ІІ
Отже, вандали стали господарювати в Африці, алани й вестготи в Іспанії, а франки і бургунди не тільки захопили Галлію, а й дали своє ім’я захопленим краям, які стали називатися Францією і Бургундією. Усі ці успіхи підштовхнули й інші народи втрутитися в поділ імперії. Гуни, теж кочова народність, захопили Паннонію, провінцію по той бік Дунаю, яка, прибравши тепер ім’я цих гунів, дістала назву Хунгарії. До цих лих додалося ще одне: імператор, якого тіснили зусібіч, намагався зменшити кількість своїх ворогів і заходився укладати угоди то з франками, то з вандалами, а це лише посилювало владу і вплив варварів та послаблювало імперію.
Острів Британія, що нині зветься Англією, теж не уник лиха. Налякані варварами, що захопили Францію, не бачачи захисту з боку імператора, брити покликали на допомогу англів, одне з германських племен. Англи, під проводом свого короля Вортігерна, охоче відгукнулись і спершу захищали бритів, а потім вигнали їх із острова, затвердилися там, і почав він називатися Англією. Та первісні мешканці цієї країни, втративши батьківщину, змушені були розбишакувати і, хоч і не змогли захистити власного краю, вирішили заволодіти чужим. Зі своїми сім’ями перепливли вони море, захопили прилеглі до нього землі та назвали їх Бретанню.
ІІІ
Гуни, що захопили, як ми вже казали, Паннонію, з’єдналися з іншими народами – гепідами, герулами, турингами й остготами (так називаються їхньою мовою готи східні) і вирушили на пошуки нових земель. Захопити Францію їм не вдалось, оскільки її обороняли інші варвари, тому вони вдерлися до Італії під проводом свого короля Аттіли, який незадовго перед тим убив свого брата Бледу, щоб не ділити з ним владу. Це зробило його всемогутнім, а Андаріх, король гепідів, і Веламир, король остготів, почали сплачувати йому данину. Вдершись до Італії, Аттіла взяв у облогу Аквілею. Хоча ніщо йому не перешкоджало, облога тривала два роки, і протягом цього часу він спустошив усю прилеглу місцевість і розпорошив усіх її мешканців. Звідси, як ми ще будемо говорити, почалася Венеція. Захопивши і зруйнувавши Аквілею та багато інших міст, він рушив на Рим, але від розгрому його утримався після умовлянь папи, якого він став так шанувати, що навіть пішов із Італії в Австрію, де й помер. Після його смерті Веламир, король остготів, і ватажки інших народів повстали проти його синів, Генріха й Уріха, і одного вбили, а другого змусили забратися разом із його гунами за Дунай, на батьківщину. Остготи й гепіди осіли в Паннонії, а герули й туринги – на протилежному березі Дунаю. Коли Аттіла пішов із Італії, західний імператор Валентиніан вирішив відновити країну, а, щоб легше було охороняти її від варварів, переніс столицю з Рима в Равенну. Через лиха, що спіткали Західну імперію, імператор, який перебував у Константинополі, часто передавав владу на Заході іншим особам, вважаючи її справою дорогою та небезпечною. Часто, також без його волі, римляни, покинуті напризволяще, самі обирали собі імператора, а то й який-небудь узурпатор захоплював владу в імперії. Так, приміром, після смерті Валентиніана престол певний час посідав Максим, римлянин, який змусив Євдокію, дружину покійного імператора, взяти тепер із ним шлюб. Та походила з імператорського роду, і шлюб із простим громадянином вважала для себе ганьбою. Палко прагнучи помсти, вона таємно покликала до Італії Гензеріха, короля вандалів і правителя Африки, розтлумачивши йому, як легко і вигідно буде заволодіти Римом. Вандал, жадаючи здобичі, з’явився, побачив, що Рим залишено напризволяще, розграбував його і залишався там два тижні. Потім він загарбав і спустошив інші італійські землі, після чого військо його з величезною здобиччю вирушило назад до Африки. Коли Максим помер, римляни, повернувшись до свого міста, оголосили імператором римського громадянина Авіта. Потім сталося ще дуже багато різних подій, змінилося багато імператорів і нарешті константинопольський престол дістався Зенону, а римський – Оресту і сину його Августулові, що захопили владу хитрістю. Поки вони збиралися силою втримувати її, герули й туринги, що осіли, як я сказав, після смерті Аттіли на березі Дунаю, об’єдналися під орудою свого полководця Одоакра і вдерлися до Італії. Покинуті ними місця відразу ж захопили лангобарди, також північний народ, під проводом їхнього короля Кодога, і, про що буде сказано свого часу, стали останнім лихом Італії. Одоакр, вдершись до Італії, переміг і вбив Ореста неподалік Павії, а Августул утік. Після перемоги Одоакр узяв титул не імператора, а короля римського, щоб у Римі змінилася не тільки влада, а й сама назва її. Він був першим із вождів народів, що кочували тоді римським світом, який вирішив утвердитися в Італії. Всі інші, чи то зі страху, що їм не утриматися в Римі, оскільки східний імператор легко міг допомогти Одоакру, чи то з якоїсь іншої потаємної причини, завжди лише грабували його, а оселялися в якій-небудь іншій країні.
