Можливо, я, однак, ще не добре обґрунтував свій страх, Твоє ж пояснення в «Askanischer Hof» було лише пізніше, його я зараз не можу враховувати. Одним з показових прикладів, однак, є непорозуміння щодо квартири, кожна деталь Твого плану лякала мене, навіть якщо я не міг їй нічого суперечити, і усі, безперечно, мусили погоджуватися з собою. Лише Ти сама не мала погоджуватися з собою. Ти хотіла щось просте: тиху, скромно облаштовану квартиру для сімейного життя, яку зазвичай мають сім’ї Твого й мого оточення. Ти взагалі не хотіла нічого більшого, ніж мали ці люди (і у своєму сьогоднішньому листі Ти їх згадала, це ті, яким усе падає з неба), але те, що вони мали, ти хотіла повною мірою. Якось я Тебе попросив – це було вже на останній межі страху – уникнути урочистостей у храмі, Ти на це не відповіла, у своєму страху я припустив, що Ти була розлючена через моє прохання, і справді, Ти згадала в «А. H.» і про це. Але що означало уявлення, яке Ти мала про ту квартиру? Воно означало, що Ти погоджувалася з іншими, але не зі мною; але для них квартира є чимось зовсім іншим, ніж вона є для мене. Ці інші, коли укладають шлюб, вже наситилися і шлюб для них є лише останнім великим кушем. Для мене – ні, я не наситився, я не заснував власної справи, яка з кожним роком у шлюбі повинна далі рости, мені не треба постійної квартири, з впорядкованого затишку якої я хочу вести цю справу, але не лише те, що я не потребую такої квартири, лякає мене. Я маю таку жагу до своєї роботи, що мені аж млосно; однак мої теперішні обставини шкодять моїй роботі, і якщо я зараз облаштую квартиру відповідно до Твоїх бажань, то це означає, – якщо не зараз, то у майбутньому, – що я намагаюся зробити ці умови довічними, тобто, накликати найгірше, що може зі мною статися.
Я хотів би те, що я зараз сказав, якось обмежити, і тим самим точніше визначити. Ти маєш право запитати, яких планів щодо квартири я від Тебе очікував. Я, власне, не можу на це відповісти. Однак найвідповідніше й найприродніше для моєї роботи було б покинути усе й підшукати десь квартиру ще вище, ніж на 5-му поверсі, не в Празі, деінде, але, судячи з усього, ні я, ні Ти не пристосовані для життя в добровільно обраних злиднях. Мабуть, я навіть ще менше до цього пристосований, ніж Ти. Що ж, ніхто з нас ще цього не пробував. Тож чи очікував я такої пропозиції від Тебе? Не зовсім; хоча я б і не знав, що робити від щастя від такої пропозиції, але її я не очікував. Але, можливо, була якась середина, точно була така середина. І Ти, певно, її б знайшла, без пошуків, цілком природно, якби не, саме так, якби не було того страху, тієї відрази, яка утримувала тебе від того, що було вкрай необхідно для мене й для нашого спільного життя. Я міг все ще сподіватися, що ми дійдемо цієї згоди, але це були лише сподівання, тоді з’явилися, однак, ті ознаки протилежного, яких я боявся і від яких я також мусив захищатися, якби хотів, щоб Ти мала ще живого чоловіка.
І зараз Ти, звичайно, можеш усе перекрутити й сказати, що Ти у своїй суті так само була під загрозою, як і я у своїй, і що Твій страх був так само виправданий, як і мій. Я не думаю, що це було так. Я все ж кохав Тебе у Твоїй справжній сутності, і лише коли вона вороже торкалася моєї роботи, я її боявся. Все ж, оскільки я так кохав Тебе, я не міг би робити нічого іншого, окрім як допомагати Тобі зберегти себе. Все-таки це не зовсім правдиво, Ти була під загрозою, але хіба Ти не хотіла бути під загрозою? Ніколи? Зовсім ні?
Я не сказав нічого нового, можливо, трішки по-новому виклав, але нічого нового. Однак новим є те, що написано це поза нашим постійним листуванням і що я тому й через те, що Ти хотіла цього підсумку, сподіваюся отримати чітку відповідь. Я жадібно чекаю на Твою відповідь. Ти маєш мені відповісти, Феліціє, наскільки б Тобі не подобався мій лист. Я з нетерпінням чекаю на Твою відповідь. Коли я вчора перервав листа – було вже пізно, і я ліг спати, поспав недовго, але коли я потім прокинувся і до ранку, власне, більше не заснув, мене охопила наша тривога і наш біль – тут справді є щось спільне – незмінно, як у найгірші часи. Це все ще пов’язане між собою, нічого з турбот не вирішилося, варто їх бодай трохи відпустити. Вони крутять і смикають, неначе вхопивши мене за язика. Цієї ночі я думав, що межі безглуздості вже позаду, і я не знав, як себе рятувати. Тож Ти мені обов’язково відпиши, а якщо хочеш бути особливо люб’язною, надішли телеграму, отримавши цього листа.
