Тиждень тому вітали тут мене земляки з хлібом-сіллю, а нині нікого немає – чи то ніхто в моїй хаті не живе, чи, може, господарі до церкви або в гості пішли при неділі; мені так хочеться й перед тим, як зайти до світлиці, притьмом вилізти сходами на стрих та перемацати рукою за кроквами, чи не залишилось там ще якогось мого зошита, однак не роблю цього: скрадаючись, переходжу подвір’я, де колись, на току, ми з батьком обмолочували житні снопи, а горіх, що заступив стежку до потока, всох; я обминаю його й опиняюся в саду, який посадив мій батько; ось тут осінніми ночами ми з ним варили сливове повидло, а ось та вишня, з якої зганяв мене недоносок з доброї сільської родини Йосип Маланчин, коли я повернувся з армії й хотів поласувати своїми вишнями, а вони вже були не мої, бо Йосип відрізав наш город аж до хатнього порога, прилучивши до колгоспу; а тут я бігав, ловлячи павутиння бабиного літа й намотував його на патичок, мріючи намотати стільки, щоб з нього міг Василь Марусин зіткати на своєму ткацькому верстаті хустину для Аннички; а тут, пасучи корову на воловоді, я знущався над уїдливими ґедзями – нашпилював їх на соломинку й пускав у повітря, й летів той ґедзь, наче відьма на кочерзі, й зникав над житами; а коли корова бицкалася й бігла у шкоду, я розстібав розпірку на штанцях і пісяв – тоді моя Мінка верталася із найсмачнішої шкоди й вилизувала солону траву аж до ґрунту: ті сліди надовго залишалися на землі, й батько, коли косив отаву, сварив мене за те, що я зіпсував вигляд гладко виголеного покосу…
А за садочком – наше поле, що збігає схилом від трьох черешень при гуцулівській дорозі до зарослого грабовим гаєм потоку, – цей шматок землі я обробляв до кожної грудочки: батько сапав кукурудзу поруч зі мною й сторожко поглядав, щоб я не стяв зайвого стебла, і я старався, як міг… Вчився тоді в Коломиї, а влітку працював на полі – любив сільську працю, й сусід Микола Горбатишин не раз говорив батькові: якби Романові не совєтська, а чеська держава, то не треба було б йому шкіл – став би маєтним ґаздою; від роботи ламало в попереку, і я деколи збігав до потічка нібито води напитися, а з потоку прокрадався межею до черешень, вилазив на котрусь із них і об’їдався чорними гіркими ягодами, від яких крутило в носі, я голосно чихав і цим себе зраджував – батько підводив голову і кликав мене до роботи; те поле і досі сниться мені, а все покрите дунаєм високого жита, і я жну його, як тоді, в’яжу в снопи і складаю в клані; та наставала неділя, й тоді я пропадав у ярузі, зарослій грабиною, – там ми з братом Євгеном мали свій ставок з мересницями, яких виловлювали в потоці біля церкви, а ще заховали в печері мадярського карабіна, коли вистріляли всі патрони, й селяни думали, що то фронт повертається з гір; я спускаюся в яр, та печери вже не знаходжу, і ставка давно немає, а грабові прутики стали вузлуватими деревами, я не впізнаю свого гаю, проте знаю, що він мій; на полі нікого немає, бо неділя, але хто його обробляє, я ж робітників не наймав; виходжу з хащів й опиняюся на тому місці, де пролягала межа між нашим і Солтисовим полем; межі немає, але я добре пам’ятаю, де муружився межовий пруг – тут і далі росте чебрець, я лягаю долілиць і вдихаю його запах, а з далини крізь сад проглядає шальована жовтими дошками моя хата – і все це моє, рідне і власне, я ніколи не змирюся з тим, що в цій хаті живуть чужі люди, які й поле моє обробляють, і я плачу, плачу, мов дитина, злизую з губів солоні сльози, і так мені стає легко на душі від того, що хоч на мить вдалося мені відібрати загарбаний людьми мій рідний світ, і що не тріскотить у цю хвилину відеокамера чарівної Ангели, і що добра моя приятелька Ніна не бачить мене нині й не напише про мій теперішній стан ніколи й слова, і хвала тобі, Господи, що я ще маю свій куточок на великій землі, якого можу потайки на мить собі забрати – й не збираюся з ним прощатись.
