Всего за 289 руб. Купить полную версию
Тим часом примадонна готується почати нову арію. Вже отримавши наполегливі запрошення від зачарованих його світською бесідою кавалерів і милостиву пропозицію з’явитися до ранкового прийому фаворитки, він, глибоко вклонившись, повертається на своє місце, сідає, спираючись лівою рукою на шпагу, і нахиляє вперед красиву голову, збираючись як знавець прислухатися до співу. За ним з ложі в ложу, з вуст в уста передається все те саме нескромне питання і відповідь на нього: «Шевальє де Сенгаль». Більше про нього ніхто нічого не знає, не знають, звідки він з’явився, чим займається, куди прямує, тільки ім’я його дзвенить і дзвенить в темному цікавому залі й, танцюючи по всіх устах, – незримим мерехтливим полум’ям, – досягає сцени й слуху настільки ж зацікавлених співачок. Аж ось лунає сміх маленької венеціанської танцівниці. «Шевальє де Сенгаль? Ех, та він же шахрай! Це ж Казанова, син Бюранелли, маленький абат, який п’ять років тому спритною балаканиною виманив у моєї сестри невинність, придворний блазень старого Брігадіна, брехун, негідник і авантюрист». Але весела дівчина, мабуть, не дуже ображена його витівками, бо вона з-за лаштунків робить йому знак очима й кокетливо підносить кінчики пальців до губ. Він це помічає й згадує її; але – дрібниці! – вона не зіпсує йому цієї маленької гри зі знатними дурнями й вважатиме за краще провести з ним сьогоднішню ніч.
Авантюристи
«Чи знають вони, що твоє єдине надбання полягає в дурості людей?» – Казанова шулеру Кроче
Від семирічної війни до французької революції – майже чверть століття над Європою задушливий штиль; великі династії Габсбургів, Бурбонів і Гогенцоллернів навоювалися до знемоги. Буржуа пускають кільця тютюнового диму, солдати пудрять свої коси й чистять зброю, яка стала непотрібною, змучені країни можуть нарешті трохи перепочити. Але князі нудьгують без війни. Вони вбивчо нудьгують, – всі німецькі, італійські та інші крихітні князьки хочуть веселитися у своїх ліліпутських резиденціях. Жахливо нудно цим бідним, мізерно великим, уявно великим курфюрстам і герцогам в їхніх сирих, холодних, заново відбудованих у стилі рококо замках, незважаючи на розважальні сади, фонтани й оранжереї, незважаючи на звіринці, картинні галереї, мисливські парки та скарбниці; криваво вичавлені в народу гроші й паризькі танцмейстери, що навчають манер, дають можливість наслідувати Тріанон і Версаль і грати в резиденції roi-soleil[20]. Від нудьги вони стають навіть меломанами й любителями літератури, переписуються з Вольтером і Дідро, колекціонують китайський фарфор, середньовічні монети, картини бароко, замовляють французькі комедії, італійських співаків і танцюристів, і тільки Веймарський повелитель благородним жестом запросив до свого двору кількох німців, – їх звали Шиллер, Гете і Гердер. А ось в іншому полювання на кабанів переплітається з водяними пантомімами та театральними дивертисментами, бо завжди, коли світ втомлюється, набуває особливої важливості світ гри – театр, мода й танці; отже, князі хизуються один перед одним багатством і дипломатичними актами, щоб один в одного відбити тих, хто вміє краще розважати, кращих танцюристів, музикантів, кастратів, філософів, алхіміків, тих, хто відгодовує каплунів й органістів. Вони хитрістю переманюють один від одного Генделя і Глюка, Метастазіо і Гассе, так само як чаклунів і кокоток, піротехніків і ловчих, лібретистів і балетмейстерів; адже кожен із цих крихітних князьків хоче мати при своєму дворику найновіше, найкраще, наймодніше – більше, власне кажучи, у піку сусідові, який царює за сім миль від його столиці, ніж для власної користі. І ось тепер вони, на щастя, мають церемоніймейстерів і церемонії, кам’яні театри й оперні зали, сцени й балети, і їм не вистачає лише одного, щоб убити нудьгу маленького містечка й надати блиск справжнього хорошого суспільства нещадно монотонним, вічно однаковим обличчям кільком десятків дворян: знатних візитерів, цікавих гостей, космополітів-чужинців, кількох родзинок в кисле тісто провінційної нудьги, легкого вітерця й великого світла в задушливе повітря резиденції, що налічує тридцять вулиць.
