Всего за 219 руб. Купить полную версию
Що більше я міркував, то менш імовірною видавалася мені ця версія. Мною заволоділа нова, жахлива та неймовірна думка, підказана і формою пагорбів, і тим, що я бачив під землею. Іще не цілком усвідомивши своє відкриття, я незв’язно бурмотів, як у гарячці: «Боже!.. Осередки… прокляте місце… отже, зрешечене стільниками… безліч чарунок… і тоді вночі в особняку… вони спершу схопили Беннета і Тобі… тих, хто був ближчий… по краях». Не гаючи часу, я почав судомно розкопувати найближчий пагорб, відчуваючи розпач, страх і захоплення водночас… Так я копав, час від часу вигукуючи щось незрозуміле, неспроможний стримати почуття, що охопили мене, поки не наткнувся на підземний хід або нору, подібну до тієї, якою я повз незабутньої ночі.
Потім пригадую, як біг із заступом у руках, біг, охоплений жахом, освітленими місячним сяйвом горбистими галявинами, а потім хирлявим, примарним лісочком, розташованим на кручі, біг, волаючи і відсапуючись, перестрибуючи через завади, біг прямо до лиховісного маєтку Мартенсів. Після цього пригадую, як копав без будь-якої системи на руїнах зарослого шипшиною льоху, сподіваючись знайти джерело цієї злоякісної пухлини. Пригадую, як дико реготав, наткнувшись на підземний хід унизу старої грубки, де густо ріс соковитий високий бур’ян, що відкидав дивовижні тіні при світлі запаленої мною лоївки. Я іще не знав, чи мешкає хтось у цьому пекельному вулику, криючись і чекаючи грому, щоб вибратися назовні. Два монстри вже загинули, може, інших і немає? Мене підганяло гостре бажання розгадати нарешті таємницю страху, яка, тепер я був у цьому впевнений, є матеріальною, органічною субстанцією.
Нерішуче застигнувши, я мізкував, чи обстежити мені хід самому вже зараз же, вдавшись до допомоги електричного ліхтарика, чи відкласти пошуки й набрати у підмогу гурт скватерів-добровольців. Раптом різкий порив вітру, обірвавши мої думки, задув свічку, залишивши мене в суцільній темряві. Місячне сяйво не проникало в льох крізь щілини й отвори в стелі, і тут, охоплений тривожним передчуттям, я почув моторошний гуркіт грому, наповнений для мене тепер новим сенсом. Корячись чітко усвідомленій необхідності сховатися кудись якнайдалі, я навпомацки проліз у дальній закуток льоху, не зводячи, однак, очей із викопаної поруч із грубкою ями. При спалахах блискавок я міг розрізняти поруйновану часом цегляну кладку і неприродно пишну рослинність. Мене охопили жах і цікавість одночасно. Що цього разу викличе до життя буря? Гейби під землею вже нічого не лишилося? Після одного сліпучого спалаху я, озирнувшись, перебрався в інше місце і сховався серед особливо густих заростей. Звідси було добре видно яму, сам же я опинився під надійним прикриттям.
Якщо Провидіння буде прихильним до мене, то воно витравить із моєї пам’яті побачене тієї ночі й дасть спокійно дочекатися кінця своїх днів. Адже варто лише мені тепер почути віддалений грім, я вже не можу заснути і приймаю снодійне.
Усе почалося миттєво та несподівано. Демон, що нагадував своїм виглядом пацюка, хрокаючи й сопучи, вирвався на волю з далеких, невідомих безодень. А слідом за ним із тієї ж ями виринуло ціле море всілякої нечисті, величезне збіговисько мерзенних виродків – огидних породжень ночі. Навіть збочена уява не змогла б породити нічого подібного. Клубочучись, вони вилітали із зяючого отвору, нагадуючи фонтан, що закипав, вирував і бешкетував. І, подібно до пошесті, миттю заполонив усе навколо. Вони лізли крізь щілини назовні та просувалися далі, несучи з собою у прокляті ліси жах, шаленство і смерть.
