Всего за 219 руб. Купить полную версию
Немає слів, щоб описати загубленого в надрах землі чоловіка, описати, як він повзе, звиваючись, дряпаючись грудками глини, із задушливим хрипом прокладає, мов шаленець, шлях серед витків нічного мороку, не маючи уявлення ні про час, ні про наслідки своїх дій, не знаючи ні напрямку, ні остаточної мети. Це було за межами людського розуміння, але саме так я і вчинив. Я повз так довго, що забув своє минуле життя, перетворившись, здавалося, на істоту з темних глибин – крота або хробака. Лише випадково, після тривалої перерви, я увімкнув ліхтарика, про який зовсім забув, і нерівна глиняна поверхня нори, що тяглася удалечінь, зловісно засвітилася.
Якийсь час я повз в одному напрямку, тепер уже економлячи батарейки, але потім прохід різко звернув угору. І раптом попереду я несподівано побачив щось на кшталт двох палаючих у темряві бісівських копій мого згасаючого ліхтарика. Світло, яке випромінювали вони, гіпнотично подіяло на мене, пробуджуючи якісь розмиті спогади. Замість того щоб відсахнутися, я мимоволі завмер. А очі все наближалися. Я не міг розрізнити увесь вигляд істоти, якій вони належали, зате добре бачив її кігті. Оце було видовище! Раптом над моєю головою почувся віддалений гамір. Це був відгомін грому, що незабаром посилився до оглушливого гуркоту. Отже, я суттєво просунувся вгору й опинився зовсім близько до поверхні. Грім гуркотів, а очі лупали на мене з тупою злістю.
Дякувати Богові, я тоді не знав, що це було, інакше, мабуть, від страху віддав би Богові душу. Мене врятував грім – один із того гуркоту, що збудив цю жахливу тварюку: після важкої паузи з невидимого неба звалився оглушливий удар, що затряс гори. Таке тут траплялося й раніше, про це свідчили порепана земля, глибокі провалля й оголена гірська порода. Блискавка з люттю циклопа вдарила в землю прямо над пекельним підземним переходом, приголомшуючи мене і майже відбираючи мені свідомість.
Земля тряслася й ворушилася, я ж безпорадно кидався в ній, поки мене не випхало на поверхню. Я лежав із мокрим від дощу обличчям. Пейзаж навколо був мені знайомий – крутий південно-західний схил, майже позбавлений рослинності. Спалахи бурі, що полум’ям охоплювали грозове небо, освітлювали понівечену землю і те, що лишилося від дивовижного низького пагорба, який раніше, химерно звиваючись, тягнувся сюди від лісистої частини гори. Озираючись навколо, я не міг збагнути, звідки мене викинуло і як я вивільнився зі згубної пастки? Сум’яття у моїй голові не поступалося хаосу природи, і коли на південному схилі спалахнула сліпуча багряна заграва, я іще не усвідомлював, чого мені вдалося уникнути.
Втямив це лише за два дні по тому, коли скватери мені розповіли, що означав той спалах яскравого полум’я. Ось тут мене й охопив справжній жах – більший, ніж при зустрічі у підземеллі з власником страшних очей і кігтів. Їхня розповідь могла кого завгодно налякати до смерті. У селищі, на відстані двадцяти миль від того місця, де мене викинуло на поверхню, після оглушливого гуркоту грому запанувала чергова оргія страху: огидна на вигляд істота зістрибнула з кривого дерева на стару стріху одного з будиночків. Вона встигла зробити свою чорну справу, але вибратися на волю не змогла – скватери в паніці спалили хату разом із чудовиськом. Як я второпав, воно стрибнуло з дерева саме тієї миті, коли в іншому місці земля поховала в собі щось із жахливими кігтями та палючими очима.
IV. Жахливі очі
Важко вважати здоровою людину, котра, знаючи стільки, скільки знав я, про зловісні справи, які відбуваються на Горі Бур, рвалася б туди знову, щоб докопатися, що ж за страх зачаївся там. Той факт, ніби щонайменше два матеріальних втілення страху були на той час знищені, давав лише дуже слабку гарантію психічної та фізичної безпеки у цьому Ахеронті[5] багатоликого сатанізму, і все ж, незважаючи ні на що, я відновив пошуки з іще більшим завзяттям.
