Але в цій справі Паризькій Академії з самого початку якось не щастить. Бо саме в той момент, коли вона викинула небажаний і невизнаний факт навіювання за двері медицини, він повертається назад дверима психології. Саме 1784 рік, у якому, як вважає Академія, покінчено з підозріло-чаклунським способом природного лікування, стає справжнім роком народження сучасної психології; саме в цьому році учень і помічник Месмера Пюісегюр відкриває явище штучного сомнамбулізму й кидає нове світло на приховані форми взаємодії душі і тіла.
Месмеризм без Месмера
Доля незмінно виявляється багатшою на вигадки, ніж будь-який роман. Жоден художник не міг би винайти для трагічного фатуму, який невблаганно переслідував Месмера все життя і довгий час після смерті, символу більш іронічного, ніж той факт, що цей відчайдушний шукач й експериментатор сам зробив своє найвирішальніше відкриття і що система, іменована месмеризм, не є ні вченням Франца Антона Месмера, ні його винаходом. Він, правда, викликав до життя ту силу, яка стала вирішальною для пізнання динаміки душі але, – фатальна обставина – він її не помітив. Він бачив її і разом з тим прогавив. А через те, що за чинною завжди і всюди угодою відкриття належить не тому, хто його підготував, а тому, хто закріпив і сформулював, то слава дісталася не Месмеру, а його вірному учневі графу Максиму де Пюісегюру, який довів сприйнятливість людської психіки до гіпнозу й кинув світло на таємничу проміжну ділянку між свідомим і несвідомим. Бо в роковому 1784 році, коли Месмер бореться з Академією і вченими товариствами за улюблені свої вітряки, за магнетичний флюїд, цей учень опубліковує свою виключно ділову, до кінця тверезу «Записку про сеанси лікування життєвим магнетизмом, що мали місце в Байонні, адресовану абату де Пуланзе, раднику парламенту в Бордо, 1784 рік», яка за допомогою беззаперечних фактів вносить недвозначну ясність у те, чого метафізично налаштований німець марно шукав у космосі й у своєму містичному світовому флюїді.
Досліди Пюісегюра пробивають доступ у світ психіки з абсолютно несподіваного боку. Від найдавніших часів, у середні віки так само, як і в давнину, наука з незмінним подивом розглядала явища лунатизму, сомнамбулізму в людині як якесь виняткове явище. Серед сотень тисяч і мільйонів нормальних людей незмінно з’являється на світ один такий дивовижний любитель нічних прогулянок, який, відчувши уві сні місячне світло, з закритими очима встає з ліжка, з закритими очима, не вдивляючись і не намацуючи, підіймається на дах по сходах і драбинах, пробирається там із заплющеними повіками по карколомних схилах, карнизах та гребенях і потім знову повертається до свого ліжка, не зберігаючи в пам’яті ні найменшого уявлення і спогадів про свою подорож у несвідоме. Перед цим очевидним феноменом усі ставали в глухий кут до Пюісегюра. Душевнохворими не можна було назвати таких людей, бо в активному стані вони гарно й сумлінно роблять свою справу. Дивитися на них як на нормальних теж не можна було, адже поведінка їхня в сомнамбулічному сні суперечила всім визнаним законам природного розпорядку; бо коли така людина, закривши очі, крокує в темряві і все-таки, при абсолютно прикритих віями зіницях, не дивлячись уперед, зауважує найменші нерівності, коли вона з сомнамбулічною упевненістю підіймається крутими сходами, які вона ніколи не подолала б в активному стані, хто ж веде її, не даючи упасти? Хто її підтримує, хто проливає світло на її розум? Якого походження внутрішній зір під зімкнутими віями, яке інше неприродне почуття, яке внутрішнє відчуття, який інший зір веде цього сновиду наяву або уві сні, як окриленого янгола, через усі перешкоди?
Так невпинно з часів давнини запитували себе знову й знову вчені; тисячу, дві тисячі років стояв допитливий розум людини перед однією з тих життєвих загадок, якими природа час від часу порушує правильний розпорядок речей, ніби бажаючи за допомогою такого незбагненного відхилення від своїх зазвичай твердих законів закликати людство до благоговіння перед ірраціональним.
