Помирав князь Всеволод. Хворів він давно, та останніми днями стало зовсім зле. Тож братія зголосилася відправити спільну службу, щоби почув Господь слово чернече і подарував князю або полегшення, або світлий спочинок.
Вечірня розпочалася о шостій. Не вистачало місця у соборі – стояли надворі, поза храмом. Люду зібралося сила-силенна. У молитовному слові раз по разу поглядали на пагорб, де різьбленою тінню чорнів Княжий палац.
Монастир Видубицький був давнім, трохи молодшим за Печерський, і мав легендарну історію своєї появи.
Сталося так, що у часи Володимира Великого, в дні, коли князь остаточно визначився щодо віри, за його жорстким наказом, і тільки за його, бо ніхто в цій країні не був вищим за головного очільника Держави, статую першого серед усіх богів поганських Перуна скинули з підмурку.
Зібравши жителів міста, змусили їх спорожнитися прямо на тік Боричів, а тоді по тому змішшю сечі й лайна, протягли наймогутнішого поганського бога. Прив’язавши до коней, протягли його – дерев’яного, зі срібною головою та золотими вусами, із залізними ногами, і скинули у Дніпро повноводе. Бігли берегом погани, не боячись і не криючись, і благали, щоби виплив бог їхній, щоби врятувався. А він то виринав серед хвиль, то зникав, і волали погани: «Видибай, Боже, видибай!».
Десь вже далеко поза Києвом, за Ольминим двором, за могилою князя Аскольда, винесло хвилею на берег Володаря поганського Неба. Ідола, що «видибав», пізніше сховали серед нетрів та хащ, а на місці чудесного спасіння Перуна щороку збиралися люди, продовжувачі віри поганської. З кожним разом їх ставало все більше, і так тривало, доки на місці тому року 1070-го не заклали монастир, що спочатку звався Всеволожим, за ім’ям фундатора, а згодом Видубицьким, що зрештою й примирило багатьох.
Разом з монастирем зводився Красний княжий двір, що й височів тепер над банями церков. Великий князь Всеволод не любив Києва, хоча й розумів його політичне значення, та вільні години завжди проводив у заміському палаці. Тут все було своє, рідне і безпечне. Свого часу, коли князь вибирав місце для відпочинку, впало йому до ока вдале розташування Видубича. Дніпро впритул доходив до крутого берега, майже відразу від невеличкого плато, де згодом і постав монастир, підіймався високий пагорб, а за ним суцільний ліс: при розумно розставленій охороні, місце з усіх сторін безпечне.
Зараз у головних покоях Княжого палацу доживав останні земні дні Великий князь Київський Всеволод. Очі заплющені, здавалося відпочиває, але по тому, як рвучко здіймалися груди, було видно: дихати важко. За хвилину повіки затремтіли. Легке шарудіння в кутку привернуло увагу.
– Хто тут? – запитав ледь чутно.
– Це я, Всеволоде, – відповів жіночий голос.
– Хто? – вже з тривогою повторив князь.
– Жона твоя, Анна.
– А, добре… Володимир приїхав?
– Ще ні. Чекаємо з хвилини на хвилину.
– А Ростислав?
– Вже тут.
– Покличте його. Хоча ні, почекайте. Покличете, коли приїде Володимир.
Повіки князя обважніло зімкнулися…
Помираю… Помру, виходить, сьогодні. Не хочеться, ох, як не хочеться. Хоча життя, як для найменшого Ярославича, склалося. Терпіння мав завжди і в усьому. Не кремсав долю наліво-направо. Чекав, усе життя чекав. Не марно: зберіг і себе, і дітей своїх. Дай, Боже, їм віку довгого. Любив мене батько, мабуть, найбільше серед усіх синів своїх. Вивчитися дав. Недарма читаю і слов’янською, і латиною, і грецькою, і перською. Та й інші мови розумію – он коли посольства йдуть, то і тлумачів не потребую.
Не потребував… У минулому все… Лишилося дітям останні настанови… і відійти з миром: щось зовсім зле.
Темні тіні збігли стінами палат і заховалися, зсупонилися у кутку, чекаючи свого часу.
Князь застогнав. Княгиня кинулася до нього.
– Чого тобі, Всеволоде?
– Води, попити, – і світла, бо темно дуже. Чого так темно? Де Володимир? Чого не йде Володимир?
Тої миті рвучко відчинилися двері і до палат убіг спітнілий княжич.
