Усього Вам найкращого, особливо після Вашої вчорашньої поведінки Вам безперечно належить моя повага, згадуйте про мене добрим словом.
З вдячністю Франц К.27 жовтня 1914 року, Прага
Телеграма до Феліції Бауер
Феліції Бауер, Берлін, Ліндстрьом,
Ґроссе-Франкфуртер-штрасе, 137
Лист у дорозі зараз все йде повільно щирі вітання
30 жовтня 1914 року, Прага
До Феліції Бауер
[Монограма в шапці аркуша H. K.]
Між нами, Феліціє, як мені здається, за останні три місяці зовсім нічого не змінилося, ні в хорошому сенсі, ні в поганому. Звичайно, я готовий до Твого першого дзвінка, і я точно й одразу відповів би на Твого вранішнього листа, якби він прийшов. Однак я не думав написати Тобі – в «Askanischer Hof» нікчемність листів і всього написаного стала надто очевидною, але оскільки моя голова (навіть коли болить, як і сьогодні) залишається незмінною, їй не бракувало думок і мрій, в яких йшлося про Тебе, і наше спільне життя, яке я уявляв, лише іноді було гірким, а так – мирним і щасливим. Проте якось я хотів Тобі хоч і не написати, але передати вістку через когось іншого – Ти не вгадаєш, це була особлива нагода, вигадана перед сном, близько 4-ї години ранку, коли я зазвичай і засинаю.
Але насамперед я не думав писати тому, що мені справді здавалося зрозумілим найважливіше в наших стосунках. Ти довго помилялася, коли так часто посилалася на несказане. Бракувало не слів, а довіри. Оскільки Ти не могла повірити в те, що чула й бачила, Ти думала, що було щось, чого я не сказав. Ти не могла усвідомити владу, яку наді мною має моя робота, Ти усвідомлювала її, але не зовсім. Тому Ти хибно тлумачила всі мої хвилювання через цю роботу, лише хвилювання через цю роботу та пов’язані з цим дивацтва, які Тебе бентежили. Тепер ці дивацтва (щоправда, огидні дивацтва, огидні й мені теж) проявилися для Тебе більше, ніж для будь-кого іншого. Це було цілком природно й сталося не лише з упертості. Зрозумій, Ти була не лише найкращим другом, а й найбільшим ворогом моєї роботи, принаймні з точки зору власне моєї роботи; тому вона була змушена так само, як вона у своїй суті понад усе любила Тебе, зберігати себе й захищатися. Щобільше – у кожній дрібниці. Наприклад, якось я думав про це, сидячи одного вечора з Твоєю сестрою за столом з майже лише м’ясними стравами. Якби там була Ти, я б, напевно, замовив смажений мигдаль.
І в «Askanischer Hof» я мовчав не з упертості. Те, що Ти казала, було таким зрозумілим, я не хочу це повторювати, але серед цього всього були речі, які віч-на-віч майже неможливо було б сказати. Однак Ти сказала їх лише після того, як я доволі довго мовчав або казав щось несуттєве. Пізніше Ти ще доволі довго чекала, аби я заговорив. Я і зараз не кажу нічого проти того, що Ти взяла з собою фройляйн Блох, у листі ж до неї я майже принизив Твою гідність, вона мала право бути з Тобою. Але те, що Ти також дозволила поїхати й своїй сестрі[33], яку я тоді майже не знав, я не розумів. Але присутність обох лише трохи бентежила мене; можливо, якби я і хотів сказати щось вирішальне, мовчав би з упертості. Це було можливо, але я не мав чого сказати. Я бачив, що все було втрачено; я також бачив, що ще в останню мить міг врятувати це якимось несподіваним зізнанням, але в мене такого не було. Я кохав Тебе, як і сьогодні, я бачив Тебе нещасною, я знав, що через мене Ти два роки невинно страждала, як не страждають навіть винуватці; але я також бачив, що Ти не розуміла моє становище. Що мені лишалося? Нічого іншого, окрім того, що я зробив: поїхати з вами, мовчати чи говорити щось зовсім безглузде, слухати історію того дивакуватого візника й дивитися на Тебе з думкою, що це востаннє.
Коли я кажу, що Ти не могла зрозуміти моє становище, то не стверджую, що знаю, як Тобі слід було вчинити. Якби я це знав, то Тобі б про це розповів. Я вкотре намагався показати Тобі моє становище, Ти його, звичайно, зрозуміла, але встановити з ним живий зв’язок – цього Ти не могла. У мені були і є двоє, що борються між собою. Один – майже такий, яким Ти його хотіла б бачити, і те, чого йому бракує для втілення Твого бажання – те він міг би досягти шляхом подальшого розвитку. Жоден з Твоїх докорів в «Askanischer Hof» не стосувався його. Але інший думає лише про роботу, це його єдина турбота; вона робить так, що йому не чужі найниціші уявлення; смерть його найкращого друга уявляється йому насамперед як, хоч і тимчасова, але перешкода для роботи; цю ницість врівноважує те, що заради своєї роботи він і сам готовий страждати. І от ці двоє ведуть боротьбу, але це не реальне протистояння, коли вони по черзі завдають удари одне одному. Перший залежний від другого, він би ніколи, з внутрішніх причин, ніколи б не був у змозі розгромити іншого, навпаки, він щасливий, коли щасливий інший, а коли другий, судячи з усього, програє, то перший падає перед ним навколішки й не хоче бачити нікого іншого, окрім нього. Ось воно як, Феліціє. І все ж вони борються між собою, і все ж обидва могли б належати Тобі, лише нічого не можна змінити в них, окрім як знищити їх обох.
