Приголомшливе видовище: Казанова роззброєний, старий герой численних любовних битв, божественний нахаба й відважний гравець стає обережним і скромним; тихо, пригнічено й мовчазно йде великий commediante in fortuna зі сцени своїх успіхів. Він знімає багате вбрання, що «не відповідає суспільному становищу», відкладає його убік разом з перснями, діамантовими пряжками й табакерками величну гордовитість, скидає під стіл, як биту карту, свою філософію, намагаючись схилити голову перед залізним, непохитним законом життя, завдяки якому зів’ялі повії перетворюються у звідниць, гравці в шулерів, авантюристи в приживальників. Відтоді, як кров не так гаряче вирує в його тілі, старий citoyen du monde[53] раптом починає мерзнути в колись настільки улюбленій безмежності світу й навіть сентиментально тужити за батьківщиною. І колишній гордій – бідний Казанова, який не зумів благородно довести життя до кінця! покаявшись, винувато схиляє чоло й жалісливо просить уряд Венеції про прощення, він пише улесливі донесення інквізиторам, складає патріотичний памфлет – «спростування» нападок на венеціанський уряд, памфлет, в якому не посоромився написати, що в’язниці, де він колись нудився, є «приміщеннями з гарним повітрям» і є навіть раєм гуманності. Про ці, найсумніші епізоди його життя нічого не сказано в мемуарах, які обриваються раніше й не розповідають про роки сорому. Він ховається в темряві, мабуть, щоб приховати сором, і майже не радієш цьому, бо як сумно, як шкода цю обдерту й шкутильгаючу тінь сміливого воїна гри й любові, цей самець, що став опудалом, цей безголовий співак, – переможений веселун, якому ми так наполегливо заздрили!
А потім, протягом низки років, бродить нечутно по Мерчерії товстий повнокровний пан, не дуже добре одягнений, який уважно прислухається, про що говорять венеціанці, заходить у генделики, щоб спостерігати за підозрілими особами, і дряпає вечорами довгі шпигунські доноси інквізиторам: ім’ям Анджело Пратоліні підписані ці неохайні інформації, псевдонім помилуваного провокатора й послужливого шпигуна, за кілька золотих він запроторює людей в ті ж в’язниці, де сам сидів в молодості й опис яких зробив його відомим. Так, розмальований, як чепрак, шевальє де Сенгаль, улюбленець жінок, перетворився в Анджело Пратоліні, відвертого, жалюгідного донощика й негідника; колись обсипані діамантами пальці довбуться в брудних справах і розбризкують чорнильну отруту і жовч направо й наліво, поки Венеція не вирішує нарешті звільнитися від цього набридливого сутяги стусаном ноги. Про наступні роки відомостей немає, і ніхто не знає, якими сумними шляхами рухалося напіврозбите судно, поки не зазнало нарешті повного краху в Богемії; ще раз кочує цей старий авантюрист по всій Європі, розливається солов’єм перед багатими, пробує свої старі фокуси: шулерство, кабалістику й звідництво. Але боги-покровителі його молодості – нахабство та впевненість у собі – залишили його, жінки сміються йому в зморшкувате обличчя, він більше не підіймається, він тяжко коротає дні в ролі секретаря (і, ймовірно, знову шпигуна) при посланнику у Відні, жалюгідний писака, непотрібний, небажаний і вічно гнаний поліцією гість всіх європейських міст. У Відні він нарешті зібрався одружуватися з німфою з Грабена, щоб завдяки її прибуткової професії бути трохи більш забезпеченим; але й це йому не вдається. Нарешті, багатющий граф Вальдштейн, адепт таємних наук, дізнається в Парижі про
сердобольно його відшукує, знаходить задоволення в розмові з постарілим, але все ще цікавим циніком і милостиво бере з собою в Дукс на посаду бібліотекаря, а заодно й придворного блазня; за тисячу гульденів щорічної платні – правда, завжди викупленого наперед у лихварів – купують цей курйоз, не переплачуючи за нього. І там, у Дукса, він живе – вірніше, вмирає – через тринадцять років.
