Література
Котляр М. Ф. 1976. З історії Київської Русі. «Руська земля» в літописах ХІ–ХІІІ ст. Український історичний журнал, 1976, 11. С. 96–107.
Кучкин В. А. 1995. «Русская земля» по летописным данным первой трети XIII в. Древнейшие государства Восточной Европы. Материалы и исследования. 1992–1993 годы. Москва. С. 74–100.
Літопис руський / пер. з давньорус. Л. Махновець. 1989. Київ.
Насонов А. Н. 1951. Русская земля и образование территории древнерусского государства. Москва.
Рыбаков Б. А. 1982. Киевская Русь и русские княжества ХІ–ХШ вв. Москва.
Тихомиров М. Н. 1979. Происхождение названий «Русь» и «Русская земля».
Тихомиров М. Н. Русское летописание. Москва.
Толочко А. П. 1992. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. Киев.
Кордони
Олександр Моця, Олена Черненко
Для розв’язання територіальної проблеми Русі існують дві групи джерел: свідчення давньоруських літописів та археологічні матеріали (кількість останніх суттєво збільшується майже щороку).
Розгляд меж Русі як історично-географічної території варто розпочати зі встановлення її південних рубежів, оскільки Володимир Святославович, посадивши своїх синів у різних опорних пунктах Київської держави, зазначав: «сє не добро єсть мало городовъ около Кыева. и нача ставити городы по Деснъ. и по Оустрыи. и по Трубежеви и по Сулъ. и по Стугне».
Найпівденнішою оборонною лінією на лівому березі Дніпра була Посульська, з якої й розпочнемо розгляд таких кордонів. Сула слугувала природною межею, котра відділяла в Х – ХІІІ ст. давньоруські поселення від степовиків на південному сході. Відповідно до уявлень тогочасного землеробського люду, ця річка сприймалася як край їхньої землі, за нею, згідно з висловом автора «Слова о полку Ігоревім», починалися «земли незнаеми».
Першим, хто звернув увагу на систему оборони південноруських рубежів з археологічної точки зору, був В. Й. Довженок (Довженок, 1968, с. 37–45). Але системні, багаторічні й широкі за обсягом роботи провів Ю. Ю. Моргунов, який і виклав їхні результати в численних публікаціях (Моргунов, 1996; 2003). Ці розробки й лягли в основу «посульського» сюжету цієї частини розділу.
У Посульському мікрорегіоні давньоруської території вже виявлено більше як 60 археологічних пам’яток Х – ХІ – початку XIII ст. н. е. Згадана річка доволі часто зустрічається на сторінках літописних джерел як стабільного степового кордону Південної Русі, адже тут було сконцентровано більшість літописних градів Переяславської землі. На 300-кілометровому відрізку кордону дослідник виділив три основні оборонні вузли, що мали самостійне тактичне навантаження та були вдало прилаштованими до природних географічних умов.
Рівнинна північна ланка, що охоплювала верхів’я Сули, а також її праві притоки рр. Терн і Ромен, була перехрестям суходільних та водних шляхів. Меридіальні траси визначалися необхідністю контактів Засейменської лісової зони з Посульським лісостепом. У широтному напрямку між залісеними верхів’ями Сули й болотами Посем’я пролягав добре відомий шлях із північних князівств (через Курськ) і степів (через Середній Псел) на Київ та Переяславль. У «Слові о полку Ігоревім» ця дорога має назву «Полю ворота». Водні шляхи за допомогою волоків та біфуркацій (тобто поділу течії річки на два відгалуження, що впадають у різні басейни) з’єднували Сулу із системами рр. Остер, Сейм та Псел. Укріплення по р. Ромен належали до східних меж чернігівського Задесення, а фортеці по р. Терн входили до Вирської волості, що оточувала вузький степовий перехід «Полю ворот» двома паралельними рядами фортечних споруд. Вирська волость сформувалася у складі Переяславської землі, але її ключове положення з кінця XI ст. призвело до зіткнення інтересів володарів сусідніх князівств, а тому всередині наступного XII ст. вона відійшла до Чернігівщини.
