І дивна річ: неабияке щастя, здається, дає йому в руки – і саме йому – інший кінець ланцюга. Бо саме цей Франц Антон Месмер досяг майже десять років тому, у 1766 році, докторського ступеня за допомогою вельми чудової, містично забарвленої дисертації під назвою «Про вплив планет», у якій він під впливом середньовічної астрології допускає зв’язок сузір’їв та людини й висуває тезу, що деяка таємнича сила, яка виливається через далекі небесні простори, діє на кожну матерію зсередини, що якийсь споконвічний ефір, таємничий флюїд, пронизує увесь всесвіт, а з ним – і людину. Цей початковий флюїд, цю кінцеву субстанцію обережний studiosus позначив тоді надзвичайно невизначеним терміном «gravitas universalis», тобто силою загального тяжіння. Цю свою юнацьку гіпотезу чоловік, який досяг зрілості, давно вже, напевне, забув. Але тепер, коли Месмер бачить, що при випадковому лікуванні досягнута настільки незрозуміла дія сталевого магніту, метеориту, який також веде походження від зірок, обидва ці початки: емпіричне й гіпотетичне, – вилікувана накладенням магніту пацієнтка й теза докторської дисертації – змикаються в одну, цілісну теорію; тепер Месмер вірить, що його філософське припущення незаперечно підтверджено явним лікувальним впливом, і вважає, що знайшов для невизначеної «gravitas universalis» правильне найменування: магнетична сила, тяжінню якої людина так само слухняна, як і зірки всесвіту. Отже, магнетизм, так радіє він у передчасній радості винахідника, – це «gravitas universalis», той самий «невидимий вогонь» Гіппократа[42], той «чистий дух, найтонше полум’я», який, як вселенський творчий струм, пронизує і світовий ефір, і клітину людського тіла. У його випадковому сп’янінні йому здається, що предмет тривалих пошуків, міст, який з’єднує зіркові світи з людством, знайдений. І він відчуває гордовите збудження: хто перейде цей міст, той вступить до країни невідомого.
Іскра дала спалах. У результаті випадкового зіткнення досвіду й теорії у Месмера вийшов вибух думки. Але перший розряд відбувається абсолютно не в тому напрямку. Бо Месмер у своїй передчасній насназі вважає, що разом з магнітом знайшов без зайвої балаканини й універсальний цілющий засіб, філософський камінь[43]; помилка, явно неправильний висновок з’являється на самому початку його шляху й штовхає його далі. Але це помилка творча. Оскільки Месмер не слідує за нею сліпо, але просувається згідно зі своїм характером крок за кроком, не поспішаючи, то, незважаючи на необхідність обходів, він рухається вперед. У нього ще попереду шляхи круті й оманливі. Але в той час, як інші важко й громіздко тупцяють прокладеними шляхами старих методів, цей одинак все ж таки просувається вперед й повільно намацує шлях від юнацьких середньовічних уявлень до кругозору сучасності.
Перші досліди
Відтепер Франц Антон Месмер, донедавна простий лікар і любитель витонченої науки, володіє однією-єдиною життєвою думкою чи, скоріше, думка володіє ним. Бо до останнього подиху судилося йому як непохитному досліднику міркувати про це perpetuum mobile, про цю рушійну силу всесвіту. Усе своє життя, свій стан, свою репутацію, своє дозвілля він віддає основній ідеї. У цій завзятості, у цьому непохитному і все ж палкому самообмеженні – велич і трагедія Месмера, бо те, чого він шукає, магічного вселенського флюїду, він ніколи не в змозі знайти в ясно доказовій формі. А те, що він знайшов, нову психотехніку, цього він зовсім не шукав і за все своє життя не усвідомив. Таким чином, йому дістається доля до відчаю подібна до долі його сучасника алхіміка Беттгера, який у полоні своїх думок хотів виготовити хімічне золото й при цьому випадково відкрив у тисячу разів важливішу порцеляну; і в тому, і в іншому випадку основна думка дає тільки істотний психічний поштовх, а відкриття відбувається ніби само собою в процесі гарячково триваючих дослідів.