І ось раптом дуже недоречно й небажано один з учнів цього диявольського Месмера, і навіть не лікар, а простий магнетизер-любитель встановлює за допомогою неспростовних дослідів, що ці явища сутінкового стану не поодинокий промах у творчому плані природи, не випадковий відступ у ряді нормальних людських типів, типу дитини з телячою головою чи сіамських близнюків, але органічне групове явище і – що ще важливіше й неприємніше! – що такий сомнамбулічний стан розчинення волі й несвідомої поведінки можна викликати штучно майже у всіх людей в магнетичному (ми говоримо: гіпнотичному) сні. Граф Пюісегюр, знатна, багата й по моді досить філантропічно налаштована людина, уже давно й з усією пристрастю перейшов на бік Месмера. Із дилетантської гуманності й завдяки філософській зацікавленості він безоплатно практикує у своєму маєтку в Бюзансе магнетичне лікування за вказівкою свого патрона. Його хворі зовсім не істеричні маркізи й аристократи-занепадники, а кавалерійські солдати, селянські хлопці, грубий, здоровий, не неврастенічний (і тому подвійно важливий) матеріал для дослідів. Якось знову до нього звертається ціла група тих, хто шукає допомоги, і граф-філантроп, вірний вказівкам Месмера, намагається викликати у своїх хворих по можливості бурхливі кризи. Але раптом він дивується, більше того лякається. Молодий пастух на ім’я Віктор, замість того щоб відповісти на магнетичні паси очікуваними від нього посмикуваннями, конвульсіями й судомами, просто проявляє втому й мирно засинає від погладжувань графа. Через те, що така поведінка суперечить правилу, згідно з яким магнетизер має, перш за все, викликати конвульсії, а не сон, Пюісегюр намагається розворушити незграбу. Але марно! Пюісегюр кричить на нього – той не рухається. Він трясе його, але, дивна річ, цей селянський хлопець спить зовсім іншим сном, не нормальним. І раптово, коли він знову віддає йому наказ встати, хлопець дійсно встає й робить кілька кроків, але з закритими очима. Незважаючи на зімкнуті повіки, він тримається зовсім як наяву, як людина, що володіє всіма почуттями, а сон в цей час продовжується. Він серед білого дня впав в сомнамбулізм, почав бродити уві сні. Збентежений Пюісегюр намагається говорити з ним, ставить йому запитання. І що ж, селянський хлопець у своєму стані сну відповідає цілком розумно й ясно на кожне запитання, і навіть більш вишуканою мовою, ніж зазвичай. Пюісегюр, схвильований цим своєрідним явищем, повторює дослід. І дійсно, йому вдається викликати такий стан неспання уві сні, такий сон наяву за допомогою магнетичних прийомів (правильніше, прийомів навіювання) не тільки у молодого пастуха, а й в інших осіб. Пюісегюр, охоплений пристрасним збудженням від несподіваного відкриття, з подвоєною ретельністю продовжує досліди. Він дає так звані післягіпнотичні накази, тобто велить, знаходячись уві сні, виконати після пробудження ряд певних дій. І справді, медіуми й після повернення до них нормального стану свідомості, виконують з точністю усе відповідно з наказом, який вони отримали в стані сну. Тепер Пюісегюру залишається тільки описати у своїй брошурі ці дивовижні речі, й Рубікон[77] у напрямку сучасної психології перейдено, явища гіпнозу зафіксовані вперше.
Само собою зрозуміло, гіпноз не вперше у світі проявився у Пюісегюра, але в нього він вперше увійшов у свідомість. Уже Парацельс повідомляє, що в одному картезіанському монастирі ченці, які лікували хворих, відволікали їх увагу блискучими предметами; у давнину сліди гіпнотичних прийомів спостерігаються з часів Аполлонія Тіанського[78]. За межами людського суспільства у тваринному світі вже давно відомий був погляд змії, який притягував і викликав заціпеніння, і навіть міфологічний символ Медузи[79] – не що інше, як взяття в полон волі силою навіювання? Але цей насильницький полон уваги ніколи ще не застосовувався методично, навіть самим Месмером, який практикував його незліченну кількість разів несвідомо шляхом погладжування й фіксації. Правда, нерідко йому впадало в очі, що в деяких пацієнтів під впливом його погляду або погладжування важчали повіки, вони починали позіхати, ставали млявими, вії їхні нервово здригалися й повільно змикалися; навіть випадковий свідок Жуссьє описує у своєму повідомленні випадок, коли один пацієнт раптом встає, магнетизує інших пацієнтів, повертається з заплющеними очима й спокійно сідає на своє місце, не пояснюючи собі своїх вчинків – точнісінько сновида серед білого дня. Десятки, сотні разів, можливо, спостерігав Месмер за довгі роки практики таке заціпеніння, таке замикання в собі й відчуженість від чутливості. Але через те, що він шукав лише кризи, домагався як засобу лікування тільки конвульсій, то він вперто не помічав цих дивовижних сутінкових станів. Загіпнотизована ідеєю свого світового флюїду, ця відзначена нещасливою долею людина, гіпнотизуючи, сама дивиться лише в одну точку й губиться в здогадках щодо своєї теорії, замість того, щоб діяти згідно сповненого мудрості вислову Гете: «Найважливіше – це зрозуміти, що все фактичне вже теорія. Не слід шукати чогось за явищами, вони самі – наукова система». Таким чином, Месмер втрачає найважливішу думку свого життя, і те, що посіяв відважний предтеча, дістається, як жнива, іншому. Вирішальний феномен «тіньової сторони природи», гіпнотизм, відкритий під носом у Месмера його учнем Пюісегюром. І, строго кажучи, месмеризм названий за Месмером настільки ж несправедливо, як Америка за Амеріго Веспуччі[80].