Всего за 359 руб. Купить полную версию
XXIX
Коли Аттіла, король гунів, узяв в облогу Аквілею, жителі її довго чинили йому опір, та врешті покинули місто й, хто як міг, з усім майном, яке змогли забрати, осіли на скелястих пустельних островах північного узбережжя Адріатики. Падуанці, зі свого боку, бачачи, що до них наближається пожежа війни, злякалися, що Аттіла, захопивши Аквілею, нападе й на них. Тому вони зібрали все своє найцінніше майно і відіслали його в одне місце поблизу того самого узбережжя, під назвою Ріво-Альто, куди переправили також жінок, дітей і старих, залишивши в Падуї тільки молодь – обороняти місто. У тих самих місцях осіли й жителі Монселіче та інших прилеглих пагорбів, також нажахані полчищем гунів. Коли ж Аквілею було захоплено й Аттіла спустошив Падую, Монселіче, Віченцу і Верону, падуанці й найзаможніші переселенці з інших міст лишились жити в лагунах поблизу Ріво-Альто, де до них приєдналося населення прилеглої провінції, здавна називаної Венецією, – ці люди зазнали тих самих лих. Так, через обставини, покинули вони місця щасливі й родючі і стали жити в місцевості безплідній, дикій і позбавленій будь-яких життєвих зручностей. Проте поєднання в одному місці такої кількості людей зробило його незабаром не тільки цілком придатним, а й приємним для життя. Вони завели у себе законність, порядок і були в безпеці серед лих і руїни, яких зазнала Італія, завдяки чому могутність їхня невдовзі зросла і стала широко відома. До цих перших переселенців приєднались і багато містян Ломбардії, які тікали переважно від жорстокості Клефа, короля лангобардів, і це ще більше сприяло зростанню нового міста. Тож за часів Піпіна, короля франків, коли він на прохання папи прибув вигнати з Італії лангобардів, під час укладання угоди між ним і візантійським імператором встановлено було, що герцоги Беневентські й венеційці не будуть підданими ні в того, ні в того, а матимуть цілковиту незалежність. Горе, що змусило всіх цих людей жити серед води, змусило їх подумати і про те, як, не маючи плодючої землі, створити собі добробут на морі. Їхні кораблі почали плавати по всьому світу, а місто наповнювалося найрізноманітнішими товарами, яких потребували жителі інших країн, які й стали відвідувати і збагачувати Венецію. Багато років венеційці й не думали про інші завоювання, окрім тих, що могли б полегшити їхню торговельну діяльність: із цією метою здобули вони кілька гаваней у Греції та в Сирії, а за послуги, надані французам із перевезення їхнього війська в Азію, дістали у володіння острів Кандію. Поки вони так жили, імення їхнє було грізним на морях і шанованим по всій Італії, тож їх часто обирали третейськими суддями в різних суперечках. От чому й сталося, що коли між союзниками виникли суперечності з питання про поділ завойованих земель, вони звернулися до Венеції, і вона присудила Бергамо та Брешу роду Вісконті. Однак за певний час венеційці самі захопили Падую, Віченцу і Тревізо, а потім Верону, Бергамо і Брешу, а також багато міст у королівстві та в Романьї і, жадаючи ще більшої могутності, почали загрожувати не тільки італійським правителям, а й чужоземним. Нарешті всі об’єдналися проти них, і в один день утратили вони володіння, які здобули впродовж стількох років, витративши величезні ресурси. І хоча за останній час вони повернули собі дещо зі втраченого, колишніх могутності й слави їм завоювати не вдалося, і живуть вони, як і решта італійських провінцій, тільки милістю інших.
XXX
Коли папою став Бенедикт XII, він побачив, що втратив майже всі свої володіння в Італії. Побоюючись, щоб їх не захопив імператор Людовік, він вирішив подружитись із усіма, хто захопив володіння, котрі раніше належали імперії, щоб вони допомогли йому захистити Італію від зазіхань імператора. От він і видав наказ, згідно з яким усіх тиранів, що захопили в Ломбардії міста, було оголошено законними державцями, та дуже скоро після того помер, і папський престол перейшов до Климента VI. Імператор, бачачи, з якою щедрістю папа розпоряджається майном імперії, не захотів поступитися йому в щедрості й одразу ж оголосив усіх узурпаторів церковних земель їхніми законними власниками, що владарюють у своїх містах за згодою і дозволом імператора. Саме з цієї причини Галеотто Малатеста і його брати стали правителями Ріміни, Пезаро і Фано, Антоніо да Монтефельтро – Марки й Урбіно, Джентіле да Варано – Камеріно, Гвідо да Полента – Равенни, Сінібальдо Орделаффі – Форлі й Чезени, Джованні Манфреді – Фаенци, Лодовіко Алідозі – Імоли, і ще багато інших – безлічі інших міст, тож у володіннях Церкви майже не залишилося землі без правителя. Внаслідок цього Церква була послабленою аж до понтифікату Олександра VI, який уже в наш час, після розгрому нащадків узурпаторів, відновив її владу. Коли імператор видавав свій дарчий наказ, він перебував у Тренто, і скидалося на те, що він має намір увійти до Італії. Це викликало в Ломбардії низку збройних сутичок, під час яких Вісконті захопили Парму. Тоді ж помер Роберт, король Неаполітанський, залишивши спадкоємицями тільки двох онучок, дочок свого сина Карла, який помер значно раніше. Перед смертю він указав, що престол посяде старша онука, Джованна, для того щоб вона взяла шлюб із його небожем, угорським королем Андреєм. Із цим своїм чоловіком Джованна прожила недовго, бо невдовзі вбила його й одружилась із іншим своїм родичем, князем Тарантським Людовіком. Одначе король Угорщини Людовік, брат Андрея, прагнучи помститися за його смерть, поспішив із військом до Італії й вигнав із королівства Джованну та її чоловіка.