Бозна-скільки їх там було – мабуть, тисячі. Цей нескінченний потік, який я розрізняв при слабких спалахах блискавок, скував моє серце переляком. Коли ж потік почав рідшати, із суцільної маси стали виділятися окремі особини. Це були потворні волохаті чортенята, а може, й мавпи – бісівські карикатури на цих шанованих тварин. Від їхнього мовчання сироти виступали на шкірі. Навіть коли один із тих, що відстали, звичним відпрацьованим жестом ухопив слабшого, щоб його зжерти, навіть тоді я не почув жодного звуку. Решта жадібно накинулася на залишки цього безмовного бенкету. Й ось тоді, незважаючи на огиду і страх, цікавість, яка весь цей час спрямовувала мої пошуки, взяла гору. Я витягнув револьвера і, коли останній із виродків вибрався назовні з невідомого жаского світу, пристрелив його, прикриваючись громом.
Пронизливе вищання… насолода від кривавого полювання… бентежні тіні, що переслідували одна одну в яскравих коридорах, прорізаних блискавками… безтілесні примари, калейдоскопічні зміни огидних сцен… ліс і в ньому патологічно розкішні перезрілі дуби, чиї змієподібні сплетені корені тягли незримі соки з землі, що кишіла мільйонами бісівських істот, які пожирали одна одну… замасковані під пагорби мацаки, що простяглися від самого центру підземної злоякісної пухлини… небачені за силою бурі, які розбишакують над зарослими плющем похмурими мурами й аркадами, що потопають у розкішних заростях… На щастя, інстинкт привів мене, коли майже знепритомнів від страху, до людей, до мирного селища, що безтурботно спало у мерехтінні зірок на зблідлому вже небі.
За тиждень я настільки оговтався від пережитого, що послав до Олбені за людьми, котрим доручив підірвати динамітом маєток Мартенсів разом із вершиною Гори Бур. Вони ж мали знищити й усі підземні ходи під подібними до змій пагорбами, а також викорчувати перезрілі дуби з пишними кронами, вже один вигляд яких міг позбавити глузду. Лише після завершення цих робіт я став іноді дрімати, хоча відтоді, знаючи таємницю зачаєного страху, я вже ніколи не зможу спати спокійно. Мене переслідувала одна думка: а раптом не вся нечисть загинула? І хтозна, чи не може щось подібне виникнути деінде? Важко без страху міркувати про невідомі земні печери, знаючи те, що знаю я. Дотепер не можу без сіпання бачити колодязь або увійти в метро… Ну, чому медики не дадуть мені якихось ліків, аби я нарешті нормально заснув, чому не заспокоять мій палаючий мозок?
Розгадка таємниці, що відкрилася мені під час спалаху, коли я вистрелив у мовчазну істоту, яка відстала від інших, виявилася настільки простою, що минула щонайменше хвилина, перш ніж я все усвідомив. Ось тоді мене й охопив справжній жах. У цього огидного, схожого на горилу виродка була сиза шкіра, жовті ікла та скуйовджене волосся. Явна межа звиродніння – сумний результат ізольованого існування, родинних шлюбів і канібалізму; живе втілення хаосу та звіриного оскалу страху, що чаїться під землею. Виродок витріщався на мене у передсмертній агонії, а його очі своєю незвичністю нагадали мені інші, бачені під землею, і пробудили тоді мутні спогади. Одне око було блакитне, а інше – каре. Саме такими, згідно з переказами, були очі Мартенсів. І тоді у нападі безмовного жаху я второпав, що ж сталося зі зниклою родиною, з цим проклятим маєтком Мартенсів, які знавісніли від громів.
Азатот
Коли світ став старим і здатність дивуватися покинула людей, коли сірі міста здійнялися у задимлене небо похмурими потворними вежами, в тіні яких нікому й на гадку не спадало мріяти про сонце або розквітлі навесні луки, коли просвіта зірвала з Землі її прекрасне покривало і поети взялися співати лише про зламані фантоми з мутними, спрямованими всередину себе очима, коли це настало й дитячі мрії відійшли назавжди, знайшовся чоловік, котрий подався у позамежні сфери шукати мрії, що покинули землю.
Про ім’я й оселю цього чоловіка писали мало, бо вони належали світу, що ледь прокидався, однак і про те, й про інше писали щось незрозуміле. Але нам достатньо знати, що він жив у місті, оточеному високим муром, в якому панували вічні сутінки; що він працював увесь день – від зорі до зорі, а ввечері повертався до своєї кімнати, в якій вікно визирало не на поля чи гаї, а на дитинець, куди у тупому розпачі витріщалися й інші вікна. Із дна цього колодязя виднілися лише стіни та вікна, хіба що іноді, якщо майже вибратися з вікна назовні, можна було побачити крихітні зіроньки, що пропливали повз.