Не подобається з нами працювати можеш звільнитися, коли тільки забажаєш, каже Парк.
Якщо я зараз прийму цю пропозицію, скільки часу мине, перш ніж ти напишеш? Я встигну дійти до виходу? До своєї автівки?
Не люблю мірятися членами, та моє терпіння на межі.
Ти не розумієш, яка в мене тут влада, їдко відповідає він.
Я зиркаю на його монітор із відеогрою.
Яка? Керуєш загоном геймерів?
Може, Кавано тебе й любить, але ти зовсім не тямиш, як у них усе влаштовано. Один прокол і ти гівно. Зіпсуєш їм імідж буде ще гірше. А якщо зіпсуєш імідж мені ти, чорт забирай, навіть не уявляєш, що на тебе чекає. Мені все про тебе відомо. Я наймав тебе не тому, що Біркетт хоче тебе трахнути. Я до тебе придивлявся. У фіаско того серійного вбивці дещо не тримається купи. Дещо, повязане з близькими тобі людьми.
Це він про Джилліан. Знає, що вона натиснула гачок? А що він іще знає?
Можу лиш уявити, що за інформація є у нього в терміналі. Насправді я вибив собі особливі привілеї так, що він сам цього не усвідомив, але ніколи не цікавився, що ж він про мене знає.
Що мені відомо напевно, так це те, що залякувати мене одне, а згадувати Джилліан геть інше. Я завдячую цій жінці більше ніж життям.
Підібравши мене з тротуару обіч своєї закусочної, коли повія-амфетамінниця зі своїм хлопцем намяли мені боки, вона стала в моєму житті сліпучо-яскравим маяком, хай навіть подеколи я й не знав, що з цим світлом робити.
Я підводжуся. Очі Парка розширюються. Дістаю з кишені робочий телефон шифрований, дорожчий за моє авто, і кидаю у величезний телевізор на стіні. Плазмовий екран розбивається, з нього летять іскри.
Потім схиляюся над столом, упершись кулаками, і заглядаю йому в вічі.
Знаєш, що сталося з останнім типом, який погрожував близькій мені людині? Я вколов йому в шию смертельну інєкцію.
Цієї миті я розумію дві речі. Про першу я здогадувався й раніше: я вже не той, ким був, коли увійшов до лісу, переслідуючи Джо Віка. Друга я щойно змусив Парка накласти в штани.
Одне моє слово і тебе посадять! лементує Парк, поки я прямую до дверей.
Одне моє слово і Кавано внесе заставу, а тебе тут до завтра вже не буде.
Погроза порожня але це те, чого він боїться найбільше. Окрім, хіба що, того, що я явлюся до нього посеред ночі.
На півдорозі додому мені на особистий телефон дзвонить Біркетт.
Що за хрінь ти сказав Парку? Він на телефоні з Кавано, вищить, що тебе слід узяти під варту.
Він погрожував.
Чим? Що звільнить тебе?
Ні. Казав, що має якусь інформацію про близьку мені людину.
Тривала пауза.
От лайно. Це не діло. Я розберуся. Може, тобі поки варто триматися подалі від офісу?
Думаєш? відповідаю я саркастично. Я взагалі не планував повертатися. Та й Парк, певно, викличе поліцію.
Біркетт сміється.
Не зробить він цього. Його крихітний проєкт досі існує лише тому, що я змогла залучити тебе для РУМО. Кавано не єдиний, кого цікавить те, що в тебе в рукаві.
Там порожньо.
Їм цього казати не варто. Це маячня. Так чи інакше, просто поїдь з міста, доки я все не владнаю.
Саме над цим розмірковую.
Вже вирішив куди?
Так, туди, де зможу відволіктися. У Комптон.
Здуріти можна.
Я не сміюся у відповідь.
Блін Ти й справді бахнутий.
А ще вкрай розгніваний. Я зрозумів, що всі ті порожні віддушини насправді не такі вже й порожні. Вони сповнені люті. Я маю скеровувати її на щось корисніше за ідіотів на кшталт Парка. Я маю упіймати вбивцю.
Після справи з убивцею-ґризлі я усвідомив, що Джо Вік не єдиний власник проблемного гена, що змушує людей ризикувати. Моя власна ДНК розповіла те, що я й так знав: у цьому світі я не менший чужинець, аніж він. У дрібницях ми, певна річ, відрізняємося, та все ж я далекий від більшості людей на цій планеті. Як і Джо Вік, я жадаю полювання.
Розділ 7. Сусідська варта
прибрані. В цілому повна протилежність популярним уявленням про Південний централ Лос-Анджелеса. Ясне діло, за півмилі від нас уже території банд, та це не урбаністична антиутопія зі згорілими автівками та постійною стріляниною.
Скажу зразу: я не хочу дарувати вам марних надій.
Зрозуміло.
Він веде мене до кухонного столу, де по-бухгалтерському акуратними рядками розкладені стоси папок.
Я зібрав усі звіти про зниклих безвісти, які тільки зміг знайти. А ось тут папки з усіма зареєстрованими в нас сексуальними злочинцями.
Він вказує на мапу, вкриту червоними хрестиками.
Тут позначено дорогу додому, всі можливі місця, куди він міг податися. Хрестиками я позначив усіх злочинців.
Чимало хрестиків, відповідаю я, сідаючи.
Більшість із них просто підбирали повій. Але треба ж було мені з чогось починати.
Я дивлюся на всі ці документи.
Зазвичай я віддаю перевагу роботі з електронними даними. Їх легше сортувати. Я знаю, де є цілодобовий сканер.
Це питання я вже вирішив. Створив власну базу даних.
Він вказує на ноутбук у дальньому кутку столу.
Почав за кілька тижнів після зникнення Крістофера. Можу надіслати вам файли на електронну пошту.
Якщо ваша ласка.
Я знімаю рюкзак і дістаю свій ноутбук.