VI
Ось чому Теодоріх справедливо заслуговує на похвалу – адже він перший поклав край безлічі напастей. За тридцять вісім років свого панування в Італії він так звеличив її, що зникли навіть сліди воєн і розбрату.
Та після смерті Теодоріха влада перейшла до Аталаріха, сина його дочки Амаласунти, і невдовзі не вдоволена ще зла доля знову занурила країну в ті самі лиха. Бо Аталаріх помер незабаром після свого діда, престол перейшов до його матері, а з нею зрадницьки вчинив Теодат, якого вона наблизила до себе, щоб мати в його особі помічника з управління державою. Він вбив її, заволодів королівським троном, та остготи зненавиділи його за цей злочин. Тоді імператор Юстиніан мав сподівання на вигнання їх із Італії. Очолити цю справу він доручив Велізарію, який щойно вигнав вандалів із Африки й повернув цю провінцію імперії. Велізарій завоював Сицилію та, перебравшись звідти в Італію, захопив Неаполь і Рим. Тоді готи вбили свого короля Теодата, вважаючи його відповідальним за лихо, і обрали на його місце Вітігеса, якого після кількох незначних сутичок Велізарій узяв у облогу в Равенні й захопив у полон. Та не встиг Велізарій завершити розгром, як Юстиніан відкликав його, а замість нього призначив Іоанна й Віталія, які аж ніяк не мали його звитяги та благородства. Готи збадьорились і обрали королем Гільдобальда, правителя Верони, однак його невдовзі було вбито, і королівська влада дісталася Тотілі, який розбив військо імператора, захопив Тоскану і Неаполь, тож імператорським полководцям лишилася тільки остання з держав, відвойованих Велізарієм. Тоді імператор, вважаючи за необхідне повернути Велізарія до Італії, з’явився туди з військом, проте погано озброєним; отже, цей полководець не лише не здобув нової слави, а й втратив ту, яку мав. Справді, поки Велізарій зі своїм військом перебував іще в Остії, Тотіла в нього на очах захопив Рим і, розуміючи, що йому не вдасться ні втримати місто, ні безпечно відступити, значною мірою зруйнував його, вигнав усіх мешканців, захопив із собою сенаторів і, не думаючи про супротивника, повів своє військо в Калабрію, назустріч тим загонам, які прибували з Греції на допомогу Велізарію. Останній, бачачи, що Рим покинуто напризволяще, замислив справу вельми гідну: він захопив руїни Рима, відновив якнайшвидше його мури і знову покликав під їхній захист колишніх мешканців. Однак у шляхетній цій справі йому не пощастило. Юстиніана в той час тіснили парфяни, він знову відкликав Велізарія, який, підкоряючись наказу свого повелителя, залишив Італію на милість Тотіли, котрий знову захопив Рим. Цього разу Тотіла, однак, не обійшовся з ним так жорстоко, як раніше: навпаки, дослухавшись до вмовлянь святого Бенедикта, якого дуже тоді поважали за його святість, він навіть вирішив відбудувати вічне місто.
Тим часом Юстиніан уклав з парфянами мир і вже замислив був послати нове військо на звільнення Італії, як йому перешкодили слов’яни, нові племена, що прийшли з півночі, переправились через Дунай і напали на Ілірію й Фракію, тож Тотілі вдалося захопити майже всю Італію. Нарешті Юстиніан здолав слов’ян і послав до Італії військо під командуванням євнуха Нарсеса, полководця вельми обдарованого, який, висадившись в Італії, розгромив і вбив Тотілу. Залишки готів, що розпорошилися після поразки, замкнулись у Павії та оголосили королем Тею. Переможець Нарсес захопив Рим і врешті-решт, у битві під Ночерою, розгромив Тею і вбив його. Після цієї перемоги в Італії вже не чули про готів, які панували тут сімдесят років, від Теодоріха до Теї.
