Я написав про Трач чимало, опоетизував його, створив про нього свою леґенду, і моя приятелька Ніна Бічуя, яка зі своєї ласки першою читає кожен мій рукопис і ретельно редагує, давно мріяла побачити це село: уявлялося воно їй надзвичайно красивим у будинках і людях, романтичним, гуцульським, карпатським – й коли ми проминули рядок хат на присілку Зрубі й стали на горбі, з якого виднілися тільки ліси, сади і яруги, я помітив, як на обличчі Ніни малювалося гірке розчарування: села ж то у традиційному вигляді не існувало, ніби й зовсім ніколи його на світі не було, а Трач я видумав для себе самого.
Правда, вдалині виднівся разок хат на Царині; над проваллям у яр, який зветься Мочулою, стояла колишня школа – нинішній медпункт, а в підніжжі горба, що на ньому ми зупинилися, сховався за якоюсь потворною новобудовою, схожою на казарму, критий черепицею чепурний будинок і поряд із ним, немов капличка, – криниця.
І я вигукнув гордо: «Це мій родимий дім!»
На подвір’ї батьківської хати було людно: до мене вийшли мої земляки привітати з хлібом-сіллю. І хоч я добре усвідомлював, що ці та подальші трацькі паради наперед зрежисеровані Ангелою, все ж радісно-терпке розчулення дійняло моє серце.
Та чи вперше? Я за своє творче життя мав аж три зустрічі з трачанами: перший раз у школі багато років тому, другий – на освяченні могили полеглим героям за волю України, а третій – на свій сімдесятирічний ювілей. І кожного разу прошивала мою душу пекуча сльоза – чи то з утіхи за славу, яку так тяжко здобути там, де ти колись корови пас, чей немає у своєму селі пророка; а може, з гордості за чесно виконану працю, та найпевніше через те, що тільки у своєму селі можна надто болісно відчути проминулий час: не впізнаєш людей і усвідомлюєш, що за твоєї відсутності тут перейшли цілі покоління…
Серед людей, які стояли на подвір’ї, я побачив лише трьох знайомих, моїх колишніх однокласників – Ярослава Грицика й Марію Слободян та її чоловіка Михайла. Вони піднесли мені коровай на рушнику, а молодь і діти співали «Многая літа»; потім я говорив щось про корінь і крону, про чисте джерело батьківської криниці й при тому поглядав на Ніну, а вона стояла – відсутня, з опущеними очима, й скрадливий скепсис вирізьблювався на її устах: їй, до шпіку костей натуральній людині, не штимувала ця театральність; потім відбулася зустріч у Трацькій середній школі, що стоїть, пишна, край села, й лунали в ній патетичні промови учителів на мою честь, і я говорив – теж, мабуть, патетично – про мікробатьківщину, про сільський цвинтар, де похований мій батько, довголітній трацький учитель, та заповідав поховати мене поруч із ним; усе це дійство було щире і все ж – на публіку, на телекамеру; я, нагадавши про свій вік, признався, що прийшов попрощатися з селом, та добре бачив, що ніхто не йняв цьому віри, мовляв, то лише поза, він аж ніяк не збирається ще відходити в кращий світ; і коли нарешті закінчилася парадна церемонія й Марія запросила нас на обід, а оператор і там знімав наші чаркування й тости, – тихо сказала до мене Ніна, яка сиділа за столом поруч зі мною:
«Я не зможу нічого написати, бо ж не бачила села, може, його й немає, може, воно – твій міф… І все тут відбувається, як завжди і у всіх…»
Більше вона нічого не сказала, та я знав, що думала приблизно так: я б хотіла побачити те, чого уздріти неможливо – тебе самого, прочанина, блудного сина, який сам, без публіки, блукає селом, лісами й виярами – там, де пастушив, учився курити, ловив руками мересниці в потічку, безсоромно заголював дівчаток, втікав від батькової покари за бешкети на толоці й, ховаючись у гаю, який зеленіє край колишнього батьківського поля, записував свої перші вірші у шкільному зошиті…
Я відчув, що саме так вона думала, і в цій хвилині постановив собі ще раз прийти в Трач – інкоґніто.
