Ем... ключі від номера. Гаманець. Ем... телефон.
Щось іще?
Якийсь час я міркую, побоюючись відповісти
неправильно.
Ем... «Лезерман».
Я відчуваю запах латексу: він натягує пару рукавичок.
Дозволите дістати речі з ваших кишень?
Так. Так... Звісно.
Коли щось подібне відбувається в кіно, довкола стоїть ґвалт, а цей чоловік звертається до мене, ніби лікар. Узагалі не підвищує тон. І не погрожує.
Він спустошує мої кишені і кладе речі за кілька футів від мене. Недалеко, проте мені не дотягнутися.
Ви маєте почекати тут, доки ми розберемося.
Розберетеся з чим?
Він не відповідає. Натомість підносить пальці до губ і гучно свистить. Жінка в ковбойському капелюсі шукає поглядом джерело звуку.
Її очі зосереджуються на мені.
Крей? кричить вона.
Чоловік киває. Мов ідіот, я киваю також.
До цієї миті події відбувалися спокійно, як на медогляді, й це бентежило. Ситуація враз змінилася: вся енергія і увага, спрямовані на мій мотельний номер, тепер націлилися на мене, немов гарматний ствол.
Я відчуваю, як у мене втупилися десятки поглядів.
Деякі з них розлючені.
Мене ретельно вивчають. Оцінюють.
І я, трясця, гадки не маю чому.
Що відбувається? питаю знову.
Жінка в ковбойському капелюсі широкими кроками прямує до мене. Вона дивиться на мене згори вниз, ніби я зразок у моїй же лабораторії. Я помічаю, як у неї на поясі зблискує лезо.
Він намагався втекти? дещо протяжно питає вона, не відводячи від мене очей.
Навпаки, не чинив жодного опору.
Добре. Докторе Крей, якщо ви й надалі сприятимете нашій роботі, все це дуже скоро закінчиться.
Та, судячи з її тону, повірити в це важко.
Розділ 3 Зразок
Коли я малим читав комікси, то хотів бути Бетменом, Темним Лицарем і детективом, але найбільше схожий на мене персонаж це Наглядач, лиса істота в тозі, котра зявлялася в коміксах «Марвел» і просто... спостерігала.
Наразі я споглядаю своє життя, мов рухому послідовність чисел на моніторі компютера, між злетами й падіннями яких шукаю звязок.
Детектив Ґленн чоловік, який затримав мене в мотелі, сидить навпроти. Ми провадимо абсолютно звичайну розмову. Уникаємо очевидних запитань, наприклад чому в мене на руках пластикові пакети.
Гадаю, технічно це не арешт. Наскільки я розумію, на все це я погодився сам. Не на все й одразу, а поступово. Мабуть, це й мають на увазі, коли говорять, що когось затримали для допиту. Наручники зняли, щойно Ґленн всадовив мене за стіл у кімнаті для переговорів, але пакети лишили привязаними до запястків. Я піддослідний.
Ґленн дуже спокійний і приязний. Час від часу я забуваю, як сюди потрапив. Забуваю про поїздку в наручниках на задньому сидінні патрульної машини. Про пістолети, спрямовані в мій бік. Злі, повні відрази погляди, яким я не знаходжу пояснень.
Я вивчаю Ґленна, а він поміж ввічливими репліками про погоду в Монтані та техаські зими пильно стежить за мною. У нього білява чуприна з залисинами та спостережливі очі на втомленому обличчі; він нагадує вже немолодого бейсбольного пітчера, який намагається вгадати, як бетер зреагує на його наступний кидок. Хоч прізвище в нього і шотландське, риси він має напрочуд голландські.
Я знову намагаюся випитати, що відбувається. Він відповідає лише: «Ми до цього дійдемо. Треба ще дещо прояснити».
Я пропоную прояснити все, що в моїх силах, та він відмахується: здається, йому геть нецікаво, що я можу розповісти. А от два десятки правоохоронців, що зюрмились навколо мого мотелю, підозрюю, мають до мене неабияку цікавість, надто якщо врахувати нинішній стан моїх рук і ніг.
У двері кімнати для переговорів стукає брюнетка в лабораторному халаті. Ґленн жестом запрошує її всередину.
Вона ставить на стіл набір інструментів, закриває рот і ніс маскою.
Записує? питає вона, вказуючи на відеокамеру в кутку кімнати, якої я досі не помічав.
Так, відповідає Ґленн.
Добре.
Вона повертається до мене і знімає з рук пакети.
Тепер зрозуміло, що пакети мали зберегти докази від моменту, коли... мене затримали й привезли сюди. Докази чого?
Містере Крей, я візьму кілька зразків.
Говорить гучно. Припускаю, щоб було чути в мікрофон. Вона роздивляється мої нігті і вказує на них Ґленнові.
Він нахиляється і витріщається на мої кутикули.
Ви дуже коротко їх підрізали. Чому?
Хитрідіомікоз, пояснюю я.
Хи..? він облишає спроби вимовити це слово.
Це що? Хвороба?
Так. Грибкове захворювання.
Жінка впускає мою руку.
Воно заразне?
Так, відповідаю я, здивований її реакцією. Якщо ви амфібія. Я не хворий. Чи принаймні не є поширювачем інфекції. Але довго вивчав жаб у різних середовищах. І маю бути обережним, щоб не поширити захворювання.
Ґленн щось записує у своєму блокноті.
Це пояснює, чому ви три дні тому купили черевики?
Я не питаю, звідки йому це відомо.
Так. Те, що не можу стерилізувати, я знищую і замінюю. Можливо, я надто обережний, але багато хто вважає, що зменшення популяції амфібій може бути викликане необережністю дослідників, які поширюють інфекцію.
Отже, ви багато подорожуєте? питає Ґленн.
Постійно.
Чи не забагато я їм розповідаю?
Вивчаєте жаб?
Іноді... я не знаю, що саме варто розповідати. До цього він здавався взагалі незацікавленим, та, можливо, це такий прийом, щоб змусити мене хвилюватися.