Насправді це видається так, що Ти мала б усе це повністю визнати, що Ти мала б усвідомити, що все, що там відбувається, відбувається і для Тебе, і що все, що вимагає для себе робота, є не упертістю, не настроєм, а допомогою, частково просто необхідною, частково спричиненою умовами мого життя, надзвичайно несприятливими для цієї роботи. Глянь, як я зараз живу. Один, у квартирі моєї старшої сестри. Вона ж мешкає у моїх батьків, оскільки шваґер на війні. Якщо мені не заважає особисте, особливо фабрика, мій розпорядок дня такий: до 2:30 дня я в конторі, далі обід вдома, потім одна або дві години на читання газет, написання листів чи роботи по службі, далі я підіймаюся у свою квартиру (Ти її знаєш) спати чи просто полежати, потім о 9-й вечора я йду до батьків на вечерю (непогана прогулянка), о 10-й повертаюся трамваєм назад і потім не сплю так довго, як це дозволяють сили чи страх перед наступним ранком, страх головних болей у конторі. За останні три місяці сьогодні другий вечір, коли я не працюю, перший був близько місяця тому, тоді я був надто втомленим. За останній час я також мав двотижневу відпустку, тоді, звичайно, розпорядок дня трохи змінився, наскільки це було можливо в ті швидкоплинні два тижні, у хвилюванні, що дні швидко минають. Я зазвичай просиджував до 5-ї години ранку за столом, якось навіть до 7:30, потім спав, в останні дні відпустки мені вже вдалося справді поспати, до 1-ї чи 2-ї години дня; і тоді я вже був вільним і відпочивав до вечора.
Мабуть, Ти зрозумієш, Феліціє, той спосіб життя, який я вів під час відпустки, але моє звичайне життя Ти не можеш засуджувати або не могла дотепер з власної волі. Я сиджу чи лежу в денний час, визнаючи це прийнятним для мене способом життя, один у цих тихих трьох кімнатах, ні з ким не бачуся, навіть з друзями, лише з Максом на кілька хвилин дорогою додому з контори і – я не є щасливим, точно ні, але все ж іноді задоволений тим, що я, наскільки це добре вдається за цих обставин, виконую свій обов’язок.
Такий спосіб життя я завжди визнавав, він завжди був питанням і випробуванням. Ти відповіла на це питання не «ні», але твоє «так» ніколи не охоплювало усього питання. Але щось лишилося прогалиною в цій відповіді, у Тобі, Феліціє, відчувалася ненависть, але якщо це слово для Тебе надто сильне – відраза. Це почалося тоді, коли Ти перебувала у Франкфурті, безпосередній привід я не пам’ятаю, можливо, його й не було, у будь-якому разі ця відраза почала з’являтися у Твоїх листах з Франкфурта, у тому, як Ти реагувала на мій страх за Тебе, як Ти стримувалася. Імовірно, Ти тоді сама ще нічого не знала про це, але згодом Ти це визнала. Чим же був цей страх, про який Ти пізніше так часто говорила в Тірґартені і який ще більше, ніж говорити, змушував Тебе мовчати; що ж це було ще, як не відраза до мого способу життя, а відтак – і до моїх намірів, з якими Ти не могла погодитися і які Тебе ображали. Я бачу, як Ти зі сльозами на очах слухала д-ра В. – це був страх; коли Ти (окремі, можливо, не завжди доречні приклади) ввечері, перш ніж я пішов до Твоїх батьків, не могла дати чіткої відповіді – це був страх; коли Ти в Празі скаржилася на дещо в мені – це був страх, завжди, знову й знову той самий страх. Я пишу «страх» замість «відраза», але обидва почуття змішалися. І те, що Ти врешті-решт казала в «Askanischer Hof» – хіба це не було вибухом цього всього? Чи мала Ти тоді сумніви, прислухаючись до себе? Хіба Ти навіть не казала, що, буцімто, загубила себе, коли Ти… і навіть у Твоєму сьогоднішньому листі, Феліціє, я знаходжу місця, які говорять про цей страх. Не зрозумій мене неправильно, Феліціє. Ця відраза була, але Ти, попри все, наважилася опиратися їй. Це могло б привести до щасливого кінця, я і сам сподіваюся на це в години добробуту. Але зараз ідеться не про це. Ти хочеш пояснення моєї нещодавньої поведінки, і це пояснення полягає саме в тому, що я постійно відчував Твій страх, Твою відразу. Я був змушений не спати над моєю роботою, яка єдина дає мені право на життя, а Твій страх показав мені чи змусив мене боятися (набагато більшим страхом), що в цьому полягала найбільша небезпека для моєї роботи. «Я була знервованою, виснаженою, я думала, що я на межі своїх сил», ось що Ти пишеш, так це й було. Так навіжено ті двоє в мені ще ніколи не боролися, як тоді. І тоді я написав того листа до фройляйн Блох.