То не маг, не містичний чарівник любові перемагає в Казанові, а сама природа, її добра й пряма сила: в мужності й людяності – весь його секрет. Природний у своїх бажаннях, чесний у своїх почуттях, він вносить у любов чудовий common sense[49]: справедливу й правильну життєву рівновагу. Він не проголошує жінок святими й не робить з них чуттєвих демонів; він хоче й любить їх по-земному, як товаришів у веселій грі, як бажану Богу й Богом дану форму, що доповнює собою чоловічу силу, дарує їй насолоду. Хоча він гарячіший і повнокровніший всіх ліриків, проте ніколи не зводить ідею любові до світового початку, з волі якого зірки рухаються навколо нашої маленької земної кулі, змінюються й проходять пори року, дихає й вмирає все людство, у «вселенське амінь», як іменує любов побожний Новаліс[50], – його прямий і здоровий антично-вільний погляд не бачить в Еросі нічого, крім найніжнішої й цікавої можливості земних насолод. Отож Казанова зводить любов з небес і висот в область людського, в якій кожному, хто володіє сміливістю й бажанням насолоджуватися, доступна кожна жінка. І в той самий час, коли Руссо винаходить для французів сентиментальність у любові, а Вертер для німців – захоплену меланхолію, захоплений своїм буттям Казанова оспівує язичницьку радість любові як кращу помічницю у вічно необхідній справі звільнення світу від його тягот.
Роки у мороці
Як часто робив я в житті те, що самому мені було гидко і чого я не розумів. Але мене штовхала таємнича сила, якій я свідомо не чинив опору.
Казанова (в своїх мемуарах)
Справедливості заради ми не повинні дорікати жінкам у тому, що вони так беззаперечно віддавалися цьому великому спокусникові; адже при зустрічі з ним ми самі щоразу ризикуємо піддатися його привабливому й полум’яному мистецтву життя. І справді, треба зізнатися: нелегко чоловікові читати мемуари Казанови, не відчуваючи шаленої заздрості. Як часто обтяжують нас годинники, коли наш мужньо-авантюристичний початок прагне піти від буденності повсякденних справ, від строго розподіленого й спеціалізованого століття; і в такі нетерпляче незадоволені хвилини бурхливе існування цього авантюриста, який повними жменями збирає насолоди, який присмоктався до життя епікурейством, уявляється нам мудрішим і природнішим, ніж наші ефемерні духовні радості, його філософія життєвіша, ніж всі буркотливі вчення Шопенгауера й холоднокам’яна догматика батька-Канта. Яким бідним у такі секунди здається нам наше щільно заповнене існування, міцне одним тільки зреченням у порівнянні з його життям! І з гіркотою пізнаємо ми ціну нашої духовної витримки та моральних старань: вона зводиться до перепон на шляху до безпосередності. Переливаючи наше єдине земне життя в пластичні форми, ми тим самим будуємо греблі, що утримують світовий прибій, заслони, що захищають нас від бурхливого натиску дикого й не загнузданого випадку. Такий фатум вічно переслідує нас: коли ми прагнемо увічнити себе й діємо за межами справжнього, ми тим самим забираємо в справжнього частину його життєвості; віддаючи внутрішню енергію справі надчасового, ми грабуємо безтурботну насолоду життям. У нас є забобони й рефлексія, ми тягнемо ланцюги совісті, що гримлять при кожному нашому кроці, перебуваємо в полоні в самих себе й тому важко ступаємо по землі, тоді як цей легковажний вітрогон володіє всіма жінками, облітає всі країни й, на бурхливих гойдалках випадку, то здіймається в небо, то падає в пекло. Не можна заперечувати, що жоден справжній чоловік не може часом читати мемуари Казанови без заздрості, не відчуваючи себе ні на що не здатним у порівнянні з цим знаменитим майстром мистецтва життя, а іноді, немає де правди діти, сотні разів хотілося б краще стати ним, ніж Гете, Мікеланджело або Бальзаком. Якщо спочатку ви холодно посміювалися над розумуваннями шахрая, над невдатним філософом, то, читаючи шостий, десятий або дванадцятий том, вже схильні вважати його мудрим чоловіком, а його філософію легковажності чарівним вченням.
