Другий період (1009–1077 рр.) передусім пов’язують з активністю ще одного кочівницького об’єднання – торків, що не відзначалося особливою антируською агресивністю (на відміну від їхніх попередників печенігів). Та вже 1055 р. біля кордонів Київської Русі з’являються половці, які «знайомилися» з новими сусідами більш як 30 років. Упродовж всієї першої фази другого із виділених періодів у 30-ті роки XI ст. була збудована фортеця Желні; реконструйовані укріплення Воїня. Скрізь на Нижній Сулі зберігаються відкриті поселення великих розмірів, гарнізони яких поповнювалися завдяки прийшлому населенню.
Це була епоха, коли до південних районів Русі половці відтісняли кочів’я торків і потенційно зберігалася загроза від окремих печенізьких формувань, які дещо пізніше відкочували до візантійських кордонів. І все ж таки, враховуючи значну тяглість цього періоду порівняно з фактично виконаним обсягом оборонних робіт та доволі рідкими в часі рейдами степняків на Русь, не можна й переоцінювати ту увагу, яку держава приділяла південним кордонам. Літописне зображення спокою – «бысть тишина велика в земли» – відповідало й рівню активності прямих оборонних заходів протягом цієї фази.
Дещо іншою стала ситуація у Посуллі на наступній фазі цього періоду. Тоді було збудовано літописний Сніпород, Горошин і Римов. Усі три укріплення мають в плані округлу форму, а це в доповнення уточнює час їхнє зведення: традиція будівництва подібних споруд була занесена на Лівобережжя Володимиром Мономахом.
Зі зведенням цих опорних пунктів у степових пониззях Сули, на перевіреному маршруті кочівницького шляху на Русь, повністю вималювався оборонний ланцюг із 5 форпостів, котрий був відірваним від основного 65-го ареалу слов’янського розселення по р. Трубіж 130-кілометровим, майже не освоєним простором сухого степу, що розкинулися вздовж лівого берега Дніпра. А з виділенням Переяславської землі, коли феодальна роздрібненість Русі зупинила можливість масового переселення «кращих мужів» на південні кордони, князівська адміністрація поступово почала вводити практику запрошення на прикордонну службу торків, котрим відводилися для ведення напівкочового господарства землі, що не використовувалися слов’янами.
Найкращим місцем розселення кочівників тоді була широка степова смуга між Переяславом і Воїнем, що поєднувала столицю князівства з новим кордоном. Цією акцією закривалася широка лакуна у заселеності території, а нижньосульській анклав надійно зв’язувався з територіальним ядром князівства у єдиний життєвий простір.
Із будівництвом Сніпорода, Горошина і Римова у доповнення до Воїня та Желні, що існували й раніше, нижньосульська оборонна ділянка на кінець 70-х років XI ст. отримала захисний кістяк, що складався з літописних градів та безіменних фортець із незначними за кількістю гарнізонами. Цим ланцюжком фортець й розселенням торчеських федератів у степу була вимежована чимала територія, що простягалася майже на чотири дні кінного шляху від Трубежу.
А на середній та верхній Сулі до початку цього етапу ще зберігався масив корінного сіверянського заселення, захищеного від кочівницьких нападів лісовими хащами й віддаленістю від основних печенізьких доріг. Але з часом, без поступового включення цих земель в орбіту державних відносин, надійність південних кордонів залишалася проблематичною.
Із виділенням Переяславської землі в самостійне прикордонне князівство та з визріванням половецької загрози процеси «одержавлення» Середньої Сули, вірогідно, прискорилися. Поява нових кочівників усе ж таки певною мірою активізувала створення нового рубежу, прискорила освоєння старих сіверянських територій та поклала початок створенню торчеського напівкочового поясу.
До першої фази третього етапу (1078–1110 рр.) належать пам’ятки, котрі за археологічними матеріалами датуються кінцем XI ст. Судячи з наявних археологічних матеріалів, обсяг оборонних дій в цей період різко зріс, що можливо пов’язати лише з реакцією на посилення половецького натиску.
Привертає до себе увагу той факт, що оборонні заходи тоді зовсім не торкнулися пониззя Сули. Але значно активніше укріплювалося Середнє Посулля, що було пов’язано з перенесенням половецьких маршрутів на Русь.
Перші оборонні споруди з’являються в цей час і у верхів’ях р. Терн та суміжних районах. Тут виникли літописні Зартий і В’яхань, котрі, як і розміщений поблизу них Вир, у письмових джерелах згадуються дещо пізніше. Вони були побудовані на місці найдавніших поселень русів, котрі в незначній кількості вже зафіксовані на плато між верхів’ями приток Сули й течією Сейму та укріплювали знаменитий степовий коридор, або «Полю ворота» – популярну половецьку дорогу на Русь, що була захищена вирською волостю. По р. Ромен, котра стала східним кордоном чернігівського Задесення, на цій фазі були збудовані Красн і Глібль, що разом із Біловежею оконтурювали південно-східні території чернігівських земель. Загалом цей час проходить найбільш стійке оформлення міжкнязівських кордонів. А в цілому за 17–18 років на Сулі та її притоках було зведено 10 фортифікаційних споруд.
1110 р. став останнім у ряді активних дій степняків. За археологічними матеріалами, на межі ХІ–ХІІ – початку XII ст. було збудовано ще 12 укріплених пунктів. У цей час нижньосульська ділянка була «відпрацьована» у кінцевому варіанті. До цього ж періоду належить і подальше покращення оборони на Середній Сулі.
На початку XII ст. тут вимальовувалися обриси досволі міцного оборонного рубежу: укріплювалися найбільш проблемні ділянки, з’явилися й комунікаційні лінії, котрі зв’язували кордон із внутрішніми районами. Значно менші успіхи були досягнуті в цей період у захисті Верхнього Посулля. Всього ж за неповних 30 років цього періоду по всій Сулі та її притоках було зведено 22 оборонні споруди. У літературі успіхи в антиполовецькій боротьбі на цьому етапі правомірно пов’язують з іменем Володимира Мономаха.
Четвертий етап розвитку оборонної системи (1111–1166 рр.) відзначався різким зменшенням для Русі зовнішньої небезпеки. Але в цей час було створено 21 укріплених комплексів. До середини XII ст. формування середньосульської ланки було майже завершено. Східний «замок» вирського степового коридору у цей період розвивався і надалі, але повільними темпами.
Для середини XII ст. типовою є й поява сільських сховищ, невідомих у більш ранні часи, що відповідає міжусобним феодальним війнам цього періоду. Тоді ж починають формуватися «гнізда» укріплених поселень. Але, мабуть, найсвоєріднішим явищем цього часу являється поява в першій половині XII ст. торчеських укріплень сховищ та цілих ареалів розміщення в прикордонній зоні угрупувань кочових торків.
Ще на межі ХІ–ХІІ ст. на нижньоруській частині, поблизу літописного м. Ромен, виникло укріплення Городок, котре за конструктивними особливостями відрізнялося від традиційної давньоруської фортифікації. А для першої половини XII ст. на Середній Сулі відомі ще два подібних укріплення – Бербениці та В. Лазірки. Вірогідно, в цих місцях й містився один з ареалів розселення торків.
Останній, фінальний етап створення оборонного регіону (1170 – середина XIII ст.) ознаменувався будівництвом на верхньосульській ділянці – в районі східного «замка» вирської ділянки степового кордону, що перейшов під егіду новгород-сіверських князів. Тож Посульський кордон став одним із найнадійніших рубежів давньоруських земель (Рис. 2).