Про такі речі я говорю повсюдно, де тільки мені надають трибуну – давно ж, через політичну необхідність, перестав бути письменником-естетом: дозволити собі таку розкіш не маю права. Говорив про це і в Жидачеві, мій виступ не раз переривали схвальні оплески – я володів аудиторією, та не знав, що в залі затаївся ворожий гадючник…
Мені вже потім сказали, що під час мого виступу зайшло до залу кількоро людей, які перемовлялися між собою по-російськи й тихо всілися в передні вільні ряди. Був серед них львівський приватний підприємець родом з Харкова несусвітній графоман Олександр Нагорний, який роздавав сусідам свою поетичну книжечку під глупим заголовком «Комуноолігархофреніяда». Мушу зацитувати бодай одну строфу з його поеми, щоб читач знав, з ким я мав справу: «Коли тєльонок б’ється з дубом, цвірінька з радості ягня, наш Круторіг як вдарить руба, то й на Олімпі вмре Фіґня». Ви, мабуть, уже втямили, що це за поет!.. Дехто з присутніх пам’ятав його з минулих виборів до Верховної Ради України: він шельмував з трибун блок «Наша Україна» й особисто Віктора Ющенка – нині ж прийшов з компанією на наш фестиваль, щоб зірвати цей патріотичний захід.
Отож після мого виступу Нагорний, не питаючи дозволу в голови зібрання, вийшов на сцену й почав паплюжити мене, мовляв я тільки на словах осуджую Президента, а фактично є його апологетом, що у своїх творах я не вивів жодного національного героя, – я сторопів, оскільки таких закидів мені ще не доводилося чути, а зал мовчав чи то не зорієнтований, чи приголомшений.
Та нарешті зірвався крик: людей дійняла образа і за мене, і за них самих, а нахаба стояв і далі обливав мене брудом, він кинув перед мене на стіл свою книжечку, яку я тут же відшпурнув, а тоді вискочили на сцену два дужі хлопці, струтили вниз провокатора, кинулися на нього, і я вмить зрозумів, що цього він і добивався: зараз почнеться мордобій, а завтра жовта преса зарясніє повідомленнями, що Іваничук зчинив бучу – і фестиваль, і я будуть скомпрометовані.
Я втихомирив публіку, провокатори вийшли із зали, сіли в свою машину й поїхали – мені ж стало зрозуміло, що нині на Львівщині розпочалася передвиборна президентська кампанія – і що то ще сподіється в Україні до наступної осені!
Не буде легкою боротьба за українську Україну – треба нам мобілізуватися в розумі, непримиренності, але й у вірі, що переможемо: народ, як бачиться, виходить із затишку на плац.
* * *
12 серпня. Стаття про жидачівський фестиваль і про інцидент, який стався під час його проведення, з’явилася сьогодні в газеті «За вільну Україну», автор Богдан Галицький, він же Вовк, відомий у Львові журналіст. Подаю її повністю з різних міркувань: хай читач знає не тільки мою, а й об’єктивну думку свідка, крім того стаття засвідчує характер моїх презентацій, а ще мушу признатися, що мені приємна добра думка людей про мою працю.
«Цвяхом другого фестивального дня, опріч гарного концерту, стало обговорення книжки «Вогненні стовпи» Романа Іваничука за участю автора. Роман Іванович скромно відмовився від епітетів «великий» та «ґеніальний», яким одразу ж обдарували його жидачівці, й розповів історію створення роману. Колись, ще школярем, у зошиті написав він оповідь про УПА. Того зошита знайшли чекісти, і їхній лейтенант, потрясаючи ним над головою, пообіцяв ще вернутися. Одначе був убитий того самого дня. Подальша доля зошита невідома, але тепер, після багатьох років, збагачений життєвим і творчим досвідом, Роман Іваничук повернувся до теми, і так з’явилися «Вогненні стовпи». Це історія героїчної боротьби українців за незалежність, виснажливих і кровопролитних битв на два, а фактично, якщо врахувати польський, – на три фронти, наголосив Іваничук. Ту історію авторові допоміг написати старший брат, що воював в УПА і був чи не найкращим консультантом. На думку Романа Іваничука, твір особливо потрібен на сході України, де автора ще недавно погірдливо називала бандерівцем. Рух опору українців не мав аналогів, бо в інших країнах опирався на підтримку своєї держави, – наша ж УПА була воістину народним формуванням, і народ піднявся до усвідомлення необхідності годувати й зодягати свою армію.
