Не можна заперечувати: у них закладено відоме тяжіння до натхненності й психології, що надає їм своєрідну привабливість; деякі з них доходять до геніальності. Друга половина вісімнадцятого століття є їхньою героїчною епохою, їхнім золотим століттям, їхнім класичним періодом; як раніше, за царювання Людовика XV, трудилася блискуча плеяда французьких поетів, як потім у Німеччині, у дивовижну Веймарську мить, творча форма генія втілилася в небагатьох і навіки пам’ятних ликах, так і в цю епоху переможно блищало над усією Європою яскраве сонце піднесених шахраїв і безсмертних авантюристів. Їх швидко перестає задовольняти запускання руки в княжі кишені, грубо й велично вступають вони в події століття й крутять грандіозну рулетку світової історії; замість того, щоб служити й вислужуватися, вони починають нахабно лізти вперед, і для другої половини вісімнадцятого століття немає більш характерної прикмети, ніж авантюризм. Джон Лоу, ірландець, який невідомо звідки з’явився, своїми асигнаціями стирає в порох французькі фінанси, Деон, гермафродит сумнівного походження та сумнівної репутації, керує міжнародною політикою; маленький круглоголовий барон Нейгоф стає – хто повірить! – королем Корсики, хоч і кінчає потім свої дні в борговій в’язниці; Каліостро, сільський хлопець із Сицилії, який за все життя не міг навчитися грамоти, бачить біля своїх ніг Париж і плете зі знаменитого намиста мотузку, яка душить королівство. Старий Тренк – найбільш трагічна фігура, бо це авантюрист, не позбавлений благородства, який склав голову на гільйотині, – у червоній шапці зображує трагічного героя свободи; Сен-Жермен, маг без віку, бачить короля Франції біля ніг своїх і таємницею свого походження водить за ніс допитливість науки. В їхніх руках більше могутності, ніж у наймогутніших, вони приковують до себе фантазію й увагу всього світу, вони засліплюють вчених, зваблюють жінок, оббирають багатих і таємно, не маючи посади й пов’язаної з нею відповідальності, смикають нитки політичних маріонеток. І нарешті, останній, не найгірший з них, наш Джакомо Казанова, історіограф цього цеху, який, розповідаючи про себе самого, зображує їх усіх і дуже весело замикає сотнею витівок і пригод сімку незабутих і незабутніх. Кожен із них поважніший, ніж всі поети, активніший, ніж всі їхні сучасники-політики; вони недовговічні володарі вже приреченого на загибель світу. Бо всього лише тридцять чи сорок років триває в Європі героїчна епоха цих великих талантів нахабства і містичного акторства; вона сама знищує себе, створивши найбільш закінчений тип, найдосконалішого генія, воістину демонічного авантюриста – Наполеона. Геній завжди діє з величною серйозністю там, де талант лише грає, він не задовольняється епізодичними ролями й вимагає для себе одного сцену всього світу. Коли маленький жебрак корсиканець Бонапарт бере ім’я Наполеона, він не приховує боягузливо своє міщанство за дворянською маскою, як роблять Казанова – Сен-Галь або Бальзамо – Каліостро, він владно заявляє про свою духовну перевагу над епохою й вимагає тріумфів, як належного, вже не намагаючись добути їх хитрістю. З Наполеоном, генієм всіх цих талантів, авантюризм проникає з княжих прихожих у тронні зали, він доповнює й закінчує це сходження незаконного на висоти могутності й на короткий час покладає на чоло авантюризму найпрекраснішу з усіх корон – корону Європи.
Освіта і обдарованість
Кажуть, що він був літератором, але разом з тим мав підступний розумом, що він бував у Англії і Франції та здобував неприпустимі вигоди зі знайомства з кавалерами й дамами, бо він мав звичку жити коштом інших і поневолювати довірливих людей… Подружившись із зазначеним Казановою, у ньому не важко було побачити страхітливу суміш невіри, брехливості, аморальності й хтивості.
Таємне донесення до Венеціанської інквізиції 1755 р.
