Ці необхідні у процесі лікування діловитість і спеціалізація повинні були у XIX ст. набагато підсилитися, бо між тим, хто користується, і тим, хто використовує, виникла повністю бездушна істота: апарат. Усе більш непотрібним для встановлення діагнозу стає гострий погляд природженого лікаря, який творчо сполучає симптоми: мікроскоп відкриває для нього зародок бактерії, вимірювальний прилад визначає за нього тиск і ритм крові, рентгенівський знімок позбавляє необхідності робити висновки, керуючись інтуїцією. Усе більше й більше лабораторія бере на себе в діагностиці те, що вимагало від лікаря особистої проникливості, а для хворого хімічна фабрика дає в готовому вигляді, дозовано й в упаковці, ті ліки, які середньовічний медик повинен був власноруч перемішувати, відважувати й відпускати. Засилля техніки, що проникла в медицину хоча й пізніше, ніж повсюди, але так само переможно сповіщає процесу лікування діловитість схеми, детально розробленої незвичайним чином.
Потроху хвороба – колись вторгнення незвичного в сферу особистості – стає протилежністю тому, чим була вона на етапі зародження людства: вона перетворюється частіше на «звичайний», «типовий» випадок із заздалегідь розрахованою протяжністю й механізованим протіканням, робиться завданням, яке можна вирішити методами здорового глузду. До цієї раціоналізації на внутрішніх шляхах приєднується потужне поповнення – організована раціоналізація ззовні; у клініках, цих гігантських осередках людського горя, хвороби розподіляються так само, як у ділових універсалах, по спеціальних відділеннях, зі своїми підйомниками, і так само розподіляються лікарі, які рухаються конвеєром від ліжка до ліжка, досліджують окремі «випадки» – завжди лише хворий орган. Медики часто не мають часу, аби зазирнути в обличчя людини, яка страждає. Гігантські організації лікарняних кас та амбулаторій здійснюють свій вклад у цей бездушний та безликий процес; виникає перенапружене масове виробництво, де не запалиться жодна іскорка внутрішнього контакту між лікарем та пацієнтом, де навіть за бажанням стане все більш неможливим найменший прояв таємничої магнетичної взаємодії душ. І саме тут древній, допотопний домашній лікар вимирає, той єдиний, хто у хворому знав і людину, знав не лише її фізичний стан, її конституцію та її зміни, але й усю родину, а з нею й деякі біологічні передумови, – він останній, у кому залишалося ще щось від колишнього жерця й лікаря водночас. Час відкидає його. Він являє собою протиріччя закону спеціалізації й систематизації так само, як кінь візника по відношенню до автомобіля. Бувши занадто людяним, він більше не підходить для медицини, яка пішла далеко вперед, оснащена сучасною технікою.
Проти знеособлення та цілковитого збездушення медичної науки споконвіків виступала широка, неосвічена, але водночас внутрішньо-розуміюча частина людей. Як і тисячі років тому, проста, недостатньо ще освічена людина дивиться з благоговійним почуттям на хворобу, як на щось надприродне, їй продовжує протистояти душевний акт надії, страху, молитви й обітниці, усе ще перша її головна думка – не про інфекцію чи звапніння, а про Бога. Жодна книга й жоден учитель не переконає людину в тому, що хвороба виникає «природнім» шляхом, а відповідно без будь-якого значення й без вини; а тому вона заздалегідь проявляє недовіру до будь-якої практики, що обіцяє усунути хворобу шляхом тверезим, технічним, холодним, тобто бездушним. Байдужість народу до освіченого лікаря занадто глибоко відповідає його потребам – спадковому масовому інстинкту – віру у пов’язаного з цілим світом, близького до рослин і тварин, «лікаря від природи», що став лікарем й авторитетом завдяки своїм здібностям, а не державним екзаменам.
Народ до цього часу хоче замість спеціаліста, який володіє знаннями про хвороби, «людину медичну», що має «владу» над хворобою. Хай уже давно у світлі електрики розсіялася віра у відьом та дияволів, та віра в цю чудодійну, знаючу чари людину збереглася набагато ширше, ніж це визнають відкрито. І те саме шанобливе благоговіння, яке ми відчуваємо по відношенню до генія й людини, що творить прекрасне, наприклад, Бетховена[6], Бальзака[7], Ван-Гога[8], народ досі відчуває до кожного, у кому бачить цілющу силу, яка перевершує норму; донині він вимагає собі, замість холодного «засобу», «посередника», повноцінну живу людину, від якої «йде сила». Знахарка, пастух, заклинач, маг саме тому, що вони практикують своє лікарське ремесло не як науку, а як мистецтво, причому заборонене мистецтво чорної магії, викликають до себе довіру більшу, аніж сільський лікар, який має гарну освіту і всі права на пенсію. Медицина стає дедалі більше технічною, розсудливою, локальною, однак, усе запекліше відбивається від неї інстинкт широких мас; усе ширше й ширше наперекір шкільній освіті росте серед низів народу у його неспокійній глибині цей напрям, спрямований проти академічної медицини.