Буквально за тиждень раннім ранком погідної неділі я стояв на Солтисовій горі, де відбувався колись кривавий бій упівців з москалями (про це я написав у «Вогненних стовпах») й звідки видно Трач, захований у глибокій западині, названій чомусь Боснею, а Зруб і Царина та ще Сталащукові горби з рядочками чепурних хат стояли, немов на сторожі з усіх боків села, стиснутого, ніби арабська касба, у виярах, що виповзали з пропасної Мочули над низовинні струмки, млаки й калабані, й не мало воно доріг, тільки круті стежечки поміж тинами; хатки поприліплювалися до схилів, деякі осіли, немов утомлені лелеки, на дно яруг і там закрилися садками, а в самому низу над потоком, що обмивав перше карпатське узгір’я – в ньому колись жінки прали білизну й мочили коноплі, а хлопчаки робили греблі й купалися в намулистих водоймищах, – над цим нині зарослим шуваром й навіки пропалим потоком стоїть церковця, заслонена з усіх боків столітніми смереками, й ніхто не міг би сказати, чому та церква так ретельно захована, адже храми стоять повсюдно на горбах і вивершують села; я стояв і думав, від кого колись заховався Трач, а певне, від татар, які від Снятина до Коломиї налітали Покутським шляхом, і хто із тих нападників міг доглянути затлумлене мало що не під землю село, якого не зраджували навіть церковні хрести, не могло воно сховатися тільки від большевії – і горіло, і порожніло; я дивився і жалкував, що не вивів своїх гостей на Солтисову гору, й вони тоді, а найперше Ніна, не верталися б розчаровані на запрутські рівнини, – та ні, подібного села насправді ніде на світі немає, треба тільки вміти його побачити!
Я сходив з гори хребтом, що розділяє Трач і сусідню Гуцулівку – колишній присілок, а тепер самостійне село, бо не було згоди між покутянами й березівськими колоністами; ми їх прозивали гуцулами, забуваючи про те, що для запрутських мешканців гуцулами були й трачани, а для гуцулівських – микитинські, для микитинських – брусторські, для брусторських – красноїльські, і врешті виявлялося, що ніде нема тих гуцулів, бо за Красноїллям простиралися самі лише полонини й заросляки, але й там, коли спитаєш пастухів, де живуть гуцули, то почуєш одну й ту ж відповідь: «А май далі!»
Отож я зійшов гуцулівським хребтом до церковці, від якої аж до підніжжя Солтисової гори поповз цвинтар, у центрі якого височить меморіал полеглим у тутешніх боях партизанам і славному курінному Скубі; довго шукав батькової могили, а коли знайшов, то запримітив, що для мене біля батька місця немає – гроби так тісно тулилися один до одного, як хати на Босні – мало місця для горян і на землі, і під землею; у церкві правилася Служба Божа, священник повернув голову від престолу й, певне, хотів, як і ті жінки, які клячали й молилися, вгадати, що це за чужак увійшов з топірцем до церкви й чому стоячи творить молитву, – хто з них міг знати, що в мене нога хвора і вклякати мені не можна; ніхто мене не впізнав, я за хвилину вийшов з церкви й спустився стежкою у боснійську видолину.
Ось тут, коли на Великдень розходилася молодь з гаївок, я завжди з острахом минав гурт дівчат, серед яких стояла Анничка Грицикова, яку я кохав ще з першого класу, а вона про це й не здогадувалася – належала-бо Василеві Шевцевому й померла на сухоти перед самим шлюбом – найвродливіші трацькі дівчата вивмирали в сорокових, і красуня Наталка Слободян, яку я лише один раз поцілував у тому он вільшанику, – теж зчахла; і чому Господь так запопадливо забирав їх до себе, певне, шкодував їхньої краси, яка мала потім знидіти в колгоспному кріпацтві; я минав зграйку дівчат з опущеною головою, а одного разу – то був будень, який враз засвітився для мене величним святом – у цьому замуленому нині ставку купалася сільська блудниця Олена, вона зовсім не засоромилася, коли я надійшов, – навпаки, повернулася, засліплюючи мене своїм прекрасним тілом і, по коліна стоячи у воді, заманювала грішним кучерявим лоном; я не втікав і не наближався до неї – стояв, зачарований найпотаємнішим видивом, аж поки вона не занурилася по шию у воду й глузливо зареготала; я спинаюся стежкою поміж тинами, а в селі тихо, навіть ніхто з вікон не виглядає; скрадаючись, проходжу чужими садами, допадаючи до рідного й теж чужого тепер дому, перетинаю обійстя діда Федора, найближчого нашого сусіди; Федора давно вже на світі немає й хата його спорожніла – всі повивмирали й ніхто вже її не доглядає, а от вулики з Федорової пасіки ще стоять рядочком – мертві й струхлявілі; врешті виходжу на дорогу, біля якої громіздиться глупа забудова – ніби ангара чи казарма, і хто її й для чого вибудував, а за нею – мій рідний дім і рідна криниця.