У Дукса раптом з’являється, після довгих років перебування в тіні, цей образ, Казанова або, скоріше, хтось, хто невиразно нагадує Казанову, його мумія, висохла, худа, колюча, замаринована у власній жовчі, дивна музейна реліквія, яку граф охоче демонструє своїм гостям. Ви скажете, що це випалений кратер, потішний і безпечний, сміховинно холеричний уродженець півдня, він повільно гине від нудьги в богемскій клітці. Але цей ошуканець ще раз дурить світ. Коли всі думають, що з ним уже покінчено, що його чекає лише кладовище й труна, він у спогадах знову відтворює своє життя й хитрою авантюрою пролазить у безсмертя.
Портрет Казанови в старості
Altera nunc rerum facies, me quaero, nec adsum.
Non sum, qui fueram, non putor esse: fui[55].
Підпис на його портреті в старості
Роки 1797—1798. Кривава мітла революції покінчила з галантним століттям, голови християн короля і королеви[56] скотилися в кошик гільйотини, і маленький корсиканський генерал[57] послав під три чорти десять дюжин князів і князьків, а з ними й панів венеціанських інквізиторів. Тепер читають не енциклопедію, не Вольтера і Руссо, а тріскучі бюлетені з театру військових дій. Великий піст покрив попелом Європу, скінчилися карнавали, і проминуло рококо з його кринолінами та напудреними перуками, зі срібними пряжками на туфлях і брюссельськими мереживами. Вже не носять оксамитових камзолів, – їх змінили мундир і буржуазний костюм.
Але дивно: живе людина, що забула про час, – старий чоловічок, який забився десь там, у самому темному кутку Богемії, як кавалер Глюк в легенді Гофмана, – серед білого дня спускається важкою ходою по нерівній бруківці схожий на строкату птицю чоловічок в оксамитовому жилеті з позолоченими ґудзиками, у поношеному пальті, у мереживному комірі, у шовкових панчохах, прикрашених квіточками підв’язках і парадному капелюсі з білим пір’ям.
Цей живий курйоз ще за старовинним звичаєм носить косу, хоча й погано напудрену (у нього тепер немає слуг!), і тремтлива рука велично спирається на старомодну тростину з золотою головкою – таку, як носили в Пале-Роялі в 1730 році. Справді – це Казанова або, вірніше, його мумія; він все ще живий попри бідність, злобу й сифіліс. Шкіра стала пергаментною, ніс – гачкуватий дзьоб – видається над тремтячим слинявим ротом, густі посивілі брови розпатлані; все це говорить про старість і тління, про змертвіння в жовчній злобі та книжковому пилі. Тільки чорні як смола очі, повні колишнього занепокоєння, зло й гостро бігають під напівзакритими століттями. Але він недовго кидає погляди направо й наліво, він похмуро бурчить і бурчить про себе, бо він не в дусі: Казанова завжди не в дусі відтоді, як доля кинула його в цю Богемську купу гною. Навіщо підіймати очі, якщо кожен погляд буде занадто великою честю для цих дурних роззяв, цих широкомордих німецько-богемських пожирачів картоплі, котрі не висовують носа за межі свого брудного села й навіть не вітають, як належить, його, шевальє де Сенгаля, який свого час всадив кулю у живіт польському гофмаршалу й отримав з рук його тата золоті шпори. І жінки – це ще неприємніше – не виявляють до нього поваги; вони прикривають рот рукою, щоб стримати грубий, мужицький сміх; вони знають, над чим сміються: служниці розповіли пастору, що старий подагрик нерідко залазить рукою під спідниці й своєю незрозумілою мовою шепоче їм на вухо всякі дурниці. Але ця чернь все ж краща, ніж проклята челядь, на волю якої він відданий у будинку, «віслюки, стусани яких він повинен терпіти», – перш за все Фельткірхнер, домоправитель, і Відерхольт, його помічник. Прокляття! Вони навмисне вчора знову пересолили його суп і спалили макарони, вирвали портрет з його «Ікозамерона» й повісили його в туалеті; ці негідники наважилися побити його маленьку, у чорних плямах, собачку Мелампігу (Чорнозадку), подаровану йому графинею Роггендорф, тільки за те, що миле звірятко напаскудило в кімнатах. О, де прекрасні часи, коли цей лакейський набрід можна було просто закувати в кайдани й переламати кістки всій зграї, замість того щоб терпіти подібні зухвалості. Але в наші дні, завдяки Робесп’єру, ці покидьки підняли голову, якобінці забруднили епоху, і сам він тепер лише старий, нещасний, беззубий пес. Тут не допоможуть нарікання, бурчання, краще наплювати на цей набрід, піднятися у свою кімнату й читати Горація.