Всего за 289 руб. Купить полную версию
Такі самовдоволені відхилення окремих видатних представників лікарської справи від академічної медицини належать, на мою думку, до найцікавіших епізодів історії культури, бо ніщо в історії, – як у матеріальній, так і в історії духу – не може зрівнятися за драматичною силою психічного впливу з тим епізодом, коли одна-єдина, слабка, ізольована людина йде проти гігантської світової організації. Чи піднімається Спартак[10], завжди принижений і побитий раб, проти римських легіонів та когорт, чи Пугачов[11], бідний козак, проти величезної Росії, чи Лютер[12], широколобий августинський монах, проти всемогутньої католицької віри, – кожного разу, коли людина протиставляє об’єднаним силам усесвіту всього лише внутрішню міць своєї віри й вступає в боротьбу, яка здається безглуздою й безнадійною, саме тоді його душевна напруга творчо передається людям і створює з нічого неймовірні сили. Кожен із наших великих фанатів «лікування духом» зібрав навколо себе сотні тисяч, кожен своїми справами й зціленнями пробудив і розхитав свідомість епохи, від кожного пішли й проникли в науку сильні течії. Фантастична ситуація: в епоху, коли медицина, завдяки просто казковому спорядженню, своїй техніці, творить істинні чудеса, коли вона навчилася роздрібнювати, спостерігати, фотографувати, вимірювати, піддавати своєму впливу й змінювати найменші атоми й молекули живої тканини, коли всі інші точні науки сприяють їй і допомагають, і ніщо органічне ніби не є таємницею, – саме в цей момент ряд незалежних дослідників доводить непотрібність в багатьох випадках всієї цієї апаратури. Вони відкрито й незаперечно свідчать своїми справами про те, що і в наш час, як і колись, можна голими руками, винятково шляхами психічними, досягти зцілення, і навіть у тих випадках, коли нічого не міг зробити до них величний і точний механізм університетської медицини. З одного боку, їхня система незрозуміла й майже смішна через свою незначущість: лікар і пацієнт спокійно сидять поруч і, здається, просто розмовляють. Ні рентгенівських знімків, ні вимірювальних приладів, ні електричного ланцюга, ні кварцових ламп, ні навіть термометра – немає нічого від усього того технічного арсеналу, який є справедливою гордістю нашого часу; і все ж таки їхній давній метод часто діє з більшою силою, ніж терапія, що пішла далеко вперед. Та обставина, що ходять залізницею потяги, не внесла ніяких змін в душевну конституцію людства, бо хіба не підвозять вони щороку до Лурдського гроту[13] сотні тисяч паломників, що очікують зцілення саме звідти? І те, що винайдено струм, не зменшило бажання людської душі до таємниці, тому що у 1930 році в Гальспахе він, цей струм, захований в магічний жезл одним із ловців душ, дивовижно створив з нічого ціле місто з готелями, санаторіями й розважальними закладами – усе для однієї- єдиної людини. Жоден факт так очевидно, як багатогранний успіх методів навіювання й таких собі дивовижних зцілень, не свідчить про те, який величезний потенціал віри маємо у ХХ ст. та скільки практичних можливостей лікування свідомо втрачено за довгі роки медициною, яка орієнтується на бактеріологію й гістологію, тією медициною, яка так уперто заперечувала найменшу можливість ірраціонального й через свою забаганку виключала психічну самодопомогу зі своїх точних розрахунків.
