XXVI
1300 року Боніфацій ухвалив рішення про святкування ювілею, звелівши, щоб і надалі його відзначали кожні сто років. У той час розбрати між ґвельфами і ґібелінами розгорілись із новою силою. Оскільки імператори покинули Італію напризволяще, багато італійських міст здобули волю, але багато з них натомість стали здобиччю тиранів. Папа Бенедикт повернув прелатам із роду Колонна кардинальську шапку і знову прийняв Філіппа, короля Франції, в лоно церкви. Після його смерті папою став Климент V, француз, який 1305 року переніс папську резиденцію до Франції. Тим часом помер Карл II, король Неаполітанський, і престол успадкував син його Роберт, а імператорську корону дістав Генріх Люксембурзький, який прибув до Рима коронуватися, хоча папи там не було. Прибуття його спричинило в Ломбардії велике сум’яття, оскільки він повернув до Італії всіх вигнанців, незалежно від того, ґвельфи вони були чи ґібеліни. Однак обидві партії й далі так ворогували між собою, що провінцію цю роздирала безперервна війна, яку імператор не мав сили припинити, хоч як старався. Він поїхав із Ломбардії й вирушив генуезькою дорогою до Пізи, де намагався вирвати Тоскану з рук короля Роберта. Це йому не вдалось, і він вирушив до Рима, де залишався всього кілька днів, бо Орсіні, котрих підтримував Роберт, вигнали його звідти, і він повернувся до Пізи. Щоб успішніше воювати з Тосканою та відняти її в Роберта, він спонукав напасти на неї Федеріго, короля сицилійського, але в той час, коли вже розраховував захопити Тоскану й відняти в Роберта владу, він помер, а спадкоємцем його на імператорському престолі став Людовік Баварський. На той час папський престол перейшов до Іоанна XXII, під час його понтифікату імператор не припиняв переслідувати ґвельфів і Церкву, захисниками яких були переважно король Роберт і флорентійці. Так почалися ті війни, які Вісконті вели в Ломбардії проти ґвельфів, а Каструччо з Лукки в Тоскані проти флорентійців. Але оскільки рід Вісконті започаткував герцогство Міланське, одну з п’яти держав, на які відтоді розкололась Італія, мені здається, що слід детально розповісти про його походження.
XXVII
Коли в Ломбардії утворилася Ліга міст для захисту від Фрідріха Барбароси, про що ми вже згадували, Мілан, який відродився зі своїх руїн і вирішив помститися за образи, приєднався до Ліги, котра опиралася Барбаросі й на певний час пожвавила у Ломбардії діяльність церковної партії. Поки тривали ці війни, у Мілані особливо вбилась у силу родина Делла Торре, і слава його дедалі зростала, натомість імператори в цій провінції мали зовсім незначну владу. Та коли Фрідріх II прибув до Італії, а ґібелінська партія завдяки старанням Еццеліно посилилася, в усіх містах почали виявляти себе прибічники ґібелінів. У Мілані на їхньому боці опинилися Вісконті, яким і вдалося вигнати з міста Делла Торре. Проте вигнанцями вони були недовго: між імператором і папою було укладено угоду, і завдяки цьому вони повернулись на батьківщину. Коли ж папа з усім своїм двором поїхав до Франції, а Генріх Люксембурзький прибув до Італії, щоб коронуватись у Римі, у Мілані його прийняли Маттео Вісконті і Гвідо Делла Торре, котрі були тоді главами цих родів. Тут Маттео і замислив використати присутність у Мілані імператора, щоб вигнати Гвідо. Він вважав, що легко цього доб’ється, адже Гвідо належав до ворожої імператору партії. Гарним приводом йому здалися ворожі почуття народу до германців через їхні насильства: він потроху зміцнював мужність співгромадян і підмовляв їх узятися до зброї та скинути з себе нарешті ярмо цих варварів. Коли, на його думку, все вже було досить добре підготовано, він доручив одному з вірних людей зчинити бунт, і от раптом – міланський люд підняв зброю проти всього, що мало германське ім’я. Ледве почалася чвара, Маттео із синами й озброєними прибічниками поспішив до Генріха й оголосив йому, що бунт здійняли Делла Торре, котрі, не вдовольняючись тим, що жили у Мілані як приватні громадяни, вирішили скористатися можливістю зашкодити йому, щоб