Уже за мить Келсі лежала на спині, неспроможна продихнути від непідйомної ваги. Щось стояло у неї на грудях.
Пальцями вона відчувала товсту, грубу шерсть, як на материних пензлях. Пахло міддю і протухлістю.
У неї перед обличчям майнули кігті, та вона не зрозуміла, що відбувається, доки за кілька секунд не відчула, як по холодній шкірі живота стікає її тепла кров.
Тревор розповідав, що в цих лісах водяться ведмеді та пуми. Келсі гадки не мала, що на неї напало. Але, заціпеніло лежачи й стікаючи кровю, одне вона знала напевно що ніколи не чула про тварину, яка ранить тебе, а потім просто сидить поруч, споглядаючи, як тебе покидає життя.
Розділ 2 Льодогенератор
Червоно-блакитна поліційна сирена кидає кольорові відблиски на хромовані літери напису «Льодогенератор». Я стою біля торгових автоматів мотелю з пластиковим відерцем у руці, загубившись у думках. Звідки до автомату надходить вода? З якогось місцевого струмка? Її фільтрують? Заливають у внутрішній резервуар, де вона потім перетворюється на кубики льоду?
Нещодавно я прочитав статтю, де йшлося про нову бактерію з глибин крижаних печер. Їй вдалось еволюціонувати від фотосинтезу до хемосинтезу щоб вижити, вона буквально поїдає каміння. Ця бактерія може також харчуватися вугіллям, яке використовують, наприклад, для фільтрів при виготовленні мякого морозива.
Донині не доведено, що вона шкідливо впливає на людський організм... і я міркую: може, вона могла б прислужитися для розчинення мінеральних накопичень каменів у нирках? Стільки запитань...
Стільки запитань... Коли поруч зі мною зупиняється авто, я насилу зауважую скрегіт шин. Розвертаюся й бачу броньований фургон, а навколо на стоянці ще з півдесятка патрульних авто. За кожним поприсідали по двоє люди шерифа: хто дістав пістолет із кобури, хто притиснув дробовик до плеча. Вся зброя і всі погляди спрямовані в бік номерів на протилежному від мене боці стоянки.
Присядьте, прошепотів хтось різко.
Чоловік у чорних штанях та з краваткою, прикритою куленепробивним жилетом, ховається за дверима з водійського боку «Форда Бронко», припаркованого біля мене. Я помічаю поліційний значок, та пістолет досі в кобурі.
Він махає, щоб я сховався.
Поверніться до свого номера.
Все відбувається немов у сповільненій зйомці, от тільки поворухнутись я не можу. Лише присідаю і визираю з-над заднього бампера його фургона.
Четверо в чорному тактичному екіпіруванні з металевими масками вистрибують із фургона й біжать до ряду номерів на іншому боці стоянки. У одного в руках товстий металевий циліндр. Він таранить ним замок, і двері з гуркотом відчиняються. Стволи спрямовані всередину, двоє вриваються до номера, доки решта їх прикривають.
Западає напружена тиша.
Чисто! кричить хтось ізсередини.
Один із екіпірованих виходить і, киваючи головою, подає рукою якийсь сигнал.
За ним виходять інші троє, впускаючи трьох людей шерифа, а слідом високу жінку в піджаку та ковбойському капелюсі. В неї засмагла, мов дерматин, шкіра і зморшки в куточках рота й очей, які мені видно навіть з протилежного боку стоянки.
Зазирнувши в мотельний номер, вона виходить на стоянку й уважно оглядає припарковані автомобілі. Вказує на якийсь пальцем, і один з людей шерифа передає по рації номерний знак. Доки його голос лунає стоянкою, всі мовчать.
Чоловік, який наказував мені заховатися, розслабляється і встає біля дверей авто. Він помічає мене в боковому дзеркалі й розвертається.
Я ж вам сказав: повертайтеся до свого номера!
Я... не можу, я дивлюся на поліціянтів, що скупчились навколо дверей. Не думаю, що мені дозволять.
Йому знадобився певний час, аби зрозуміти. Самому мені досі несила втямити, що діється.
Трясця, він примружує очі. Ви доктор Крей?
Так... Тео Крей. Що відбувається?
Його рука торкається стегна, на якому висить пістолет. Він його не дістає, але долоня лишається на руківї.
Голос чоловіка тихий і виважений.
Докторе Крей, задля вашої ж безпеки, прошу вас повільно поставити відро з льодом і підняти руки догори, щоб я їх бачив.
Я не думаю. Лише виконую його накази.
А тепер станьте навколішки.
На мені шорти, і гравій впивається в коліна, але я надто заціпенів, щоб відчувати біль.
Він підходить до мене, не відводячи руки від пістолета на поясі.
Я стану за вами, аби впевнитися, що ви неозброєні.
І зникає з поля мого зору. Я встигаю помітити, як його вільна рука опускається до іншого стегна.
Дозвольте надіти на вас наручники задля моєї безпеки.
Гаразд.
У нього пістолет. Не певен, що маю право відмовитись. Я надто наляканий, аби спитати, нащо на мене взагалі надівати наручники.
Після того як холодні металеві кільця швидким, проте обережним рухом застібаються на моїх запястях, він питає:
Ви не заперечуватимете, якщо я підніму вашу сорочку?
Звісно, кволо промовляю я.
Я відчуваю спітнілою спиною холодне монтанське повітря.
Тепер я перевірю ваші кишені.
Гаразд.
Він кладе руку мені на плече і, притискаючи мене до землі, перевіряє обидві мої кишені.
Що там?
Я панікую, не можу опанувати себе.