Нізащо й ніколи.
* * *
10 серпня. Нині розпочався новий тур презентацій мого роману «Вогненні стовпи» й триватиме він, як бачу, довго, може, колись захопить і Східну Україну, на що я не перестаю сподіватися й покладаю великі надії на добрий ефект подібних заходів. Моїй книжці читач повірив – і не тільки в Галичині: пів року тому я мав нагоду переконатися в цьому у Вінниці, куди приїжджав на запрошення голови тамтешньої «Просвіти» Леоніда Філонова. На чотирьох зустрічах із студентами, місцевою творчою інтеліґенцією й учителями області я переконався в найголовнішому: зазомбований антиукраїнською пропаґандою читач почав розуміти вагу й велич чину Української Повстанської Армії, і недалекий той час, коли весь український народ – від крайнього сходу, півдня, півночі й до західного порубіжжя – гордитиметься жертовністю лицарів, які віддали своє життя за незалежність України, а лайливе слово «бандерівець» набере врешті позитивного змісту й звучатиме не менш гордо, бо має для цього не менш героїчне історичне підґрунтя, ніж почесне звання «ґарібальдієць».
А вже що казати про Галичину! Я просто никну від визнань та подяк і дякую Богу за те, що допоміг мені звершити найсвятіше в моєму житті діло, бо що може бути вищою для мене нагородою від вдячного слова старих упівців, яких я, правду кажучи, побоювався, коли писав роман.
Який же я був щасливий, коли в Стрию сотенний Сокіл подарував мені свою мазепинку й сказав: «Читаю вашу книжку й так сверблять мене руки: покласти б ще раз хоч двох енкаведистів!» А в Коломиї вісімдесятип’ятирічний курінний Курява (Павло Федюк) вийшов на сцену, обняв мене й назвав своїм сином…
Сьогодні я поїхав на дводенний книжковий фестиваль «Читай, дивись і слухай українське», який організувала «Просвіта» – до Жидачева.
Мій бадьорий настрій затінювався родинним жалем: моєму братові Євгенові сьогодні сповнилось би 76 літ, а вже пів року, як його немає, і не вщухає в моєму серці пекучий біль. Мені тяжко змиритися з тим, що вже ніколи не побачу мого великого друга, незмірно добру людину й непоправного оптиміста, і втішаюся лише тим, що рівно рік тому встиг подарувати Нуськові на його ювілей присвячений йому роман – ще теплий сигнальний примірник. І те осяяне втіхою обличчя мого доброго брата зігріватиме моє серце до кінця життя: радість переможця над, здавалось би, неминучою смертю в концтаборах, гордість звитяжця, який всього себе віддав справі нашої Незалежності.
Свій виступ в Жидачеві я й розпочав з розповіді про Євгена, який ретельно консультував мене під час роботи над романом; а втім, я не забув поганьбити Леоніда Кучму, котрий і донині не дозволяє парламентові визнати УПА воюючою стороною у Другій світовій війні – який же парадокс: український президент став найзатятішим ворогом української національної ідеї! Та чи мало схожого відбувалося в нашій історії? Іванець Брюховецький, наприклад, називав себе найнижчим підніжком і вірним холопом Москви! А наш Іванець рік у рік обманює народ демагогічною брехнею про європейський вибір, а насправді щодня здає вроздріб Україну Росії, та збирається віддати й гуртом: московський імператор Путін уже явно простягає руку по Україну й нічтоже сумняшеся пропонує запровадити в так званому «Єдиному економічному просторі» російський рубль… Ми ж мовчимо й мовчки чекаємо наступної осені, сподіваючись вибрати національного Президента… А тим часом в Україні править бал намісник Путіна посол Чорномирдін: цей русотяп недозволено втручається в політичне життя нашої держави – чи то закликає на прес-конференціях не вступати до НАТО, чи нашіптує до вуха президентові, що не варто демонструвати в Україні фільм Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» або відкривати у Львівській картинній ґалереї присвячену Іванові Мазепі виставку…