Готовий заприсягтися, Парк іще не відсторонив мене. Отже, я можу покопирсатися в записах і надіслати запит до управління поліції Лос-Анджелеса та ФБР з приводу всього, що в них є по Крістоферу та інших викраденнях. Це поза правилами і, скоріше за все, нелегально, але хрін з ним.
Я входжу до системи запитів на отримання даних і додаю новий запит.
Завтра дізнаюся, пройшов він чи мене запроторять у вязницю.
Розділ 8. Відмичка
Він ходив пішки чи їздив? питаю я.
Їздив. Переважно.
Вільям відмикає двері гаража й підіймає їх, аби показати, що всередині.
Стіни заставлені металевими шафами. Він помічає, як я на них дивлюся.
Бухгалтерія.
Ви не тримаєте документи в спеціалізованих закладах?
Більшість тримаю. Але до документів деяких клієнтів мені потрібен безпосередній доступ.
Він підходить до велосипеда, спертого на купу коробок із файлами.
Це велосипед BMX із наліпками «Трансформерів».
Знайшли на місці, де його викрали, зітхає він. Просто посеред вулиці.
Я фотографую велосипед на телефон. У ньому немає нічого незвичайного, але дуже часто саме серед пересічного й ховається те, що не очікуєш там знайти.
І ніхто нічого не бачив? питаю я, доки Вільям замикає двері гаража.
Принаймні за словами поліції. І тих, із ким я говорив особисто. У нас є шанси отримати ті файли?
Я надіслав запит. Після обіду матимемо відповідь.
Ми починаємо спускатися тротуаром, прямуючи до Крісової школи з украй пересічною назвою «Початкова школа на 134й вулиці».
Автомобілів більшає, люди прямують до Лос-Анджелеса на роботу. Сусіди Вільяма здебільшого чорношкірі або латиноамериканці, хоча я помічаю і кількох літніх білих.
У Кріса були друзі, з якими він разом ходив до школи?
Щоб якісь постійні ні. У такому віці діти раз у раз змінюють компанії. До того ж Кріс був, якщо можна так сказати, одинаком. Сьогодні легше бути чорним ботаном гадаю, легше, ніж раніше.
Я був самітником, іще коли був живий батько, а отримавши додаткову причину ховатися у власній голові, перетворився на цілковитого інтроверта.
Прямуючи тротуаром, я заглядаю у відчинені вікна й зауважую будинки з потовщеними ґратами та камерами спостереження.
Ми дістаємося великої відкритої ділянки землі зеленої зони для підключених до електростанції опор ліній електропередавання, що звиваються через увесь Лос-Анджелес. Вільям вказує на кущик буряну біля тротуару.
Ось тут і знайшли його велосипед.
Машин їздить чимало, а от будинків поблизу майже немає. Легко уявити, що пообідні водії не звернуть уваги на машину, яка пригальмувала поговорити з малим хлопям на велосипеді.
Кріс міг говорити з незнайомцями? питаю я.
Він був обачним хлопчиком. Але дуже товариським. Говорити міг із ким завгодно, але ніколи б не сів у машину до чужого.
Отже, Кріса могли схопити на вулиці й закинути в авто прямо з велосипеда. Але тут, посеред білого дня, це привернуло б увагу. Одна справа не надати значення дитині, що розмовляє з водієм, зовсім інша не розповісти поліції, що ти бачив, як маленького хлопчика затягують у машину.
Того дня або ж викрадачам Кріса дуже пощастило, або ж вони скористалися фургоном, за яким можна було сховатися від водіїв на дорозі.
Утім, фургон чи інший заздалегідь обміркований спосіб викрасти дитину передбачає наявність досвіду й підкріплює Вільямові побоювання, що це був не поодинокий випадок. Я цього не дізнаюся, доки не отримаю більше даних.
Нарешті ми дістаємося Крісової школи. Діти відпочивають на майданчику, намотують кола довкруж стадіону, штурхають червоного мяча, сміються та верещать, розливаючись усіма тими дивовижними звуками, які ми, подорослішавши, забули.
Вільям спирається на огорожу. Я відчуваю, як боляче йому тут стояти. Лиш богу відомо, що в нього на душі.
Я роблю кілька знімків школи крізь огорожу, потім підходжу до клітки.
Раніше тут лишали велосипеди, каже Вільям. Тепер дітям забороняють приїжджати на них до школи.
Через Кріса?
Ні. Через водіїв. До того ж дитячі велосипеди постійно крали.
Позаду лунає жіночий голос:
Я можу чимось вам допомогти?
Я повертаюся й бачу міцну афроамериканку у формі управління поліції Лос-Анджелеса, яка прямує до огорожі, що відділяє нас від школи.
Вільям і досі стоїть до огорожі спиною. Я вирішую говорити правду. Принаймні частково.
Я Тео Крей.
Дістаю з кишені й показую своє федеральне посвідчення. Його видають цивільним підрядникам, яким потрібен доступ до урядових установ.
Я тут займаюся додатковим розслідуванням у справі викрадення Кріса Бострома.
Якусь мить вона роздивляється посвідчення.
Перебувати на території школи можна лише з дозволу директора Еванса.
Я не звертаю уваги на її помилку, адже фактично перебуваю за межею школи. Який сенс вигравати битву, якщо через це можна програти війну?
Без проблем. Ми саме збиралися йти.
Вона помічає обличчя Вільяма.
А йому треба забиратися негайно ж, інакше я його заарештую.
Це для мене несподіванка. Щойно я зібрався питати, за що, як Вільям ухопив мене за рукав.
Ходімо.
Поліціянтка не відводить від нас очей, аж доки ми не дістаємось перехрестя, а тоді повертається до школи. Я зупиняюся біля світлофора.