Дізнавшись через два дні після моєї небезпечної підземної зустрічі з демонічною істотою, що тієї самої миті, коли на мене витріщала ті жахливі очі, за двадцять миль звідти інша зловісна істота готувалася до фатального стрибка, я пережив черговий напад невгамовного страху. Втім, жагуча цікавість і незрозуміле збудження, супутні йому, робили цей страх майже солодким. Так іноді посеред нічного жахіття, коли невидимі сили несуть тебе над загадковими мертвими містами до оскалу пащеки Ніса, немає більшого блаженства, ніж із диким лементом кинутися добровільно у жахливий вир снів і мчати, не думаючи про безодню, що розверзлася попереду. Достеменно такі ж почуття будив у мені таємничий страх, що переміщався у просторі Гори Бур. Виявивши, що там мешкають два монстри, я відчув неприборкану жагу перекопати всю тамтешню землю, гарбати її голими руками та звільнити нарешті від смерті, що отруює кожен її дюйм.
Я знову поквапився на могилу Єна Мартенса й узявся копати на колишньому місці. Однак земля завалила підземний хід, а дощ знищив усі сліди моєї колишньої праці, тому важко було визначити, на якій глибині починається той перехід. Я здійснив також нелегку подорож до хатинки, в якій спалили смертоносне страховисько, але мої зусилля не були винагороджені. У попелі збереглося кілька кісток, але жодна з них не належала чудовиську. За словами скватерів, усе обмежилося однією жертвою, але вони, вочевидь, помилялися: крім одного людського черепа, що добре зберігся, я знайшов залишки й іншого. Хоча багато хто бачив блискавичний стрибок почвари, ніхто не міг сказати, як саме вона виглядала, всі просто казали: чорт. Уважно оглянувши дерево, на якому вона ховалася, я не знайшов нічого підозрілого. Спробував було віднайти можливі сліди у темному лісі, але не зміг витримати вигляду потворних пнів і подібних на зміюки коренів, що зловісно спліталися, перед тим як назавжди пірнути в землю.
Потім я іще раз уважно оглянув покинуту хатину, яку страх відвідував найчастіше, і де Артур Манро побачив перед смертю дещо, що його приголомшило, про що не встиг розповісти. Мої попередні огляди, незважаючи на всі зусилля, не дали відчутних результатів. Тепер же необхідно було перевірити нову версію: неймовірна подорож під землею переконала мене, що принаймні одна з почвар – підземний монстр. І пам’ятного дня 14 листопада я знову оглядав ті схили Коун-маунтин і Мейпл-гіл, які спускалися до сумнозвісної хатини, звертаючи особливу увагу на свіжі викиди землі.
День пошуків нічого не дав; сутінки застали мене на схилі Мейпл-гіл, я стояв у задумі та глипав у бік хатини та Гори Бур. Розкішний полум’яний захід сонця змінився місячним сріблястим сяйвом, розлився долиною, гірськими схилами та дивними низькими пагорбами, потрапляючи туди особливо часто. Одним словом, ідилічна картинка. Мені ж вона була огидна: адже я знав, що за нею ховалося. Я так само ненавидів і цей усміхнений місяць, і лицемірну рівнину, й гнилу гору, і ці зловісні пагорби. Пов’язане мерзенним союзом із невидимими силами зла, все навколо здавалося мені напоєним отрутою.
Спрямувавши погляд на залиту місячним сяйвом землю, я раптом виразно усвідомив, що в картині, яка відкрилася переді мною, є певна єдність. Не обізнаний ґрунтовно з геологією, я все ж із найперших днів зацікавився поширеними у цій місцині дивними, подібними на зміюк пагорбами. Вони розмістилися навколо Гори Бур, і в долині їх було менше, ніж на самій височині, де доісторичне заледеніння не надто завадило утворенню цих химерних фантастичних зсувів кори. Тепер, при світлі спадного місяця, що відкидає довгі таємничі тіні, мене вразило, що кути та лінії цієї своєрідної системи якимось чином співвідносилися з вершиною Гори Бур. Вона, поза всілякими сумнівами, була центром, звідки врізнобіч розбігалися променями ці дивні пагорби. Маєток Мартенсів наче розпустив на всі боки жахливі мацаки… При думці про мацаки мене немов підкинуло, і тут я вперше піддав критичному аналізу свою версію про льодовикове походження тутешніх пагорбів.