VII
Та не встигла Італія позбутися влади готів, як Юстиніан помер, а його син і спадкоємець Юстин, намовлений дружиною своєю Софією, відкликав Нарсеса і замість нього послав до Італії Лонгина. Той за прикладом своїх попередників місцем свого перебування обрав Равенну, а крім того, встановив в Італії новий лад: не призначаючи, як це робили готи, провінційних правителів, він кожному місту, кожній більш-менш значущій місцевості дав окремих начальників, названих герцогами. За такого устрою Рим не мав ніяких привілеїв. Досі лишалися хоча б назви консулів і сенату, тепер їх було скасовано, і Римом правив герцог, якого щороку призначали з Равенни, тож Рим став просто Римським герцогством. Равеннський намісник імператора, що правив усією Італією, дістав назву екзарха. Такий поділ прискорив і остаточну загибель Італії, і її захоплення лангобардами.
VIІІ
Нарсес був надзвичайно обурений тим, що імператор позбавив його влади над провінцією, здобутою його звитягою і кров’ю. До того ж і Софія не вдовольнилася самим тільки приниженням – позбавленням влади, – а додала до цього глузливі слова: вона, мовляв, змусить його прясти, як інших євнухів. І от розлютований Нарсес підмовив Альбоїна, короля лангобардів, що правив тоді в Паннонії, захопити Італію. Як було вже сказано, лангобарди захопили землі вздовж Дунаю, залишені герулами й турингами, коли їх повів на Італію їхній король Одоакр. Там вони і перебували, поки королем у них не став Альбоїн, чоловік лютий і надзвичайно сміливий. Під його проводом вони перейшли Дунай, напали на Гунимунда, короля гепідів, що володів Паннонією, і розгромили його. Серед захоплених ними полонених була дочка короля Розамунда. Альбоїн узяв її за дружину і став володарем Паннонії. І такий він був лютий, що звелів зробити з Гунимундового черепа чашу, і пив із неї на знак пам’яті про свою перемогу. Покликаний до Італії Нарсесом, із яким його пов’язувала дружба від часів готської війни, він віддав Паннонію гунам, що повернулись, як ми вже казали, після смерті Аттіли до себе на батьківщину. Потім він прибув до Італії, переконався, що вона роздроблена, й одним ударом заволодів Павією, Міланом, Вероною, усією Тосканою, а також більшою частиною Фламінії, що зветься нині Романьєю. Такі численні й швидкі успіхи, здавалося, передують захопленню всієї Італії. З радощів він улаштував у Вероні бенкет і, не без впливу винних випарів, наказав наповнити вином Гунимундів череп і піднести його Розамунді, що сиділа напроти нього. При цьому він промовив навмисне голосно, так, щоб королева чула, що нехай на радощах вона вип’є разом зі своїм батьком. Слова ці були їй немов гострий ніж у серце, і Розамунда замислила помсту. Вона знала, що благородний лангобард на ймення Алмахільд, юнак до люті хоробрий, закоханий в одну з її служниць, і змовилась із цією жінкою зробити так, щоб він провів ніч із нею, королевою, замість своєї коханки. Та вказала йому, куди він має прийти на побачення, і він ліг у темному покої з Розамундою, вважаючи, що обіймає її служницю. Після того як усе сталося, Розамунда зізналася йому й дала йому вибір: або він уб’є Альбоїна й заволодіє назавжди і престолом, і нею, або буде страчений Альбоїном як осквернитель королівського ложа. Алмахільд погодився вбити Альбоїна, та, здійснивши це вбивство, вони побачили, що влади їм не захопити, до того ж почали побоюватися, щоб з ними не розправилися лангобарди, які Альбоїна любили. Тому, захопивши із собою всі королівські скарби, вони втекли в Равенну до Лонгина, де й були з почестями прийняті ним. Поки відбувались усі ці події, імператор Юстин помер, і спадкоємцем його став Тіберій, який так зав’яз у війні з парфянами, що не в змозі був надати хоч яку допомогу Італії. Лонгин вирішив, що настала для нього нагода стати за допомогою Розамунди та її золота королем лангобардів і всієї Італії. Він розповів про свій задум Розамунді й умовив її вбити Алмахільда, а його, Лонгина, взяти за чоловіка. Вона погодилась і, коли Алмахільд після лазні захотів пити, піднесла йому заздалегідь приготований кубок із отруєним вином. Відпивши до половини кубка, він раптом відчув, як йому розриває нутрощі, зрозумів, у чому річ, і примусив Розамунду допити решту отрути. Так, незабаром, обоє вони сконали, і Лонгин утратив надію стати королем.