– Батьку, я тут! – вигукнув Володимир і кинувся до хворого.
Слідом за ним увійшов Ростислав, молодший син Всеволода. Він став трохи подалі – мав острах перед покійниками. І хоча батько ще живий, Ростислав знав: смерть поруч.
Князю подали води. Внесли світла. День тільки починався, і надія на одужання лишалася.
– Що каже лікар? – Володимир рвучко звернувся до княгині.
– Він не хотів лікарів.
– Я ж казав, що треба робити. Чому мене не послухалися? Чому не покликали ченця Агапіта? Чому?..
– Володимире, ти заспокойся, – долинув слабкий голос Всеволода. – Поки що я тут князь, і всі виконують лише мої розпорядження. Знаю, прийшов останній день, тому і покликав вас. Сперечатися ніколи. Тож, прошу, залишіться, Володимире і Ростиславе, а решта вийдіть.
Усі тихцем полишили палати. Як тільки двері зачинилися, Всеволод звернувся до синів.
– Я підіймався на Київський стіл двічі. Востаннє утримував його більш як п’ятнадцять років. Я бачив різне і завжди намагався бути чесним і з братами своїми, і з племінниками. Звичайно, не всі згадають мене добрим словом. Прошу в них вибачення, і якщо вже сам я не в змозі сказати, то прошу вас, сини мої, їм переповісти. Особливо я завинив перед небожем своїм Олегом, сином Святослава, який потрапив до землі Тмутороканської, а потім через оману був проданий до невільничого ринку на Родосі.
Князь, роблячи надзусилля, перехрестився. Стулив повіки. Вуста прошепотіли молитву.
Настала томлива тиша. Ледь потріскували скіпки, що закріпили поблизу голови князя. Вогонь тримався спокійно, відпускаючи чорні нитки диму до стелі. Але враз його щось сполошило – і він забився, затріпотів.
Всеволод розплющив очі.
– Не помилився, прийшла таки. Стоїть вже. Почекай там, у кутку.
Брати переглянулися.
– Що ти, батьку?
– Не бійтеся, то смерть прийшла за мною. Я її бачу, ви – ні. Он – у кутку, причаїлася. Нічого, трохи зачекає. Я ще не все сказав вам.
Є ще гріх у мене перед небожем моїм Святополком, сином Ізяслава. Хотів я його до могили звести, щоби тобі, Володимире, на стіл великокняжий сісти, та зупинився вчасно, бо інакше горіти мені в Геєнні Вогненній. Тепер слухайте уважно. Ти, Володимире, від стола Київського відмовляйся, хто б тебе не просив, які б тобі хорошості не обіцяли, бо прийде лихо велике, і ріки крові проллються землею Руською. Стіл цей – Святополків згідно із Законом діда вашого Ярослава. Більше того, коли з країн далеких повернеться небіж мій – Олег, полиш йому Чернігів, а сам повернися до Переяслава. Ти ще будеш Великим князем Київським – бачу це. Шануйте одне одного і сестер своїх, та жону мою – Анну.
Володимир щось хотів сказати, та батько, піднявши руку, зупинив його.
– Підійди ближче, Володимире, нахилися, – Всеволод кілька хвилин щось шепотів Володимирові на вухо. – Ти все зрозумів?
– Так, батьку, – відповів Володимир.
– Все, кличте Владику Єфрема, треба встигнути висповідатися. – Всеволод опустив очі долу, перевів погляд у куток. – Стоїш, почекай іще. – І раптом, гнівно: – що ти на нього дивишся, він ще молодий зовсім, рано йому до тебе. Будь обережний, Ростиславе! – і затих…
За якийсь час із палат вийшов митрополит Єфрем.
– Упокоївся князь Всеволод, царство йому Небесне.
Площа перед Софійським собором була запруджена людьми. Кому не вистачило місця, заполонили сусідні вулиці та провулки. Другу годину тривав великий молебень за упокій Великого князя Київського Всеволода. Відійшов останній із синів Ярославових.
Люди плакали. В останні роки князевого правління життя налагодилося. Звичайно, завжди є чимось невдоволені, але таких за Всеволода було небагато. Князь майже не жив у Києві, більше у заміському Красному дворі. Але правління і в місті, і по всіх землях Руських тримав міцно. Княжив із розумом. Єдине, що непокоїло багатьох, – це половці, які останнім часом знахабніли й не давали спокою навколишнім селам.