вислужитися перед італійськими ґвельфами і захопити владу в місті, але що він може не тривожитися: щойно йтиметься про його захист – їх, Вісконті, і їхніх прибічників буде цілком досить для його безпеки. Генріх легко повірив усьому, що казав Маттео, об’єднав свої сили із силами Вісконті, і разом вони напали на прибічників Делла Торре, які в різних кінцях міста намагалися придушити бунт, убили всіх, кого могли, а інших вигнали з міста, конфіскувавши їхнє майно. Так Маттео став володарем Мілана. Його спадкоємцями стали Галеаццо й Аццо, а їхніми – Лукіно і Джованні. Останній став у Мілані архієпископом, Лукіно ж помер раніше за нього, і спадкоємцями були Бернабо й Галеаццо. Невдовзі помер і Галеаццо, залишивши єдиного сина Джана Галеаццо, прозваного графом Вірту, який після смерті архієпископа зрадницьки вбив свого дядька Бернабо й залишився у Мілані єдиним володарем. Він перший і прибрав титул герцога. Сини його були Філіппо і Джованні Марія Анджело, невдовзі вбитий міланським людом. Він залишив державу Філіппо, який не мав, однак, нащадків чоловічої статі, внаслідок чого управління державою від роду Вісконті перейшло до роду Сфорца, а як і чому це сталося, ми ще розповімо.
XXVIII
Повернімося, однак, до того, від чого я відволікся. Імператор Людовік, аби підняти значення своєї партії та заразом і коронуватися, прибув до Італії. У Мілані він під приводом прагнення повернути міланцям волю, але насправді бажаючи взяти з них гроші, посадив усіх Вісконті до в’язниці, та невдовзі звільнив їх через наполягання Каструччо Луккського. Потім він подався до Рима і, щоб посилити в Італії розбрат, поставив антипапою П’єтро делла Корбару, розраховуючи за допомогою його впливу та війська Вісконті істотно послабити ворожу йому партію в Тоскані й у Ломбардії. Одначе Каструччо помер, і для імператора це було початком поразки, бо Піза і Лукка повстали та пізанці випровадили антипапу до Франції до папи в полон, тож імператор, не в змозі добитися чогось в Італії, повернувся до Германії. Не встиг він забратися геть, як Іоанн, король Чехії, прибув до Італії на поклик ґібелінів Бреші й захопив це місто, а також Бергамо. Оскільки нашестя це відбулося зі згоди папи, хоч він і удавав, що обурений, легат Болоньї підтримував його, вважаючи, що це гарний спосіб завадити поверненню імператора до Італії. Через це становище в Італії зовсім змінилося. Флорентійці й король Роберт, бачачи, що легат підтримує дії ґібелінів, стали ворогами всіх, кого вважали друзями легат і чеський король. Тепер, уже не зважаючи на ґвельфські або ґібелінські симпатії, багато державців, серед яких були Вісконті, делла Скала, мантуанський Філіппо Ґонзаґа, володарі Каррари й Есте, об’єдналися між собою. Папа їх усіх відлучив від Церкви. Король Іоанн, злякавшись цієї спілки, повернувся до себе додому, щоб зібрати сильніше військо, і, хоч він знову прибув до Італії з численнішою армією, йому довелося зіткнутись із досить значними труднощами. Збентежений таким сильним опором, він повернувся додому на величезне невдоволення легата, залишивши свої гарнізони тільки в Реджо і в Модені та доручивши Парму Марсіліо і П’єро деї Россі, які були тоді тут вельми могутні. Коли він відбув, Болонья приєдналася до цього союзу, і всі його члени поділили між собою чотири міста, які ще були на боці Церкви: Парма дісталася делла Скалі, Реджо – Ґонзазі, Модена – роду д’Есте, Лукка – флорентійцям. Та захоплення цих міст викликало чимало збройних сутичок, які припинилися переважно завдяки посередництву Венеції. Може здатися дивним, що, розповідаючи про таку велику кількість подій, що відбувалися в Італії, ми досі не згадували про венеційців – адже їхня республіка за значенням своїм і могутністю заслуговує на те, щоб бути уславленою більше за інші італійські держави. Щоб покінчити з цією дивиною, пояснивши її причини, доведеться мені повернутися далеко назад, аби кожному стали відомі й виникнення Венеції, і обставини, що перешкоджали їй протягом тривалого часу втручатись у справи Італії.