Спочатку у Месмера є тільки філософська ідея про світовий флюїд і магніт. Але радіус дії магніту відносно невеликий, це бачить Месмер уже під час перших своїх дослідів. Його магнетична сила поширюється лише на кілька дюймів, і все-таки таємниче передчуття Месмера не зра- дило; він вірить, що в ньому таїться значно більша, ніби прихована потужність, яку можна викликати назовні штучно й підвищити шляхом правильного застосування. Він вдається до серйозних хитрощів. Замість того, щоб накласти на хворе місце одну лише підкову, як той англієць, він прилаштовує своїм хворим по два магніти: один зверху, з лівого боку, інший знизу, з правого, щоб таємничий флюїд пройшов у замкнутому ланцюзі неперерваним через усе тіло й відновив, приливаючись й відливаючись, порушену гармонію. Щоб посилити власний сприятливий вплив, він сам носить на шиї магніт, зашитий у шкіряний мішечок, і, не задовольняючись цим, передає свій флюїд, який випромінює силу, усім іншим предметам. Він магнетизує воду, змушує хворих купатися в ній і пити її, він магнетизує шляхом натирання порцелянові чашки і тарілки, одяг і ліжка, магнетизує дзеркала, щоб вони потім відбивали флюїд, магнетизує музичні інструменти, щоб і в коливаннях повітря передавалася далі цілюща сила. Усе фанатичніше переймається він ідеєю, що можна (як у подальшому з електрикою) передавати магнетичну енергію шляхом проводки, накопичувати в пляшках, збирати в акумулятори. І ось він конструює зрештою сумно відомий «цебер здоров’я», багаторазово висміяну діжку, великий, прикритий зверху дерев’яний чан, у якому два ряди пляшок, наповнених магнетизованою водою, сходяться до сталевої штанги, від якої можна підвести до хворого місця окремі рухливі дроти. Навколо цієї магнетичної батареї влаштовуються хворі, ревно торкаючись один одного кінчиками пальців замкнутим ланцюгом, тому що Месмер на підставі досвіду стверджує, що, пропускаючи струм через кілька людських організмів, він його знову-таки підсилює. Але й експерименти з людьми не задовольняють його, – незабаром кішки й собаки повинні увірувати в його систему; нарешті магнетизуються навіть дерева в месмерівському парку й той водний басейн, у тріпочуче дзеркало якого пацієнти благоговійно занурюють свої оголені ноги, з руками, прив’язаними за допомогою канатів до дерев, у той час, як сам керівник грає на скляній гармоніці, теж намагніченій, щоб за допомогою її ніжних і пружних ритмів зробити нерви більш доступними проникненню універсального бальзаму.
Нісенітниця, шарлатанство, дивакуватість – так реагує сучасний світ із відтінком розчарування або жалю на ці безглузді витівки; тут, дійсно, згадаєш Каліостро[44] та інших цілителів-чародіїв. Перші досліди Месмера застрягають – до чого зайва делікатність? – безпорадно й жалісно в жорстких і засмічених заростях середньовіччя. Нам, нащадкам, звичайно здається порожнім фарсом – переносити силу магнетизму на дерева, воду, дзеркала й музичні інструменти шляхом простого натирання й домагатися при цьому цілющої дії. Але щоб бути справедливим, уявімо собі рівень фізичних знань у ту епоху. Три нові сили збуджують цікавість тодішньої науки, три сили, кожна з яких ще в порі дитинства й кожна – Геркулес[45] у колисці. Завдяки котлу, який винайшов Дені Папен[46], завдяки новим машинам Ватта можна було мати перше уявлення про рушійну силу пару, про величезний запас енергії атмосферного повітря, який попереднім поколінням здавався якоюсь пасивною порожнечею, якимось недосяжним, безбарвним світовим газом. Ще десятиліття – й перший повітряний корабель підніме людину над землею; ще чверть століття – й парове судно вперше переможе іншу стихію – водну. Але в той час величезна енергія стисненого або викачаного повітря доступна розумінню тільки в порядку проведення лабораторних дослідів, і настільки ж скромно й боязко заявляє про себе електрика, цей іфрит, тоді ще замкнутий у жалюгідній лейденській банці. Бо що вважається в 1775 році електричним явищем? Вольта ще не зробив свого вирішального спостереження; тільки від маленьких, іграшкових батарей можна отримати кілька ні на що не здатних блакитних іскор і слабкий поштовх в суглоб пальця. Це все, що знає месмерівська епоха про творчу силу електрики, – не більше й не менше, ніж про магнетизм. Але, мабуть, вже в той час невиразне передчуття наполегливо підказувало людській душі, що прийдешнє за допомогою однієї з цих сил, можливо, за допомогою стиснутого пару, можливо, за допомогою електричної або магнетичної батареї, змінить форми світу й забезпечить двоногим ссавцям на мільйони років панування над землею, – передчуття тих, дотепер ще не врахованих мас енергії, які, будучи скуті рукою людини, наповнюють наші міста світлом, борознять небо й передають звук від екватора до полюса за нескінченно малу частку секунди. Гігантська сила полягає в зародку, у крихітних починаннях того часу; це вже тоді відчуває світ, відчуває Месмер; тільки він, на своє нещастя, як принц у «Венеціанському купці»[47], вибирає з трьох скриньок не ту, яку потрібно, і приковує увагу настороженої в очікуванні вибуху епохи до слабшого елементу, до магніту, – помилка, безперечно, але помилка, зрозуміла у той час.