«Перевяжи нею руку свою, упімнув душпастир. Видиш, яке нещастя?»
Але вона не зволила. Надмірно окровавлена рука завдала їй стільки переполоху, що вона боялася її доторкнутися.
Тоді зробив це о. Захарій. Молодець подякував.
«Тепер вже піду, сказав з полегшою. Я йшов до гімназії але я справді вже мушу йти, додав, коли о. Захарій всунув його ліву руку в свою з наміром заопікуватися ним. Я надобре спізнився».
Сказавши це, він витягнув квапно руку, підняв свій капелюх з землі, де лежав тут запорошений і потоптаний копитами, зібрав книжки і поступив вперед. Але о. Захарій заступив йому дорогу, виявив поновно своє занепокоєння і тривогу, що він, може, більше ушкоджений, як признав.
«Ні. Це справді лиш рука потерпіла. Йому гірше шкода часу, як руки. Через сильне здержування коня кантарою під бородою, і ще більше через дике, вперте вишарпування голови, з його руки здерлася шкіра з долоні».
Коні могли його копитами добре покалічити. «Били, правда, але не покалічили. Він це знає. Не навчений собою возитися. Прикре для нього лише те, що не зможе через кілька день писати» відповів.
По обличчю душпастиря перебіг вираз зчудування і переляку, але він не сказав нічого, лиш по хвилі спитав майже суворо:
«Як ви могли так не розважно кидатися чужим бісам назустріч? Вони могли вам кості поломити!»
Юліян усміхнувся ледве помітно.
«Що ж, відповів, чи мав я ждати, аж вони фіру рознесуть і покалічать нас і» тут урвав. Його очі майнули мимоходом по молодім дівчаті, що стояло мовчки і дивилося з великими надслухуючими очима з блідого личка на відважного молодця.
О. Захарій похитав головою і поклепав його по рамені. «Я віддячуся вам», сказав. Але Юліян не обізвався. Підсунувши згуртовані книжки квапно під паху, він легко вклонився. Послідні слова о. Захарія його прикро вразили.
«Як ваше назвисько, молодче? Ви ученик кажете?»
«Так. Вищої гімназії».
«А ваше назвисько?»
«Юліян Цезаревич».
Душпастир підсунув брови вгору і його обличчя розяснилося.
«Може, син годинникаря, Цезаревича?»
«Так».
«Знане мені. Я буду в вашого батька і директора. Сьогодні вже ні, бо завтра маю похорон, але цими днями напевно. Тим часом щире спасибіг вам, українче, Юліяне Цезаревичу».
Юліян вклонився вдруге і поспішив квапно своєю дорогою. О. Захарій з донькою відїхали А по місці, де скоїлася дика, коротка пригода, що потягнула за собою на пізніше так сказати б нелюдською рукою зложені наслідки, переходили дальше мешканці.
* * *Сонце спалахнуло жаром на заході над лісом і в селі Покутівці, як фіра з о. Захарієм і його молоденькою Евою наїхала на просторе подвіря приходства.
* * *Третьої днини по пригоді і саме по легкім, короткім дощі, котрий відсвіжив не лише воздух, землю, деревину по парках і садах невеликої, чисто удержуваної, столиці, доходив о. Захарій з своєю одинокою Евою до мешкання, знаного нам вже, годинникаря, Цезаревича, коли якраз, начеб їм наперекір, виїхав з противної сторони перед годинникарський дім якийсь екіпаж, і з нього вискочив жваво, елегантним рухом, молодець і поспішив до дому.
«Едвард Ґанґе», скрикнуло дівчатко і сіпнуло батька. «Це Едвард Ґанґе. Чого йому тут?»
«Справді так, це їх екіпаж», відповів батько, зближаючись до помешкання, а з тим і до екіпажа, з котрого з переднього сидження, а то з козла, зіскочив тепер і другий молодий чоловік, по одіжі котрого однак було пізнати, що це «нижчої категорії» людина бо він вибрав спішно з-під козла невеликий кошик ярини, дискретно вкритий великим широким листям і гарною китицею ріжних рож і коли душпастир з Евою був вже недалеко екіпажа він вклонився чемно і піддано уступаючи заздалегідь від плитами виложеної, недовгої стежки, що вела до фіртки, крізь яку пішов недавно молодий панич.
«Ви що тут робите, пане Зарко?» спитав душпастир, впізнавши в молодім чоловіці огородника-українця, дідича німця Ґанґа, власника села Покутівки.
Сей відповів, що перед двома днями одержало панство від панича Едварда телеграму, в котрій подав до відома, що панич Юліян Цезаревич ушкоджений через припадок кіньми з приходства Покутівки і не може ні до гімназії, ні до него приходити і щоб родичі відповіли, що йому робити, наколи б сей довше як вісім день мусів хати пильнувати. Чи не взяти в тім разі другого інструктора. Клясифікація почалася і він боїться. Сема кляса трудна. Батько відповів, щоб держався Цезаревича. Вчора прибула і пані дідичка сама. Вона радилася з директором, що робити, а сей рішучо відраджував брати другого інструктора, бо Юліян, правда, хоч не зможе, по висказі лікаря, ще через яких шість-сім день рукою володіти (а так само через побиття копитами) і з хати виходити, але зате може Едвард до него за той час кілька разів навідатися і нічого не стратить. Юліяна буде вже інший товариш його шкільний інформувати, що брали нового в науці.