IV
У ті часи Римська імперія підкорялась кільком державцям: Зенон, що царював у Константинополі, правив усією Східною імперією; остготи володіли Мезією і Паннонією; вестготи, свеви й алани – Гасконню та Іспанією; вандали – Африкою; франки й бургунди – Францією; герули і туринги – Італією. Королем остготів став на той час Теодоріх, небіж Веламира. Пов’язаний дружбою із Зеноном, імператором Сходу, він написав йому, що його остготи, які переважають звитягою всі інші народи, мають значно менше і вважають це несправедливим; що він уже не в змозі утримувати їх у межах Паннонії, і, отже, бачачи, що доведеться дозволити їм узяти зброю та шукати нових земель, вирішив повідомити про це імператора, щоб той запобіг їхнім намірам, поступившись якимись землями, де життя для них було б і більш достойним, і легшим.
І от Зенон, зокрема зі страху перед остготами, почасти бажаючи вигнати Одоакра з Італії, надав Теодоріху право піти проти Одоакра і заволодіти Італією. Той негайно виступив із Паннонії, залишивши там дружніх до нього гепідів, удерся в Італію, вбив Одоакра і його сина, взяв за його прикладом титул короля Італії та місцем свого перебування обрав Равенну, з причин, які змусили ще Валентиніана вчинити так само. І у військових, і в мирних справах Теодоріх показав себе людиною найвидатнішою: у битвах він постійно перемагав, у мирний час осипав благодіяннями свої міста й народи. Він розселив остготів на завойованих землях, залишивши їм їхніх вождів, аби ті керували ними в походах і мирному житті. Він розбудував Равенну, відновив зруйноване в Римі й повернув римлянам усі їхні привілеї за винятком військових. Усіх варварських королів, що поділили між собою володіння Римської імперії, він тримав у їхніх кордонах – самою тільки силою свого авторитету, не застосовуючи зброї. Між північним берегом Адріатики й Альпами він збудував земляні вали й замки, щоб легше було протистояти вторгненням в Італію нових варварських орд. І якби численні заслуги не були на кінець життя затьмарені жорстокістю щодо тих, кого він підозрював у заколотах проти своєї влади, наприклад, убивством Сіммаха і Боеція, людей святого життя, пам’ять його була б гідна найвищого пошанування. Його хоробрість і великодушність не тільки Рим та Італію, а й інші краї західної імперії позбавили безперервних ударів, що їх завдавали постійними набігами варвари, підняли їх, повернули їм досить стерпне існування.
V
І справді, якщо Італію та інші провінції, що стали жертвами варварів, які розбушувались, спіткали жорстокі лиха, то сталося це переважно за час від Аркадія і Гонорія до Теодоріха. Якщо поміркувати про те, скільки збитків завдає будь-якій республіці або королівству зміна правителя або основ управління, навіть коли вони спричинені не зовнішніми потрясіннями, а хоча б лише внутрішніми чварами, якщо мати на увазі, що такі нехай і незначні зміни можуть знищити навіть наймогутнішу республіку або королівство, – легко можна уявити собі, яких страждань довелося зазнати Італії та іншим римським провінціям, де змінювалися не тільки державці й уряди, а й закони, звичаї, власне спосіб життя, релігія, мова, одяг, імена. Адже навіть не всіх цих лих, а кожного зокрема досить, аби вжахнути уяву найсильнішої духом людини. Що ж відбувається, коли випадає їх бачити й зазнавати! Усе це призводило і до руйнування, і до виникнення й зростання багатьох міст. Зруйновано було Аквілею, Луни, К’юзі, Пополонію, Ф’єзоле та багато інших. Заново виникли Венеція, Сієна, Феррара, Аквіла та інші поселення і замки, які я задля стислості викладу не перераховуватиму. Із невеликих перетворилися на великі Флоренція, Генуя, Піза, Мілан, Неаполь і Болонья. До цього слід додати зруйнування та відновлення Рима й інших міст, які то занепадали, то відроджувалися. Із усіх цих руйнувань, із пришестя нових народів виникають нові мови, як видно з тих, котрими заговорили у Франції, Іспанії, Італії: злиття рідних мов варварських племен з мовами Давнього Риму породило нові манери висловлюватись. Окрім того, змінилися найменування не лише країв, а й озер, річок, морів і людей. Бо Франція, Італія, Іспанія мають тепер багато нових імен, що дуже відрізняються від колишніх: так, наприклад, По, Гарда, острови Архіпелагу, щоб не згадувати багатьох інших, мають тепер інші назви, що являють собою дуже сильні викривлення старих. Людей тепер називають не Цезар чи Помпей, а П’єтро, Джованні й Матео. Та з усіх цих змін найважливішою була зміна релігії, бо дивам нової віри протистояла звичка до старої й від їхнього зіткнення виникали серед людей колотнеча та згубний розбрат. Якби релігія християнська являла собою єдність, то й негараздів було б менше; та ворожнеча між церквами грецькою, римською, равеннською, а також між сектами єретиків і католиками багато чим засмучували світ. Свідчення тому – Африка, що постраждала значно більше від прихильності вандалів до аріанської єресі, ніж від їхньої вродженої жадібності й лютості. Люди, живучи серед стількох лих, у погляді своєму видавали смертну тугу своїх душ, бо, окрім усіх страждань, яких їм доводилося зазнавати, дуже й дуже багато з них не мали змоги звернутися по допомогу Божу, надією на яку живуть усі нещасні: адже більшість їх не знали добре, до якого бога звертатись, і тому без ніякого захисту й надії гинули в убозтві.