Серед натовпу весь час ширилися розмови про наступника столу.
– Василю, хто, думаєш, буде Київським князем?
– Звісно хто, син княжий Володимир. Кому ж іще?
– Я теж так думаю, а раптом хтось інший?
– А хто інший?
– Та не знаю, різне подейкують.
– Дурний ти, Степане, і люди ті дурні.
– Може й так, побачимо. Чекати лишилося недовго.
Раптом у натовпі зашуміло: «Йдуть уже!»
Із Софійського собору в супроводі духовенства та челядників вийшли княжичі Володимир та Ростислав. Їм назустріч наперед люду виступили двоє вибраних. За ними стояли троє молодих дівчат із буханцем хліба та сіллю.
Чоловіки скинули шапки. Вся площа вклонилася. Стало настільки тихо, що було чутно, як заплакало немовля у сусідньому завулку.
– Просимо від імені громади, Великий княже Володимире, сину Всеволода, онуку Ярослава, на стіл Київський, – проголосив один з вибраних.
– Підносимо тобі, Великий княже Володимире, знаки влади і могутності твоєї, – проголосив другий.
Вибрані зробили крок до князя, але Володимир підняв руку.
– Слухайте мене, люди київські та ті, хто прийшов сюди. Слухайте і передайте усім. Є давній Закон, що встановив дід мій Ярослав. Недаремно його у народі називали Мудрим. І якщо ми будемо той Закон порушувати, то кому тоді дотримуватися? За цим Законом право на стіл Київський має старший онук Ярослава, це – Святополк, син Ізяслава. Я вдячний вам, люди землі Руської, за запрошення, але не порушу волі батька свого і слова Закону. Шліть гінців до Турова, до князя Святополка. А я… я ще до вас повернуся…
Останні слова князь промовив ледь чутно. Не легко йому це далося.
Він повернувся до Ростислава, рвучко обійняв його, потім кинув охоронникам: «До Чернігова!»
У монастирі Печерському
П’ятеро вершників пронеслися берегом Дніпра.
За новим князем поспішають, – подумав чернець, збираючи хмиз на пагорбі за Дальніми печерами, – кажуть, князь Святополк, син Ізяславів, не дуже ченців жалує. Побачимо, всяке переживали.
Звичайно, хочеться спокою і для себе, і для обителі. Братія у нас зійшлася добра – освічені, працьовиті, а головне, дух чернечий маємо. Раніше теж дотримувалися порядку, коли ж прийняли статут Студитський, то стало зрозуміліше багато що. Суворий такий статут. Отець Єфрем приніс його. Мене тоді ще в монастирі не було. Розповідали старці, як все відбувалося. Були, звісно, противники нових порядків, були й прибічники. Сперечалися, і невідомо, хто взяв би гору, якби не тверда рука настоятеля, отця Феодосія.
Преподобний Феодосій…, – чернець замислився. Спогад пробіг обличчям. Скільки мені тоді було: сімнадцять, здається. Зовсім хлопчисько. Що я знав? Читати любив. То до монастиря й прийшов, бо слово тут живе і книг багато. Двадцять років минуло, як обітницю прийняв чернечу. Двадцять років – мов одна мить.
Знову хтось скаче. Чернець пильно подивився в бік Дніпра. Загін із восьми вершників гайнув берегом. Передчуття лиха пройняло холодом.
«Навіщо це їм, невже не можна ладом, – прошепотів чернець, – спаси, Господи, душі їхні». І скрушно перехрестився.
Він виразно побачив жахіття, які мають відбутися за кілька верст від монастиря.
До цього лісу кияни, як правило, не ходили. І не тому, що було далеченько, а радше через різні чутки та повір’я, що оповили зелену гущавину таємницею.
Петрик народився у цьому лісі. Він тут виріс. Хто був його батьком, хлопчик не знав, а мати не розповідала. Жили вони вдвох. Була ще бабця, але минулої зими померла. Петрик здогадувався, що і бабця, і мати – ворожки. Вони постійно збирали різні трави й коріння, сушили якісь кістки, дрібних тварин. Інколи долучали до цього й Петрика.
Час од часу приходили люди. Оглядалися, лякаючись будь-якого поруху. Пошепки про щось говорили з бабцею чи мамою. Ті виходили до комори й приносили прибулим різні настоянки та суміші. Інколи одні й ті ж люди приходили по кілька разів, щось їх турбувало, бувало засиджувалися до сутінок, а тоді швиденько напівпримітними стежинами – до міста.
