Париж
XVIII століття мислить і живе космополітично. Наука Європи, її мистецтво представляють одну велику родину: для людини духовної культури ще не придумали сучасне для нас шалене відмежування однієї держави від іншої. Художник і вчений, музикант і філософ мандрують у той час з однієї резиденції в іншу без будь-яких націоналістичних утисків, відчуваючи себе як удома скрізь, де вони можуть проявити свій талант і виконати свою місію, зустрічаючи дружній прийом з боку всіх націй, народів і государів. Тому в рішенні Месмера переселитися з Відня до Парижа немає нічого особливого, і з першої ж миті йому не доводиться каятися в зміні обстановки. Його аристократичні пацієнти з Австрії відкривають перед ним двері посольства. Марія Антуанетта жваво цікавиться всім новим, надзвичайним і цікавим, обіцяє йому свою підтримку, а той факт, що Месмер належав до всемогутнього тоді масонства[51], негайно ж залучає його в осередок духовного життя французького суспільства. Крім того, його вчення збігається з винятковим моментом. Бо саме тому, що Вольтер[52] й енциклопедисти агресивним своїм скептицизмом витравили з суспільства XVIII століття церковну віру, вони, замість того, щоб знищити незламну в людині потребу віри («роздавіть гада!»), загнали її в якісь інші закутки й містичні глухі кути. Ніколи не був Париж настільки жадібний до нововведень і забобон, як в ту пору просвітництва. Переставши вірити в легенди про біблійних святих, стали шукати для себе нових й особливих святих і знайшли їх в натовпах шарлатанів розенкрейцерства[53], алхімії[54] і філалетії[55], які рікою текли туди. Усе неправдоподібне, усе, що йде наперекір обмеженій шкільній науці, зустрічає натхненний прийом в паризькому суспільстві, яке нудьгує і причесане на філософський зразок. Пристрасть до таємних наук, до білої та чорної магії проникає всюди, аж до вищих сфер. Мадам де Помпадур[56], правителька Франції, прокрадається вночі через бічні двері Тюїльрійського палацу до мадам Бонтан, щоб та передбачила їй майбутнє по кавовій гущі; герцогиня д’Юффе велить спорудити для себе дерево Діани[57] (про це можна прочитати у Казанови[58]) й омолоджується шляхом суто фізіологічним; маркізу де л’Опіталь якась стара жінка заманює в глухе місце, де їй під час чорної меси буде явлений Люцифер[59] власною персоною; але в той час, як найдобріша маркіза і її подруга, оголені з голови до п’ят, чекають появи обіцяного диявола, шахрайка зникає з їхнім одягом і грошима. Найбільш поважні мужі Франції тремтять від шанобливого благоговіння, коли легендарний граф Сен-Жермен[60] злегка проговорюється за вечерею й видає свій тисячолітній вік тим, що про Ісуса Христа й про Магомета говорить як про особистих знайомих. У той же час господарі готелів і заїжджих дворів Страсбурга радіють переповненим кімнатам, тому що принц Роган приймає у себе в одному з найбільш аристократичних палаців запеклого сицилійського пройдисвіта Бальзамо, який називає себе графом Каліостро. У поштових каретах і верхи прибувають з усіх кінців Франції аристократи, щоб придбати собі у цього першокласного шарлатана мікстури й чарівне зілля. Придворні дами й дівчата блакитної крові, княгині й баронеси влаштовують у себе в замках і міських готелях лабораторії з алхімії, і незабаром епідемія містичного божевілля охоплює й простий народ. Варто поширитися чутці про декілька випадків чудесного зцілення біля труни паризького архідиякона на кладовищі Сен-Медар, як туди рікою пливуть тисячі людей і впадають в дикі корчі. Ніщо незвичайне не здається в той час занадто безглуздим, ніяке чудо досить дивним, і ніколи не було шахраям настільки зручно, як у цю одночасно й помірковану, й ласу до сенсацій епоху, що кидається на будь-яку оказію, що лоскоче нерви. Це пора, яка захоплюється будь-якою дурницею, яка вірить у своєму скептицизмі в усяке диво. На цьому тлі лікар, який володіє новим універсальним методом, заздалегідь міг вважати свою гру виграною. Але Месмер (і це слід підкреслювати постійно) аж ніяк не збирається відбивати у якогось Каліостро або Сен-Жермена золоті копальні людської дурості. Дипломований лікар, гордий своєю теорією, фанатик своєї ідеї, більше того, її бранець, він хоче й бажає, насамперед, бути визнаним офіційною наукою. Він зневажає дуже цінний і прибутковий ентузіазм догідників моди: схвальний відгук одного академіка був би для нього важливішим, ніж шум, піднятий сотнею тисяч дурнів. Але всесильні професори аж ніяк не сідають з ним разом за один лабораторний стіл. Берлінська академія відповіла на його доводи лаконічно, що «це помилка», Віденська медична рада офіційно визнала його брехуном; стає зрозумілим його запекле бажання удостоїтися, нарешті, чесного відгуку. Відразу по прибутті до Парижа у лютому 1778 року він прямує до Леруа, президента Академії наук; через його посередництво Месмер наполегливо домагається, щоб усі члени Академії зробили йому честь і серйозним чином розглянули його метод в організованому ним на перших порах госпіталі в Кретейлі (поблизу від Парижа). Згідно з інструкцією президент ставить цю пропозицію на обговорення. Але Віденський факультет, мабуть, забіг наперед (устиг зробити свою чорну справу), бо Академія наук коротко й рішуче заявляє про свою відмову від розгляду месмерівських дослідів.
