Там я помічаю першу червону стрічку.
Нею обвязаний стовбур дерева. Знизу на корі темна пляма.
Кров.
Точніше, неповний кривавий відбиток долоні.
Помираючи, Джуніпер торкнулась цього дерева.
Я помічаю ще чотири червоні стрічки, а також три червоні відмітки на землі.
Декілька стрічок позначають місця, в яких частину дерева обережно вилучили на експертизу. Є ще кілька плям на землі ямки, звідки зібрали кров та ґрунт.
Ямки невеликі. Принаймні не такі очікуєш побачити на місці, де на смерть стекла кровю доросла людина.
Я присідаю й обдивляюся одну з цих плям. Земля мяка, мов глина. На поверхні краплі вологи наслідок гідрофобності мінералів.
Подекуди ґрунт відштовхує вологу. Десь-інде випалена гола земля, навпаки, жадібно її вбирає.
Щоб дізнатись, скільки пролилося крові, треба копати глибше. Після побіжного огляду здається, що небагато. Але, можливо, перш ніж сховатись тут, аби перевести дух, вона вже втратила багато крові.
Я витираю руки об шорти й помічаю другий ряд жовтих стрічок, що веде вище на пагорб. Ситуація дещо проясняється. Мене досі оточує хаос, але принаймні тепер зрозуміліше, куди рухатись.
Я видираюся на пагорб і відчуваю, що стою нетривко, бо під ногами постійно сковзають маленькі камінці. Можу лиш уявити, як важко було Джуніпер пробиратися крізь хащі.
Двома червоними прапорцями відмічені місця, де краплі її крові забризкали рослини.
Жовті позначки ведуть до ще одного дерева, на яке спиралася Джуніпер. Дивно: відбиток розташований на дереві з боку дороги, а не з боку лісових хащ, де, як я розумію, вона вперше наткнулася на ведмедя.
Набагато довша доріжка з жовтих стрічок веде далі, вгору. Я простую стежиною, намагаючись не наступити на червоні прапорці, сховані під колодами чи кущами.
Роблю черговий крок і раптом застигаю на місці. Не через звук принаймні не через той, який мені чути.
Стара частина нашого мозку й досі повязана з атрофованими або щезлими органами чуття.
Зі мною таке вже траплялося.
Уперше це сталося, коли мені було чотирнадцять. Тоді ми з вітчимом подалися у похід західним Техасом. Час від часу я зупинявся, відчуваючи якусь непевність. Девіс мовчав.
Коли ми повернулися до табору, він спитав, чи не здалася мені прогулянка дивною. Я відповів, що здалася, проте не зміг пояснити чому.
Він із розумінням кивнув і дістав з вантажівки рушницю.
Ходімо.
Ми пройшли з милю тією самою стежкою й зупинилися у точці, де я вперше спостеріг це дивне відчуття. Я дивився, як вітчим мружиться й обстежує навколишню територію. Ось його увагу привернула велика брила. Він завернув за неї, я слідом. Девіс присів і знаком звелів мені зробити те саме, а тоді вказав на купку грязюки.
Там виднілася лапа, більша за мій кулак. Лапа пуми я бачив її на фото в мисливському путівнику.
Саме її присутність ми обоє й відчули.
А як ми дізналися? спитав я.
Можливо, відчули запах іншого мясоїда. А може, й почули її. Головне вона знала про нашу присутність значно раніше.
Потім мені ще не раз доводилося собі про це нагадувати. Це дозволяло думкам охолонути.
Цієї миті я відчуваю, що не сам. Як побіжу дам зрозуміти, що я налякана жертва. А поведуся надто зухвало стану конкурентом за територію.
Найкраще не втрачати пильності. Я засовую руку в рюкзак і дістаю балончик перцевого спрею.
Переді мною ще одна доріжка з жовтих стрічок. Рушивши нею, я дістануся місця, де ведмідь уперше напав на Джуніпер.
Хоч я й бачив мертвого ведмедя, зовсім не факт, що Джуніпер убив саме цей звір. Ведмеді й блискавки поводяться, як їм заманеться, і, як захочуть, можуть влучити в одне й те ж саме місце, хай би що там не казали фахівці.
Слід обережно вертатися назад, на дорогу.
Та в голові досі хаос.
А я хочу порядку.
Затиснувши в руці «Мейс» , я продовжую підніматися схилом.
Кожен шерех, кожна хвилина затишшя змушують мене зупинятись і обстежувати все навколо.
Хижаків, що скрадалися б поміж деревами, не видно. Та це не означає, що їх там нема.
Я дістаюся останньої жовтої позначки й помічаю встромлений у землю червоний прапорець.
Уся земля вкрита сосновими голками, та я одразу розумію, що в цьому місці ґрунт відрізняється.
Він просякнутий кровю.
Розділ 15 Останній прихисток
Тут на землі Джуніпер борсалася, нестямно сіпаючись і стікаючи кровю.
Вона відбивалася від ведмедя? Намагалася вилізти з-під нього?
Мене вражає той факт, що їй стало сил звестися на ноги і спуститися вниз.
А як би зреагував я? Запанікував би? Закляк би на місці?
Джуніпер діяла як справжній боєць. Хоробра дівчина, яка не здалася, аж доки тіло фізично не втратило здатність функціонувати далі.
Коли я працював парамедиком, то чув про людей, що помирали від найпростіших ран. Інші ж виживали у випадках, що зазвичай стають фатальними. Життєво важливі органи й артерії мають значення, але не менше важить і воля до життя.
Поміж дерев чути шурхіт. Я встаю і повільно повертаюся, вдивляючись у ліс.
Область мого зору, натренована виокремлювати звязки, звязків не помічає.
У радіусі двадцяти ярдів зараз може скрадатися з десяток тварин, від ведмедів до мишей, і я жодної не помічу.