Ти згадуєш листування з Ерною. Я не знаю, що Ти маєш на увазі, коли кажеш, що я, незалежно від цього листа, повинен відповісти Тобі. Сталося так, що я збираюся написати Ерні завтра. Тому я їй також напишу, що написав Тобі. Ерна була надзвичайно добра до мене і є доброю до Тебе.
Франц25 січня 1915 року, Прага
До Феліції Бауер
Отже, мені підсумувати, Ф.? Насамперед так само безпосереднє, як і старе спостереження. Я сідаю за листа й стаю ближче до Тебе, ближче до Тебе, ніж навіть коли стою біля Твоєї канапи. Тут Ти мене не спантеличиш, тут Ти не ухилишся від мого погляду, моїх думок, моїх питань – навіть тоді, коли мовчиш. Чи ми десь тут у мансардній квартирі, де годинник з дзвіниці замість підлогового годинника? Можливо.
Ми з’ясували, що ще не проводили гарно час разом. І це ще м’яко кажучи. Можливо, ми не провели навіть жодної повноцінної вільної хвилини разом. Я згадую Різдво 1912 року. Макс був у Берліні й думав, що мусив підготувати Тебе до жахливого листа, який Тобі грозив від мене. Ти обіцяла залишатися мужньою, але сказала щось на кшталт: «Це так дивно, ми пишемо одне одному, регулярно й дуже часто, я отримала вже багато листів від нього, я хотіла б йому допомогти, але це так важко, він все так ускладнює, ми все ніяк не зблизимося». Ось так – зрозумій мене правильно – майже все й лишилося, для нас обох. Один визнає це раніше, інший – пізніше, один забуває це в ту мить, коли інший згадує про це. Але цьому, здавалося б, легко зарадити. Якщо не вдається зблизитися, люди розходяться геть. Але це зараз знову ж таки неможливо. Дороговказ є лише в один напрямок.
Це перша немилосердність. Інша криється в нас обох. Я зрозумів, що ми обидва безжалісні одне до одного; і не тому, що один для одного не дуже важливий, ми просто безжалісні. Ти, ймовірно, зовсім неумисно, а тому без почуття вини й мук від цього почуття. В мене все інакше. Біда, мабуть, у тому, що я зовсім не вмію сперечатися, я очікую, наприклад, коли переконання, яке мені так необхідне, буквально розкриється зсередини, тому не докладаю жодних зусиль, аби прямо переконувати, ба більше, я лише намагаюся, хоча цього взагалі не помітно, настільки я до цієї справи нездатний. Тому в нас немає відкритих суперечок, ми мирно йдемо поряд, в той час, як між нами здригається повітря, немовби хтось постійно рубає його шаблею. Аби не забути: Ти теж не сперечаєшся, Ти теж зносиш усе, і Твої страждання, оскільки вони несправедливі – мабуть, для рівноваги – є набагато важчими за мої.
І от, стається саме те, що я точно передбачив. Я поїхав туди, не з власної волі, я знав, що мені загрожувало. Мені загрожувала спокуса близькості, ця безглузда спокуса, що буквально ходить за мною по п’ятах і не дає мені спокою навіть у цій холодній кімнаті. Зранку Ти була біля тієї лавки, на якій лежали два саквояжі, а після обіду Ти стояла перед тими сходинками, що ведуть до кав’ярні. Думати про це майже нестерпно, попри всі важкі розумові вправи останніх років. Я не знаю, як впораюся з цим під час роботи, але все ж якось треба.
Я писатиму Тобі небагато, листи йдуть дуже повільно, та й не можна писати так вільно, як раніше[34]; я також не буду тиснути на Тебе проханнями писати листи, листами ми досягли небагато, ми маємо спробувати досягти цього в інший спосіб. Можливо, я все ж зможу, це видається зараз таким неможливим, виділяти вечори для роботи, у будь-якому разі спробую. І ця робота певною мірою стосується й Тебе теж, попри те, що чорт смикнув Тебе за язика зауважити, що, буцімто, мені варто було б спробувати запустити фабрику. Чому ж Ти розумієшся у фабриках краще, ніж у мені!