Казанова ніколи не заперечував, що він авантюрист; навпаки, він, надувши щоки, хвалиться, що завжди вважав за краще ловити дурнів і не залишатися в дурнях, стригти овець і не давати постригти себе в цьому світі, який, як знали вже римляни, завжди хоче бути обдуреним. Але він рішуче заперечує проти того, щоб через ці принципи його вважали ординарним представником трактирної грабіжницької черні, каторжників і шибеників, які грубо й відверто крадуть з кишень замість того, щоб культурним і елегантним фокусом виманити гроші з рук дурня. У своїх мемуарах він завжди ретельно обтрушує плащ, коли доводиться говорити про зустрічі (і, дійсно, це не цілком рівні зустрічі) з шулерами Аффлізіо або Тальвісом; хоча вони й зустрічаються на одній площині, та все ж приходять з різних світів: Казанова зверху, від культури, а ті знизу – з нічого. Так само як колишній студент, високоморальний ватажок зграї шиллерівських розбійників Карл Моор зневажає своїх товаришів Шпігельберга й Шуфтерле, котрі перетворюють у жорстоке криваве ремесло те, що помилково спрямований ентузіазм змушує його вважати помстою за підлість світу, так і Казанова завжди енергійно відокремлюється від шулерської черні, що віднімає у величного божественного авантюризму все його благородство й витонченість. Бо, справді, наш друг Джакомо вимагає чогось на кшталт почесного титулу для авантюризму, філософського обрамлення для того, що міщани вважають безчесним, а ґречні люди – обурливим; він хоче, щоб все це оцінювали не як неохайні витівки, а як найтонше мистецтво, артистичну радість шарлатана. Якщо послухати його, то єдиним моральним обов’язком філософа на землі виявиться – веселитися коштом усіх дурнів, залишати в дурнях пихатих, надувати простодушних, полегшувати гаманці скупих, наставляти роги чоловікам, коротко кажучи, як посланець божественної справедливості карати всю земну дурість. Обман для нього не тільки мистецтво, але й понадморальний борг, і він виконує його, цей хоробрий принц беззаконня, з білосніжною совістю й незрівнянною упевненістю у своїй правоті.
Ніяка принада не приручить його до міщанства. Подаруйте йому мільйони, запропонуйте посаду й сан, він їх не візьме, він втече назад у свою первісну бездомну, легкокрилу стихію. Отож він має право відмежовуватися від інших лицарів щастя, бо він став в їхні ряди не з відчаю, а за власною примхою, і, крім того, він не вийшов, як Каліостро, зі смердючого мужицького гнізда або, як граф Сен-Жермен, з непровітреного (але, ймовірно, теж не ароматного) інкогніто. Майстер Казанова в усякому разі законнороджений, з досить поважної родини; його мати, прозвана «la Buranella», – відома співачка, помітна у всіх оперних театрах Європи, що навіть закінчила свою кар’єру зі званням довічної камерної співачки Дрезденського королівського придворного театру. Ім’я його брата Франческо можна знайти в кожній історії мистецтв; він там красується як видатний учень тоді ще «божественного» Рафаеля Менгса[24]; його великі батальні сцени й у наші дні займають чільне місце у всіх галереях християнського світу. Всі його родичі присвячують себе надзвичайно поважним заняттям, носять тогу адвокатів, нотаріусів, священнослужителів, – з цього можна зробити висновок, що наш Казанова вийшов не з канави, а з таких же близьких до мистецтва буржуазних верств, як Моцарт і Бетховен. Так само як вони, отримує він чудову гуманітарну освіту й вивчає європейські мови; незважаючи на свої дурощі й ранню близькість із жінками, він своєю світлою головою швидко засвоює латину, грецьку, французьку, давньоєврейську, трохи іспанську та англійську мови, – лише наша мила німецька на тридцять років застрягла в нього нерозжованою між зубами. У математиці він так само добре розуміється, як і в філософії, як теолог він вже на шістнадцятому році життя проголошує в одній з венеціанських церков конфірмаційну промову; як скрипаль він награє собі протягом року в театрі Сан-Самуель на насущний хліб. Чи правомірно, а чи шахрайством у 18-річному віці він отримує в Падуї докторський диплом – це залишається серйозною проблемою, що викликає бійки серед знаменитих казановістів; у всякому разі, він має чималі академічні знання, знається на хімії, медицині, історії філософії, літературі й особливо в легших – бо менше досліджених – науках: астрономії, пошуках штучного золота, алхімії. До того ж цей спритний гарний малий справляється з усіма придворними мистецтвами й фізичними вправами – танцями, фехтуванням, верховою їздою, грою в карти просто блискуче, не гірше за якогось знатного кавалера, і якщо приєднати до всіх цих добре й швидко засвоєних знань наявність позитивно феноменальної пам’яті, що утримує в сімдесят років всі обличчя, все почуте, все прочитане, все висловлене, все бачене, то ми отримаємо матеріал виняткової інтелектуальної кваліфікації: майже вченого, майже поета, майже філософа, майже кавалера.