Своєрідним продовженням посульської лінії стала оборонна система Курського Посем’я – укріплення від Воїня до Курська. В часи правління Володимира Мономаха в Переяславлі курські землі, як і посульські, управлялися або безпосередньо із центру князівства, або через довірених посадників. Наявні археологічні матеріали (хоч і в недостатній кількості) дають змогу стверджувати, що ця оборонна лінія створювалася із кількох укріпрайонів, які формувалися навколо літописних міст. Кожен із них являв собою компактне скупчення з 6–10 невідомих із літописів укріплень (Енуков, 2003).
Рис. 2. Давньоруські пам’ятки поріччя Сули: А – літописні міста; Б – городища; В – курганні могильники; Г – ґрунтові могильники; Д – скарби; Е – Змійові вали (за Ю. Ю. Моргуновим):
1-Миколаївка (літописний Зартий), 2-Кубраково, 3-Бабаково, 4-Боярське, 5-Городище (літописний В’яхань), 6-Засулля (літописний Попаш), 7-Кросна, 8- Шевченкове (літописний Глебль), 9-В. Самбор, 10-Гайворон, 11-Красний Колядин (літописний Красн), 12-Грицівка, 13-Липове-1, 14-Липове-2, 15- Ведмежжя, 16-Ромни (літописний Ромен), 17-Глинськ-1, 18-Глинськ-2 (літописний Глинськ), 19-Свиридівка, 20-Борбениці, 21-Безсали, 22-Лохвиця-1 (літописна Лохвиця), 23-Лохвиця-2 (Високі Лазірки), 24-Гаївщина, 25-Сенча-І (літописний Синець), 2б-Сенча-2 (Микільська Гірка), 27-Сенча-З (Самсонієв Острів), 28-Снітин-І, 29-Снітин-2 (літописний Кснятин), 30-Прилуки (літописний Прилук), 31-Переволочна (літописна Переволока), 32-Срібне (літописний Серебряний), 33-Варва (літописний Варин), 34-Линовиця, 35- Березова Рубка, 36-Пирятин (літописний Пирятин), 37-Гребінка, 38-Повстин (літописний Полкостень), 39-Городище, 40-Чорнухи, 41-Хітці, 42-Клепачі, 43-Лубни (літописний Лубен?), 44-Мацківці (літописний Сніпород), 45-Олександрівка, 46-Луком є (літописний Лукомль), 47-Великоселицька, 48- Тарасівка (літописний Горошин), 49-Чутовка, 50-Велика Бурімка-1, 51-Велика Бурімка-2, 52-Велика Бурімка-3 (літописний Римов), 53-Лящівка, 54-Кліищнці, 55-Жовнино-1, 56-Жовнино-2 (літописне Желні), 57-Жовнино-3, 58-Воїнська Гребля (літописний Воїнь), 59-Вереміївка, 60-Змійові вали
У науковців склалося певне уявлення про унікальність стрункості київсько-пороської й переяславо-посульської оборонних систем, що разюче відрізнялися від інших рубежів Русі яскраво вираженими ланцюгами тривалих за часом функціонування фортечних споруд, зведених на високих берегах річок. Виявилося внаслідок проведених робіт, що до таких прикладів можливо відносити й курсько-сеймську ділянку загальноруського кордону. Очевидно, що причина цієї стійкої завершеності в обрисах таких рубежів криється у ранньому формуванні таких прикордонних ділянок: вони створювалися в епоху найпотужнішої влади великих князів, коли держава могла приділяти складанню кордонів як загальноруську увагу, так і сприяти перерозподіленню місцевого додаткового продукту із цією ж метою. Своєю чергою, з послабленням центральної влади, нові прикордонні рубежі стали набувати менш системного характеру.