Не так легко, проте, відступається людина, яка, просякнута пристрасною упевненістю в тому, що дає світові щось дуже важливе й нове, домагається для своєї наукової думки наукової санкції. Він одразу ж звертається до щойно заснованої Медичної спільноти. Там він як лікар може вимагати свої безперечні й непорушні права. Ще раз робить він пропозицію – показати в Кретейлі своїх пацієнтів, які одужали, й з готовністю дати відповіді на будь-які запитання. Але й Медична спільнота не виявляє особливої схильності стати в опозицію до близької для неї віденської організації. Вона ухиляється від сором’язливої пропозиції під тим малопереконливим приводом, що може судити про лікування лише у випадках, коли воно поінформоване про попередній стан пацієнтів, а цього в даному випадку немає. П’ять разів намагався Месмер домогтися у всіх факультетів світу визнання або принаймні уважного розгляду своєї системи; не можна було діяти пряміше, чесніше, у більшій згоді з наукою. Лише тепер, коли вчена кліка своїм мовчанням виносить йому вирок, не ознайомившись з документами і фактами, лише тепер звертається він до вищої вирішальної інстанції – до громадської думки, до всіх освічених і прогресивних людей; у 1779 році він друкує французькою мовою свій «Трактат про відкриття тваринного магнетизму». Красномовно й воістину щиро просить він допомоги в проведенні своїх дослідів, участі та благовоління, жодним натяком не обіцяючи чудесного або неможливого: «Тваринний магнетизм – це зовсім не те, що лікарі розуміють під словом таємничий засіб. Це наука, що має своє обґрунтування, свої висновки й положення. Усе в цілому й донині невідомо, це я визнаю. Але саме тому було б несправедливо давати мені в судді осіб, які не розуміються на тому, про що вони збираються судити. Мені потрібні не судді, а учні. Тому мій намір полягає цілком у тому, щоб офіційно отримати від будь-якого уряду будинок, де б я міг помістити хворих для лікування і де міг би з легкістю і без особливих манівців довести в повному обсязі дію тваринного магнетизму. Потім я хотів би взяти на себе підготовку великої кількості лікарів і надати тому ж уряду можливість вирішити, якою мірою бажає він поширити моє відкриття – для загального користування чи в обмежених колах, швидко чи не поспішаючи. Якби мої пропозиції були відкинуті у Франції, я покинув би її неохоче, але це, звичайно, неминуче. Якщо вони будуть відкинуті всюди, то я все ж сподіваюся знайти для себе спокійний куточок. Під захистом своєї совісті, вільний від докорів сумління, я зберу біля себе частку людства, того людства, якому я хотів бути корисним набагато більше, і тоді прийде пора ні в кого, крім самого себе, не шукати ради, що робити. Якби я діяв інакше, то до тваринного магнетизму поставилися б, як до моди. Кожен би намагався блиснути ним і знайти в ньому більше або менше за те, що він дійсно в собі містить. Ним стали б зловживати, і користь його перетворилася б у проблему, вирішення якої було б, можливо, лише через кілька століть».