькою
голівкою, висмоктуючи з неї рум'янці, блиск очей та жва-
вість рухів. «Напевне, це буває вночі», думав я, і почуття
жалю боляче стискало мені серце.
Під впливом цього почуття я теж зменшив свою жвавість.
Пристосовуючись до тихої солідності нашої дами, ми вдвох з
Валеком, посадивши її десь на траві, збирали для неї квіти,
різнокольорові камінці, ловили метеликів, іноді робили з цег-
лин пастки для горобців. Іноді ж, розлігшись біля неї на траві,
дивилися в небо, як пливуть хмари високо над кошлатим
дахом каплиці, розповідали Марусі казки або розмовляли.
Ці розмови з кожним днем зміцнювали нашу з Валеком
дружбу, що росла, незважаючи на різку протилежність наших
характерів. Моя поривчаста жвавість була зовсім протилеж-
ною його сумній солідності, і він викликав мою пошану своїм
незалежним тоном, яким говорив про старших. Крім того,
в'н часто розповідав мені багато нового, про що я раніше й
не думав. Чуючи, як він говорить про Тибурція, ніби про то-
вариша, я спитав:
Тибурцій твій батько?
Не знаю, відповів він задумливо, наче це питання не
спадало йому на думку.
Він тебе любить?
Так, любить, сказав Валек вже далеко певніше
Він завжди піклується про мене, і, знаєш, іноді він цілує ме-
не і плаче...
І мене любить, і теж плаче, додала Маруся з виразом
дитячої гордості.
А мене батько не любить, промовив я сумно. Він
іколи не цілував мене... Він нехороший.
Неправда! Неправда! заперечив Валек. Ти не ро-
зумієш. Тибурцій краще знає. Він каже, що суддя найкра-
ща людина в місті. Твій батько, знаєш... Він засудив навіть
одного графа...
Так, це правда... граф дуже сердився, я чув.
Ну, от бачиш! Адже графа засудити не жарт.
Чому?
Чому? перепитав Валек, трохи збентежений. Тому
що граф не проста людина... Граф робить, що хоче, і їздить
[у кареті, і потім... у графа гроші; він дав би іншому судді
грошей, і той би його не засудив, а засудив би бідного.
Так, це правда. Я чув, як граф кричав у нас у кварти-
рі: «Я вас усіх можу купити й продати!»
А суддя що?
Батько каже йому: «Йдіть від мене геть!»
Ну, от, от! І Тибурцій каже, що він не боїться прогна-
ти багатого, а коли до нього прийшла стара Іваниха на ми-
лиці, він звелів принести їй стільця. От він який!
Все це примусило мене глибоко замислитися. Валек пока-
зав мені мого батька з такого боку, з якого мені ніколи не
спадало на думку глянути на нього: слова Валека торкнули в
моєму серці струну синівської гордості. Мені було приємно
слухати похвали моєму батькові; та ще від імені Тибурція,
який «все знає», але разом з тим здригнулася в моєму серці
нота щемливої любові, змішаної з гіркою свідомістю, що ні-
коли батько не полюбить мене так, як Тибурцій любить своїх
дітей.
МІЖ «СІРИМ КАМІННЯМ»
Минуло ще кілька днів. Членів «поганого товариства» не
було видно в місті, і я даремно вештався, нудьгуючи, по вули-
цях, чекаючи їхньої появи, щоб бігти на гору. Я зовсім за-
нудьгував, бо не бачити Валека і Марусю стало вже для мене
великою втратою. Та от коли якось я йшов, похнюпивши го-
\ову, курною вулицею, Валек раптом поклав мені на плече
руку.
Чого ти перестав до нас ходити? спитав він.
Я боявся... Ваших не видно в місті.
А-а... Я не здогадався сказати тобі: наших нема, при-
ходь... А я подумав зовсім інше...
А що?
Подумав, що тобі уже набридло.
Ні, ні!.. Я, брат, зараз прибіжу, поспішив я, навіть
і яблука зі мною.
При згадці про яблука Валек швидко повернувся до мене,
ніби хотів щось сказати, але не сказав нічого, а тільки глянув
на мене дивним поглядом.
Нічого, нічого! відмахнувся він, бачачи, що я див-
люся на нього вичікуючи. Йди просто на гору, а я тут ще
зайду кудись справа є. Я тебе дожену на дорозі.
Я пішов тихо і часто оглядався, чекаючи, що Валек мене
дожене; проте я встиг зійти на гору і підійшов до каплиці, а
його все не було! Я зупинився не розуміючи: перед очима
було лише кладовище, пустинне, тихе, без будь-яких ознак
людського життя тільки горобці цвірінчали на волі та густі
кущі черемхи, козолисту та бузку, тулячися до південної сті-
ни каплиці, про щось тихо шепотілися густим темним листям.
Я озирнувся навкруги. Куди ж мені тепер іти? Очевидяч-
ки, треба дочекатися Валека. А поки що я ходив між
могилами, знічев'я приглядаючись до них і намагаючись ро-
зібрати стерті написи на порослих мохом могильних каменях.
Тиняючись отак від могили до могили, я набрів на просторий
напівзруйнований склеп. Дах його був скинутий або зірваний
негодою і валявся тут же. Двері були забиті. З цікавості я
приставив до стіни старий хрест і, вилізши по ньому, зазир-
нув усередину. Гробниця була порожня, тільки в середині
підлоги було вроблено віконну раму зі склом, і крізь це скло
зяяла темна порожнеча підземелля.
Поки я розглядав гробницю, дивуючися чудному призна-
ченню вікна, на гору прибіг захеканий та стомлений Валек.
В руках у нього була велика булка, за пазухою щось випина-
лося, по обличчі стікали краплі поту.
Ага! гукнув він, помітивши мене. Ось де ти! Якби
Тибурцій тебе тут побачив, ото б розсердився! Ну, та тепер
вже нема чого робити... Я знаю, ти хлопець хороший і ніко-