Петрик часто бігав до Києва. Хлопчиком він був кмітливим, усім цікавився. В місті часто чув розповіді про свій ліс і про відьом, які там живуть. А ще про хлопчика, який народився від невідомої тварини. Петрику хоча й було лише сім рочків, мав розум та природну обережність. Тому ніколи ні з ким не вступав у перемови та на запитання: «А ти, хлопчику, чий?» – відмовчувався. Тільки одна людина знала про Петрика всю правду. Це був отець Нестор з Печерського монастиря, до якого саме і поспішав хлопчик.
Цього вечора Петрик побачив п’ятьох вершників, які зупинилися на перепочинок. За уривками розмови він зрозумів, що це посланники до Турова – до князя Святополка, із запрошенням до Київського столу. Троє з них були воїни, а двоє – вищого рангу. Власне, ці двоє і говорили між собою.
– І що ти думаєш, Зореславе, хорошим буде князь Святополк нашій землі?
– А що тут думати? Князь – він завжди князь. Чи хороший? А бувають князі хороші, Любомире? Он покійний Всеволод – ніби нічого, а й про нього багато різного можна згадати…
Трохи помовчали.
– Та не варто лихословити про покійного. Побачимо, як воно буде. Мені й зараз щось неспокійно. Не вірю, щоби князь Володимир так просто від Києва відмовився.
Зореслав дістав пергамен, залитий сургучем та скріплений печаткою і, передаючи Любомиру, промовив:
– Як би й ми не потрапили у пригоду. Сховай надійніше супліку до князя Святополка.
Не встиг він закінчити, як невідомо звідки налетіли вершники і мовчки, без жодного звуку почали різанину. Січа була коротка і жорстока. Все навколо вмить залилося багрянцем. Один із посланців отримав смертельного удару в голову – кров вихлюпнулася назовні, покриваючи зелену траву червоними спалахами. Обличчя другого спотворила глибока рана. Троє охоронців лежали без дихання.
– Рятуйся, Любомире!.. Не поступився-таки Володимир, – ледь чутно прошепотів Зореслав…
Любомир, продираючись крізь чагарники, зник у гущавині.
У монастирі скликали до вечірні. Розмірено й урочисто лунало било. Переливам дзвонним вторили удари по дереву. Чернець з братії повільно проходив територією монастиря, розмірено ударяючи дерев’яним молотком по дерев’яній, з вирізьбленими на ній зображеннями Матері Божої та Спасителя, дошці. Це називалося тоакою – деревом по дереву, щоби достукатися до найпотаємніших закутків душі. Деревом по дереву…
Вже у храмі Нестор почув стурбований шепіт: «Отче, отче…». Чернець обернувся – маленький Петрик, блідий, з величезними, переляканими очима, кликав його.
– Що сталося, хлопче?
– Там… там у лісі… – Петрик не осилив вимовити більше ні слова, тільки вказував у бік пущі.
– Заспокойся. Ну, не треба, не треба… – вони вийшли на подвір’я.
Служба ще не почалася, але за якусь мить вже мала зазвучати.
– Розповідай.
І Петрик, збиваючись, переповів ченцеві бачене. «Господи, таки сталося», – прошепотів Нестор.
– Слухай, хлопче, нікому про це більше ані слова, бо, як дізнаються, і тобі не подарують. Підемо зараз до служби. Залишишся на кілька днів у монастирі, а я відправлю послушника до матері твоєї, щоби переповів, де ти, аби та не хвилювалася. – Нестор тричі перехрестився, звівши очі до неба.
Там серед чорно-багряних хмар летів самотній вершник.
«Порятуй його, Господи!» – прошепотів чернець.
– Ходімо, Петрику, помолимося Господу нашому за упокій душ загиблих воїнів. – Нестор погладив хлопчика по голові, поцілував у чоло. – На все воля Божа.
Вечірня проходила сьогодні у Великій церкві Успіння Богородиці. Храм був новим, хоча будівництво його почалося ще двадцять років тому, коли саме відходив у кращі світи преподобний Антоній Печерський. Потім ще десять зим і десять літ стіни розписували – спочатку греки, а згодом – наші богомази. І смальту для мозаїки спочатку возили із Царгорода, але зрозуміли: її треба стільки – не напасешся, то й зробили неподалік від собору, в кутку монастирського саду невелику майстерню. Храм же освятили чотири роки тому.