XXXI
Тоді ж у Римі сталася подія надзвичайно визначна. Такий собі Нікколо, син Лоренцо, канцлер Капітолію, вигнав із Рима сенаторів і, прибравши титул трибуна, очолив Римську республіку. Він, використовуючи давні звичаї, встановив таку повагу до законів і громадянської доблесті, що послів до нього відправляли не тільки сусідні міста – вся Італія, і давні римські провінції, бачачи, що Рим відновлюється, попідводили голови і, через страх або через надію, вшанували його. Однак Нікколо, попри свою добру славу, сам відмовився від цих справ; знемагаючи під тягарем, що звалився на нього, він, хоч його ніхто не виганяв, таємно втік із Рима до короля чеського Карла, якого наказом папи, в обхід Людовіка Баварського, було оголошено імператором. Карл, щоб засвідчити свою вдячність папі, відправив до нього Нікколо як полоненого. Невдовзі після того такий собі Франческо Барончеллі, за прикладом Нікколо, захопив владу трибуна і вигнав із Рима сенаторів. Прагнучи якнайшвидше покінчити з цим бунтівником і не знаходячи іншого способу, папа випустив Нікколо із в’язниці, повернув його до Рима і дав звання трибуна! Нікколо знову мав владу – і стратив Франческо. Та, накликавши на себе ворожість роду Колонни, він сам був незабаром убитий, і владу повернули сенаторам.
XXXII
Тим часом король угорський, зігнавши з неаполітанського престолу Джованну, повернувся у свої землі. Але папа, якому було краще мати за сусіда не цього короля, а Джованну, вжив низку заходів, і врешті-решт їй повернули неаполітанський престол, за умови щоб Людовік, чоловік її, не приймав королівського титулу, а вдовольнявся своїм становищем князя Тарантського. Настав рік 1350-й, і папі спало на думку, що ювілей, який за рішенням Боніфація VIII мали відзначати кожні сто років, можна було б святкувати кожні п’ятдесят, і він видав відповідний наказ. Вдячні за таке благодіяння, римляни погодилися на те, щоб він прислав до Рима чотирьох кардиналів із метою впорядкувати в місті управління і призначити потрібних папі сенаторів. Окрім того, папа дав Людовіку, князеві Тарантському, титул короля Неаполітанського, а як подяку за це королева Джованна подарувала Церкві місто Авіньйон, що належало їй за правом спадку. На той час помер Лукіно Вісконті, і єдиним державцем Мілана став архієпископ Джованні, який часто воював із Тосканою та своїми сусідами і вельми збільшив свою міць. Спадкоємцями після його смерті лишилися двоє небожів, Бернабо і Галеаццо, але Галеаццо невдовзі помер, залишивши після себе сина Джана Галеаццо, який і поділив владу в державі зі своїм дядьком Бернабо. Імператором у ті часи був король чеський Карл, а папою – Інокентій VI, котрий послав до Італії кардинала Егідія, іспанця, який діяв так уміло, що йому вдалося повернути повагу до папської влади не тільки в Романьї та в місті Римі, а й у всій Італії. Він знову заволодів Болоньєю, яку захопив було архієпископ Міланський, змусив римлян узяти за сенатора одного іноземця, котрого папа мусив щороку призначати в Рим, уклав почесну угоду з родом Вісконті, розгромив і захопив у полон англійця Джона Гоквуда, який на чолі чотиритисячного англійського загону воював у Тоскані на боці ґібелінів. Святий престол перейшов до Урбана V, і той завдяки таким успіхам вирішив відвідати Італію і Рим, куди прибув також імператор Карл. Папа пробув у Італії кілька місяців, потім повернувся в Авіньйон, а Карл повернувся у своє королівство. Після смерті Урбана папою став Григорій XI, але оскільки помер і кардинал Егідій, в Італії відновилася колишня колотнеча, яку постійно починали міста, що об’єднувалися проти роду Вісконті. Папа прислав до Італії нового легата на чолі шести тисяч бретонців, потім і сам він прибув до Італії вже зі своїм двором та остаточно осів у Римі. Це сталося 1376 року. Папський престол був у Франції сімдесят один рік. Невдовзі після того Григорій XI помер, і на його місце обрали Урбана VI. Однак десятеро кардиналів, які вважали це обрання незаконним, зібрались у Фонді й проголосили папою Климента VII. Водночас генуезці, які впродовж років підкорялися роду Вісконті, повстали; і між ними й венеційцями через острів Тенедос почалися криваві війни, у котрих на тому чи на тому боці взяла участь уся Італія. Тоді ж було вперше застосовано артилерію – нову, винайдену германцями зброю. Хоча спочатку успіх був на боці генуезців, котрі кілька місяців тримали Венецію в облозі, наприкінці війни перемогли венеційці, і за посередництва папи 1381 року було укладено мир.