Не обійшлося й без ложки дьогтю у загалом щирому й теплому вшановуванні 74-літнього метра української літератури. Книговидавець зі Львова Олександр Нагорний звинуватив Іваничука у колишній підтримці президента Кучми і в тому, що депутат Іваничук проголосував за Конституцію, яка відкинула ідею державної ідеології. (За неї я не голосував, бо на той час вже не був депутатом, й аж ніяк наша Конституція не відкидає державної ідеології. – Р. І.) За це був нагороджений звинувачувальним словом «провокатор» з уст самого Іваничука та зневагою зали і миттю позбавлений слова.
Натомість Остап Федоришин наполягає на величі Іваничука, стверджуючи, що в Україні немає кращого історичного романіста, на творах якого виховалося кілька поколінь українських патріотів. І з цим не можна не погодитись. До речі, депутат Остап Федоришин пообіцяв утішеній аудиторії, що при формуванні бюджету наступного року доможеться фінансування нового Іваничукового роману».
* * *
25 серпня. Напередодні нашого найвеличнішого державного й національного свята – Дня Незалежності затлінилася в пресі й на телебаченні безсоромна кампанія із знайомим більшовицьким душком, про яку й не випадало б нині згадувати, якби вона не мала, як і безліч інших заходів діючої нині влади, антиукраїнського підґрунтя, – навколо щорічного сходження Віктора Ющенка на Говерлу, мовляв, той безшабашний натовп «нашоукраїнців», що супроводжує свого лідера на пік Карпат, нищить рослинність, залишає після себе гори сміття – тож треба шкідливу традицію заборонити.
Можна б і посміятися з такої фальшивої запопадливості в ім’я екології, адже ющенківські походи на Говерлу завжди відзначалися святковою організованістю й чистотою, мало того, учасники сходжень щоразу виділяли з-проміж себе службу, яка зачищувала сміття тисяч туристів, а ще й відмивала блюзнірські написи на хресті, поставленому на вершині Говерли в честь Незалежності.
Та що й говорити: боротьба нинішньої влади з Ющенком розпочалася давно – хто не пам’ятав тих лжевідозв, випущених мільйонними тиражами і вкинутих – ким?! – у поштові скриньки: на листівках не було ні підпису Ющенка, ані жодних вихідних даних, зате текст ряснів самовеличальними висловами («Я – символ нації, я – вождь»); фальшивки були надто прозорі, однак ніхто не шукав їхніх авторів, щоб притягнути до відповідальності за образу честі народного депутата.
Ми ще не знаємо, до якого нахабства, а може, й злочинів, дійдуть медведчукісти, в котрих тремтять коліна на саму лише думку, що народ обере Ющенка президентом України, адже тоді їх не тільки відженуть від державного корита, а й не одного притягнуть до кримінальної відповідальності за обкрадання держави. І таки мають чого боятися панове-олігархи, адже рейтинґ Ющенка незмінно стабільний і перевищує в кілька разів рейтинґ усіх провладних політичних діячів, разом із Кучмою: як при такому співвідношенні сил, без фальсифікацій і терору, може програти Віктор Ющенко на виборах?
Та залишатися тільки зі своєю доброю вірою не маємо права: аґітація за нашого кандидата в президенти мусить стати щоденною роботою, й буде вона нерівною й нелегкою, адже в руках противників – могутній адмінресурс, гроші, засоби інформації і – щонайнебезпечніше – цензура, яка щодня все нахабнішає й сіє серед людей страх.
22 серпня голова обласної ради запросив мене виступити на урочистій сесії, хоч добре знав, що я виступаю гостро і конкретно. Виступаючи, я називав прізвища, чого не дозволив собі ні один промовець: посла Російської Федерації в Україні Чорномирдіна, який втручається у внутрішні справи нашої держави й давно заслуговує на статус persona non grata, міністрів Азарова й Смирнова, котрі порушують Конституцію й ображають український народ, користуючись на службі іноземною мовою, Леоніда Кучму, який – ну це вже сміх і гріх! – пропонує нову конституційну реформу, бо попередня потерпіла фіаско, й полягає вона в тому, щоб Президента вибирав не народ, а парламент. Й такий проєкт реформи запропонував вчорашній союзник Ющенка Олександр Мороз. А Голова Верховної Ради Литвин уже наперед підрахував голоси, мовляв, пропоновані зміни будуть підтримані конституційною більшістю, й кандидатом на найвищу посаду в державі стане ставленик нинішнього президента, а фактично – сірого кардинала Медведчука, якщо й не сам Медведчук… Велика загроза нависла над Україною – про це я й сказав з високої трибуни. І сталося те, чого можна було сподіватися: у вечірньому телерепортажі мій виступ цензура зняла… Пам’ятаймо, нам уже перекривають кисень!