Очевидно, жодна з цих сучасно-старовинних систем ні на мить не похитнула незрівнянну за своєю продуманістю й універсальністю організацію сучасної медицини. Успіх окремих психічних методів і систем не доводить, що наукова медицина була сама собою не права, але викриває лише той догматизм, що незмінно полягає в останній зі знайдених систем лікування як кращої для всіх і єдино можливої, і знущався над будь-якою іншою, як над несучасною, неправильною й неможливою. Ось цій зарозумілості завдано жорстокого удару. У тій плідній розсудливості, яка помічається тепер у духовних вождів медицини, не остання роль належить незаперечному успіху, в окремих випадках, тих психічних методів лікування, про які піде мова далі. Невиразний, але й нам, непосвяченим, зрозумілий сумнів зародився в їхніх рядах: чи не завело (як відкрито допускає людина такого масштабу, як Зауербрух[14]) «бактеріологічне й серологічне пояснення хвороб медицину в глухий кут», чи не починає наука лікування перетворюватися поступово зі служіння людині на щось самодостатнє й чуже для людей, з одного боку, завдяки спеціалізації, і з іншого – через надання переваги кількісному розрахунку перед індивідуальною діагностикою, чи не став «лікар занадто вже медиком». Те, що в наш час називається «кризою свідомості в медицині», не є, однак, у жодному разі вузькопрофесійним питанням; ця криза входить до складу того загальноєвропейського стану нестійкості, того універсального релятивізму, який, незважаючи на десятиліття диктаторського ствердження й заперечення в усіх галузях науки, змушує спеціалістів знову обернутися врешті назад й поставити ряд запитань. Приємно виявляти широчінь поглядів, яка була відсутня в академічних колах; так, чудова книга Ашнера «Криза медицини» дає безліч несподіваних прикладів того, як ще вчора методи лікування, які критикувалися й висміювалися, які вважалися середньовічними (на кшталт пускання крові або припікання), стали сьогодні новітніми й найдієвішими. Більш справедливо і врешті із зацікавленням до закономірності явищ дивиться медицина на випадки «зцілення духом», ті самі, що іще у ХІХ ст. заперечувалися й висміювалися, людьми, які мали «статус» шарлатана, брехуна й штукаря. Серйозні зусилля докладаються до того, щоб постійно поєднувати ці сторонні, суто психічні досягнення із точними досягненнями клінічного побуту. Незаперечно відчувається в середовищі розумних і гуманних лікарів сум за колишньою універсальністю, бажання знайти шляхи від закритої, локалізованої патології до конституційної терапії, до поінформованості не тільки про окремі хвороби, але й про людину як особистість. Дослідивши майже до молекули тіло й клітину, як універсальну матерію, творча допитливість знову звертає свій погляд у бік цільності хвороби, різної в кожному окремому випадку, і за конкретними ознаками шукає інші, вищі. Нові наукові дисципліни: вчення про типи, фізіогноміка, вчення про спадковість, психоаналіз, індивідуальна психологія – намагаються знову висунути на перший план саме не спадкове в людині, а одвічну єдність кожної особистості. Досягнення поза академічною психологією, явища навіювання, відкриття Фройда, Адлера[15] все наполегливіше оволодівають увагою кожного розсудливого й вдумливого лікаря.
Розділені у віках, знову починають зближуватися два напрямки в науці лікування: органічне й психічне, оскільки обов’язково – згадаймо образ спіралі у Гете[16] – будь-який розвиток повертається на більш високу сходинку, до своєї висхідної точки. Будь-яка механіка приходить зрештою до первісного закону руху, будь-яке ділення знову прагне єднання, усе раціональне поглинається своєю чергою ірраціональним; і після того як століттями строга й одностороння наука досліджувала матерію й форму людського тіла аж до основних його глибин, знову виникає питання про «дух, який створює для себе тіло».
* * *
Книга ця задумана зовсім не як систематична історія всіх психічних методів лікування. Мені дано лише втілити ідеї в образах. Розповісти про те, як думка росте в людині й потім проростає через неї у світ, – така картина із сфери духовно-душевного життя ясніше, так мені здається, відобразить ідею, ніж якийсь історико-критичний нарис. Тому я обмежився тим, що вибрав трьох людей, які, йдучи самостійними й навіть протилежними шляхами, втілили в життя на сотнях тисяч людей ідею лікування духом: Месмер – навіюванням зміцнює волю до здоров’я, Мері Бейкер-Едді – формує екстатикою потужну віру, Фройд закликає до самопізнання й до позбавлення власними силами психічних конфліктів, які пригнічують сферу підсвідомого. Особисто я не випробовував жодного із цих методів ні як лікар, ні як пацієнт; з жодним із них мене не пов’язує ні фанатизм переконання, ні почуття особистої вдячності. Таким чином, стаючи до цієї праці виключно з міркувань образотворення, я сподіваюся залишитися незалежним і, відображаючи Месмера, не стати месмеріанцем, зображуючи Бейкер-Едді, – послідовником Християнської науки, і, змальовуючи Фройда, – запеклим психоаналітиком. Я цілком усвідомлюю, що кожне вчення могло стати дієвим лише шляхом доведення до крайності ідеї, яка в ньому міститься; що кожне дає різко витончену форму, доповнюючи її новими тонкощами, але, погоджуючись із Гансом Саксом[17], «я не вважатиму це помилкою». Вирішальним для будь-якої ідеї є не те, як вона реалізовується, а те, що вона в собі містить; не що вона собою представляє, а що вона дає. За влучним висловом Поля Валері[18], «крайність сповіщає світу його ціну, лише середній рівень – стійкість».