Безперечний зв’язок сеймсько-курської оборонної лінії із завданням захисту відомого «степового коридору», що в XII ст. став традиційною дорогою кочівників на Русь. У цих місцях праві береги Сейму і Псла були покриті густими лісами, а їхнє межиріччя було найбільш вигідним суходільним шляхом, поздовж якого були відсутні болота й переправи, котрі заважали руху верхового війська. Це була й найоптимальніша торговельна караванна дорога на Київ. Більшість укріплень курської оборонної лінії розміщувалися на північному боці цієї відомої степової дороги, але ланцюг городищ простежується і на її південному боці, по правобережжю Псла. Ця територія могла мати статус однієї з курських волостей. Особливе місце в цьому регіоні мала Вирська волость. Східніше Виру (на це вказує існування ланцюжка оборонних укріплень правого берега Псла) була «запольська» волость.
Певна адміністративна неповнота окремих територіальних складових, виражена у відсутності літописних міст, може пояснюватися як слабкою заселеністю віддалених від метрополії земель, так і відносно пізнім формуванням прикордонної територіальної структури, що ще не до кінця склалася під контролем князівської влади. Можливо, на деяке запізнення впливала й майже напіввікова боротьба Переяслава та Чернігова за ці землі: за 100 років, що минули після смерті Ярослава Мудрого, Курськ належав Чернігівському князівству близько 40, а Переяславському – близько 60 років.
У середині – другій половині XII ст., коли освоєння та заселення територіального ядра Переяславської землі та її посульського кордону вже було закінчено, в князівської адміністрації, мабуть, з’явилися матеріальні можливості для більш міцного закріплення східних сфер впливу. В цей час, за археологічними даними, по берегах Псла та Ворскли з’являються два ланцюги городищ і літописне м. Лтава. По Пслу укріплення зводилися лише під захистом густих правобережних лісів. На Ворсклі окремі фортеці будувалися і поза ареалом давньої лісової рослинності, але варто відзначити, що розміщення самого південного укріплення – Нових Санжар – не виходило за південну межу лісостепової зони. Ще південніше існування давньоруського форпосту виключається у зв’зку з досить небезпечною близькістю до кочівницьких територій поорельських половців.
Прослідкована вище планомірність територіальних розширень державної території, разом із картографуванням городищ-форпостів і виявленням самого процесу «окняжіння» земель, дають змогу в загальних рисах виділити в цих місцях переяславські й чернігівські володіння. Так, лише по Пслу досить ритмічний ланцюг пам’яток, що перебувають на відстані 10–20 км, лише в одному місці має досить великий розрив – між Ворожбою й Камінним він становить майже 40 км. Такий аномально протяжний інтервал ніяк не пояснюється природними факторами, але добре погоджується з принципами прикордонної демаркації: це звичайний розмір неукріпленого проміжку між суміжними волостями та землями.
По течії Псла найкомпактнішим чернігово-сіверським володінням були «запольські землі». Межі територій, що не ввійшли до них у більш південно-східному регіоні, мають значно менше укріплених поселень.
У басейні Сіверського Дінця відомі літописне місто Донець, укріплення Хорошево й Гайдари; на р. Корені – Крапивне; на Верхньому Осколі – Холок. Це вказує на невелику щільність заселення цього району на південному сході давньоруських земель. За своїми фізико-географічними характеристиками ця площа є гострим лісостеповим виступом, що глибоко врізався з півночі в степову зону. Окрім залісеності, ландшафти «донецького виступу» відрізняє глибока порізаність рельєфу, що різко відмежовує його від онавколошніх рівнинних степів. У противагу цьому району, території на південь та далі на південний схід характеризуються рівними й пониженими ландшафтами, досить привабливими для скотарського господарювання кочівників (Бородин, Моргунов, 2003).
Роботи з дослідження південноруського прикордоння в різні роки проводилися і на Правобережжі Дніпра (Довженок, Лінка, 1955; Орлов, Моця, Покас, 1985). Це дало змогу загалом схарактеризувати Пороську оборонну лінію. Варто зазначити, що в історії давньоруської держави Поросся відігравало досить вагому стратегічну роль. Ця область займала прикордонне положення зі Степом, прикриваючи з півдня одні з найголовніших економічних і політичних центрів Київської Русі, та постійно перебувала під загрозою кочівницьких вторгнень. Наприкінці X ст. під тиском печенігів на значній частині Правобережної Київщини місцеве населення залишає свої оселі.