Середньосульська ланка оборонної лінії на півночі обмежувалася літописним містом Ромен, на півдні впиралася в заболочену течію р. Оржиця (літописна Сожиця), а на заході доходила до середньої течії р. Удай. У XII ст. ця прикордонна ділянка мала назву Посулля, однак навряд, щоб цей значний за розмірами район був звичайною волостю (мабуть, він формувався із мілкіших складових). Давньоруське Посулля – найбільш залісена й прорізана ярами та болотами місцевість у цій оборонній лінії. І навіть значна кількість літописних пунктів дає змогу вбачати в ній найбільш захищений та прилаштований для життя відрізок кордону. З-поміж найбільших поселень цього району можна назвати літописні міста Ромен, Синець, Лубен, Пирятин і Прилук.
Нижньосульська ланка розташована між місцем впадіння р. Оржиця та течією Дніпра. На цьому відносно невеликому відрізку правого берега Сули була створена максимальна щільність забудови кордону фортечними спорудами: окрім фортеці-гавані м. Воїнь, тут розміщувалися добре відомі з літописів Римов, Горошин, Желні, а також ціла низка безіменних фортець. На цій ділянці від твердих бродів через широку заболочену пойму Сули до самого Переяслава тягнулася плоска незалісена рівнина, а в давнину проходили найбільш жваві й ранні кочівницькі шляхи на Русь.
Три вузлові складові посульської лінії через різні природничо-географічні, історичні та оборонно-тактичні умови, розвивалися в різні історичні відрізки часу з неоднаковою інтенсивністю, та іноді й в неоднаковому напрямку (Рис. 1).
Писемні джерела на пряму пов’язують створення зовнішніх оборонних ліній з виникненням загрози з боку кочових орд. А сам початок створення цієї лінії пов’язують із діяльністю Володимира Святославича, починаючи зі згаданого в літописах під 988 р. будівництва градів. Програмою великого князя київського планувалося на Дніпровському Лівобережжі перенести лінію південно-східних укріплень від р. Трубіж на 120 км у бік степової зони – адже згадана річка проходила всього у двох днях руху від столиці.
У світлі таких задумів, у районі устя Сули було зведено фортецю-гавань Воїнь, гарнізон котрої контролював найдавніший суходільний шлях кочівників на Київ. Саме там могли знаходити захист екіпажі торговельних суден, що рухалися по Дніпру. Воїнь – єдине укріплене поселення в цьому районі, що з’явилося на межі Х – ХІ ст. Але окрім нього тут почали зводитися Змійові вали (таку народну назву мали оборонні споруди у вигляді довгих деревинно-земляних конструкцій – валів), а життя закипіло ще й на великих відкритих поселеннях. Останні розміщувалися напроти стабільних бродів через Сулу та в місцях вигідних підходів від річки на високі правобережні кручі.
Рис. 1. Оборонні вузли посульської лінії: А – літописні міста; Б – городища; В – давні ліси; Г – слабозаселені території; Д – слабозаболочені ділянки пойми; Е – кордони князівств; Ж – межі волостей й оборонних вузлів (за Ю. Ю. Моргуновим)
Вірогідно, аналогічні селища розташовувалися на всьому шляху від Воїня до Переяславля. Розміщення великих відкритих поселень на висотах відкривало можливість попередження раптових набігів й відбивання самих масових із них, незначних за кількістю нападників. Взаєморозміщення і топографічна близькість більшості поселень допускали реальну можливість наведення між ними вогняно-димової сигналізації. Тактично вигідність їхнього місця розташування відбивалася й у тому, що значно пізніше, на подальшому етапі формування оборонної системи, на цих же місцях стали зводити фортеці, котрі вже мали довготривалі фортифікаційні споруди.
Монолітний масив великих за розмірами поселень, разом із завезеним ззовні інвентарем рубежу Х – ХІ ст., є визначальним у розумінні характеру заселення Володимиром степового прикордоння. Практика «нарубання мужів кращих» із північніших районів Східної Європи стала єдиним виходом для освоєння державної території та контролю основної степової дороги на Київ у цей час. Різноплемінні гарнізони великих відкритих поселень, що були сформовані державою, періодично поповнювалися новими контингентами й проіснували протягом всього XI ст. Але в цей перший період (980–1008 рр.) оборонного будівництва на Сулі ця лінія відігравала ще другорядну роль.