Ледве пішов про це розголос – і фьють! – вже злітаються авантюристи під сотнею личин і маскарадних нарядів; ніхто не знає, з якого кубла, яким вітром їх принесло. Ніч минула, – і вони тут як тут у дорожніх колясках і англійських каретах; не економлячи, знімають вони найбільш елегантні апартаменти в аристократичних готелях. Вони носять фантастичні форми якоїсь індостанської або монгольської армії й мають помпезні імена, які насправді є pierre de stass – підробленими коштовностями, як і пряжки на їхніх чоботях. Вони розмовляють всіма мовами, стверджують, що знайомі з усіма князями й великими людьми, запевняють, що служили у всіх арміях і вчилися в усіх університетах. Їхні кишені набиті проєктами, на вустах у них сміливі обіцянки, вони придумують лотереї й особливі податки, союзи держав і фабрики, вони пропонують жінок, ордена й кастратів, і хоча в кишені у них немає і десяти золотих, вони шепочуть кожному, що знають секрет tinctura auri[21]. Кожному двору показують вони нові фокуси, тут таємниче маскуються масонами і розенкрейцерами, там представляються знавцями хімічної кухні і праць Теофраста[22]. У хтивого повелителя вони готові бути енергійними лихварями й фальшивомонетниками, звідниками й сватами з багатими зв’язками, у войовничого князя – шпигунами, у покровителя мистецтв і наук – філософами та віршомазами. Забобонних вони підкуповують складанням гороскопів, довірливих – проєктами, гравців – міченими картами, наївних – світською елегантністю – і все це під шурхотливими складками, під непроникним покровом незвичайності й таємниці – нерозгаданої й завдяки цьому подвійно цікавої. Як блудні вогні, виблискуючи й ваблячи, вони мерехтять, тремтять у ледачому, нездоровому, болотному повітрі дворів, з’являючись і зникаючи в примарному танці брехні.
Вони прийняті при дворах, ними бавляться, не поважаючи їх: їх так само мало запитують про чистоту їхнього дворянського походження, як їхніх дружин з обручками про їхню невинність. Бо того, хто приносить задоволення, хто пом’якшує хоч на годину нудьгу – найжахливішу з усіх князівських хвороб, – того без подальших розпитувань радісно вітають у цій аморально розслабленій атмосфері. Їх охоче терплять, як продажних дівок, поки вони розважають і не дуже нахабно грабують. Іноді цей набрід художників і шахраїв отримує ясновельможний стусан під зад (як Моцарт, наприклад), іноді вони ковзають із бальної зали прямо в тюрму і навіть, як директор імператорського театру Аффлізіо, на галери. Найспритніші, міцно вчепившись, стають збирачами податків, коханцями куртизанок або як люб’язні чоловіки перетворюються на придворних повій, або навіть стають справжніми дворянами й баронами. Але краще їм не чекати, поки запахне смаленим, бо вся їхні чарівність полягає в новизні й таємничості; якщо вони занадто явно шахраюють в картах, занадто глибоко запускають руку в чужу кишеню, занадто довго засиджуються при одному дворі, може знайтися людина, яка зважиться підняти мантію й звернути увагу на клеймо злодія або сліди покарання батогом. Лише постійна зміна повітря може звільнити їх від шибениці, і тому ці лицарі удачі безперервно роз’їжджають по Європі – вояжери темного ремесла, цигани, мандрівні від двору до двору; і так крутиться все вісімнадцяте сторіччя – все та ж шахрайська карусель з одними й тими ж обличчями від Мадрида до Петербурга, від Амстердама до Прессбурга, від Парижа до Неаполя; спершу це відзначають як випадковість, що Казанова за кожним гральним столом і при кожному дворику зустрічає все тих же шахраїв – братів по ремеслу: Тальвіса, Аффлізіо, Шверіна і Сен-Жермена, але для посвячених це безперервне бродяжництво позначає швидше втечу, ніж задоволення, – тільки при коротких візитах вони можуть вважати себе в безпеці, тільки спільною грою можуть вони триматися, бо всі вони складають один гурток, орден авантюристів масонської громади без кельми[23] і символів. Де б вони не зустрічалися, вони один одному, шахрай шахраєві – підставляють руку, вони втягують одне одного в знатне товариство і, визнавши свого товариша по грального столу, тим самим засвідчують свою особистість; вони змінюють дружин, одяг, імена, тільки не професію. Всі вони плазуючі при дворах артисти, танцюристи, музиканти, шукачі пригод, повії і алхіміки, спільно з єзуїтами і євреями, є єдиним міжнародним елементом у світі, серед осілої, вузьколобої, недалекої аристократії й ще невільної тьмяної буржуазії, – які не належать ні до одних, ні до інших, які блукають між країнами й класами, лукаві й не визначені, пірати без прапора та батьківщини. Вони прокладають шляхи нової епохи, нового мистецтва грабежу; вони більше не оббирають беззбройних, не грабують карет на проїжджих дорогах, вони надувають пихатих і полегшують гаманці легковажних. Замість сильної мускулатури в них сильний дух, замість бурхливого гніву – крижане нахабство, замість грубого злодійського кулака – тонша гра на нервах і психології. Цей новий вид крутійства уклав союз з космополітизмом і з витонченими манерами: замість старих способів – вбивств і підпалів – вони грабують міченими картами та фальшивими векселями. Це все та ж відважна раса, яка переправлялася до Нової Індії і, як найманці, мародерствувала у всіх арміях; яка ні за що не хотіла буржуазно звікувати відданою службою, вважаючи за краще одним помахом, однією небезпечною ставкою набити собі кишені; тільки метод став більш витонченим, і завдяки цьому змінився їхній вигляд. Немає більш незграбних куркулів, п’яних фізіономій, грубих солдатських манер, а замість них – благородно всіяні перснями руки й напудрені перуки над безтурботним чолом. Вони вправно тримають лорнет і проробляють піруети, як справжні танцюристи, вимовляють бравурні монологи, як актори, вони похмурі, як справжні філософи; сміливо сховавши свій неспокійний погляд, вони за гральним столом підміняють карти і, ведучи дотепну бесіду, підносять жінкам приготовані ними любовні настоянки та підроблені коштовності.