Цей спротив давно вже відчуває наука, й вона бореться з ним, але надаремно. Не допомогло й те, що вона з’єдналася з державною владою й домоглася від неї закону проти лікарів-шарлатанів та цілителів «силами природи»: глибинно-релігійні рухи не придушуються силою параграфів. Під захистом закону нині, як і в часи середньовіччя, продовжують орудувати численні цілителі, що не мають наукових ступенів, тому з державної точки зору є незаконними; постійно йде партизанська війна між природними методами лікування, релігійним та науковою медициною. Але найнебезпечніші вороги академічної науки з’явилися не із сільських хатин і не із циганських таборів, а виникли у власних рядах, подібно до того, як Французька революція, так само як і будь-яка інша, вибирала вождів не з народу, а навпаки: могутність дворянства була знищена саме дворянами, які піднялися проти нього. Так і в великому повстанні проти надмірної спеціалізації шкільної медицини вирішальне слово незмінно належало окремим, незалежним лікарям. Перший, хто розпочав боротьбу проти бездушності, проти зривання вуалі з чудес зцілення, був Парацельс[9]. Озброївшись булавою своєї мужицької грубості, пішов у наступ на «лікарів» і висунув їхній книжній вченості звинувачення в тому, що вони хочуть розкласти людський мікрокосм, як механізм годинника, на частини і потім знову склеїти. Він бореться із зарозумілістю, з догматичною авторитарністю науки, яка втратила будь-який зв’язок з високою магією творчої природи й не помічає, і не визнає стихійних сил, і не чує випромінювань як окремих душ, так і світової душі в цілому. Хоча й сумнівні, на погляд сучасника, його рецепти, духовний вплив цієї людини росте, ніби під прикриттям часу, і на початку ХІХ ст. проявляється назовні у такій собі «романтичній» медицині, яка, будучи відгалуженням філософсько-поетичної течії, прагне вищої форми тілесно-душевної єдності. З безумовною вірою у вселенську одухотвореність природи вона відстоює думку, що сама природа – наймудріша цілителька й потребує людини у кращому разі лише як помічника. Це подібно до того, як кров, не побувавши у вишколі хіміків, утворює антитоксини проти будь-якої отрути, так і організм може сам себе підтримувати і здатен у більшості випадків без чиєїсь допомоги впоратися з хворобою. Тому дороговказом у лікуванні людини повинно бути правило – не йти наперекір природньому стану речей, а лише зміцнювати у випадку хвороби завжди притаманну людині волю до одужання. А цей імпульс часто може бути підтриманим шляхом душевного, духовного релігійного впливу тією ж мірою, як і за допомогою грубої апаратури та хімічних речовин. Істинне ж зцілення завжди здійснюється зсередини, а не ззовні. Сама природа – той «внутрішній лікар», якого кожен від народження носить у собі і який через це більше розуміє про хвороби, ніж спеціаліст, що бачить тільки зовнішні симптоми. Уперше хвороба, організм і проблема лікування розглядаються романтичною медициною знову як щось єдине. Цілий ряд систем виникає в дев’ятнадцятому столітті із цієї основної ідеї про самостійну силу спротиву організму. Месмер базує своє магнетичне вчення на волі людини до здоров’я, Християнська наука – на плідній силі самосвідомості; поряд з цими майстрами, що використовують внутрішні сили природи, інші звертаються до сил зовнішніх: гомеопати до цілісної, нерозбавленої речовини, Кнейп та інші послідовники лікування природою – до її животворних стихій: води, сонця, світла. І всі вони відмовляються, ніби змовилися, від будь-яких хімічних комбінацій у лікуванні, від будь-якої апаратури і навіть від найвизначніших досягнень новітньої науки. Загальне усім цим природним методам, дивовижним зціленням і «лікуванню духом» твердження, яке протистоїть шкільній патології з її тенденціями до локалізації, може бути відображено в єдиній короткій формулі. Наукова медицина розглядає хворого з його недугами як об’єкт і надає йому, майже презирливо, абсолютно пасивну роль: йому не потрібно ні про що запитувати і ні про що говорити: усе, що хворий повинен робити, – це слухняно й без жодної думки виконувати вказівки лікаря й по змозі виключати себе самого із процесу користування. У слові «користування» – ключ до всього. Бо в той час, коли для наукової медицини хворий – це об’єкт, метод душевного лікування вимагає від хворого, перш за все, щоб він сам користувався душею, щоб він як суб’єкт, як носій і головний виконавець лікування, проявив максимум можливої для нього активності в боротьбі з хворобою. У цьому заклику до хворого – пробудитися душею, зібрати в кулак свою волю й цілісність свого єства протиставити цілісності хвороби – і полягає єдиний і суттєвий лікарський засіб усіх психічних методів, і допомога їхніх представників обмежується частіше словесним звертанням. Але того, хто знає, які чудеса може здійснювати Логос, творче слово, це чародійне здригання повітря, що створює нескінченні світи й ці ж світи знищує, не вразить, тому що в науці зцілення, як і в інших сферах життя, багато разів здійснювалися справжні чудеса за допомогою єдиного слова, тому що тільки через словесне звернення й погляд – це послання від особистості до особистості – у багатьох випадках могло бути відновлено, винятково впливаючи на дух, здоров’я в абсолютно розладнаних організмах. Повною мірою дивовижні ці зцілення не є ні дивом, ні винятковим явищем; вони лише тьмяно відображають усе ще незрозумілий для нас закон взаємодії вищого рангу між тілом та душею, який досконаліше, можливо, дослідять майбутні покоління. Для нас достатньо й того, що можливість лікування тільки психологічним шляхом уже не заперечується й що стосовно явищ, не з’ясованих з точки зору чистої науки, закріпилося слабке визнання.