Але, на щастя, Казанова сам охороняє нас від передчасного захоплення. Бо в його реєстрі мистецтва життя є небезпечний пробіл: він забув про старість. Епікурейська техніка насолоди, спрямована тільки на чуттєве, на відчутне, призначена виключно для юних почуттів, для свіжих і сильних тіл. І як тільки згасає в крові веселе полум’я, негайно ж холоне й уся філософія насолоди, перетворюючись у теплувату прісну кашу: тільки зі свіжими м’язами, з міцними блискучими зубами можна завоювати життя, але горе, якщо почнуть випадати зуби й замовкнуть почуття; тоді замовкне відразу й послужливо самовдоволена філософія. Для людини, котра сповна віддавалася грубим насолодам, крива існування неминуче опускається вниз, бо марнотрат живе без запасів, він витрачає й віддає свій жар миттєво, тоді як людина інтелекту, яка, здавалося б, живе в зреченні, точно в акумуляторі, збирає надлишки спеки. Хто віддався духовному, той і на схилі років, часто до глибокої старості (Гете!) відчуває перетворення й втілення, просвітлення й перетворення; з охолодженою кров’ю він ще підносить існування інтелектуальними проясненнями й несподіванками, і знижену еластичність тіла компенсує сміливою грою уяви. Людина ж чуттєва й тільки чуттєва, яку приваблює лише дійсність, в якій лише потік подій збуджує внутрішній рух, зупиняється, як млинове колесо в засохлому струмку. Старість – це для таких падіння в ніщо, а не перехід в нове; життя, невблаганний кредитор, вимагає повернення з лихвою від тих, кого передчасно й занадто поспішно забрало нестримними почуттями. Так і мудрість Казанови закінчується з відходом щастя, а щастя з відходом молодості; він здається мудрим, поки він прекрасний, сповнений сил і є переможцем. Якщо йому потайки заздрили до сорокарічного віку, то з цього часу він викликає співчуття.
Бо карнавал Казанови, найстрокатіший з усіх венеціанських карнавалів, закінчується передчасно й сумно меланхолійним постом. Поступово з’являються тіні на веселому оповіданні життя, як зморшки на постарілому обличчі; все менше тріумфів, все більше прикрощів: все частіше вплутує його доля – в афери з підробленими векселями, фальшивими банкнотами, закладеними коштовностями; все рідше приймають його при княжих дворах. З Лондона він змушений втікати вночі за кілька годин до арешту, який закінчився б для нього шибеницею; з Варшави його виганяють як злочинця; з Відня і Мадрида його виселяють; у Барселоні він сорок днів проводить у в’язниці, з Флоренції його викидають, у Парижі «lettre de cachet»[51] примушує його негайно залишити улюблене місто; нікому не потрібен більше Казанова, кожен позбувається його і струшує, як вошу з шуби.
Здивовано запитуєш себе: що накоїв цей добрий малий і чому світ такий немилостивий і суворий до колишнього свого улюбленця? Він набув лиху славу або ж став брехливим, невже змінився його люб’язно-обережний характер, що всі від нього відвертаються? Ні, він залишився тим же, він назавжди залишиться незмінним спокусником і шарлатаном, веселуном і дотепним до останнього подиху, але не вистачає йому лише одного, того, що підтягувало й тримало в напрузі його енергію: не вистачає впевненості в собі, переможної свідомості молодості. Де він найбільше грішив, там і покараний: першими свого улюбленця залишають жінки; маленька, жалюгідна Даліла завдала першого удару цьому Самсону Ероса, хитра шахрайка Шарпільон у Лондоні. Цей епізод, найпрекрасніший в його мемуарах, тому що найправдивіший, найлюдяніший, зображений художньо, з враженою душею і тому з приголомшливою зворушливістю, є поворотною точкою. Вперше цей досвідчений спокусник обдурений жінкою, до того ж – не ґречною, недоступною дружиною, яка відкидає його, а молоденькою пройдисвіткою-повією, яка зуміла довести його до сказу, виманити в нього всі гроші й все ж ні на крок не підпустити його до свого тіла. Казанова, презирливо відкинутий, незважаючи на плату, і плату щедру, Казанова, зневажений і вимушений дивитися, як ця повія тут же задарма ощасливлює дурного, нахабного хлопця, перукарського учня, дарує йому те, до чого він, Казанова, прагнув жадібними почуттями, витратами, хитрістю й насильством, це вбивчий удар по самовпевненості Казанови, і з цієї години його тріумфальна поведінка стає невпевненою і він вже вагається. Передчасно, на сороковому році він з жахом зауважує, що мотор, завдяки якому вдався його переможний набіг на світ, діє не бездоганно; вперше ним заволодіває страх перед можливою затримкою: «Найбільше засмучувало мене те, що я повинен був визнати ознаки втоми, зазвичай пов’язані із наближенням старості. У мене не було тієї безтурботної впевненості, яку дають молодість і усвідомлення своєї сили». Але Казанова без самовпевненості, Казанова без своєї нескінченної, п’янкої для жінок мужньої сили, без краси, без потенції, без грошей, без зухвалого, рішучого, переможного хизування в ролі улюбленця Фалоса і Фортуни[52], – що являє він собою, втративши цього головного козиря в світовій грі? що являє він собою, втративши цього головного козиря у світовій грі? «Пан відомого віку, – відповідає він сам меланхолійно, – про якого щастя і тим більше жінки нічого не хочуть знати», птах без крил, чоловік без чоловічої сили, коханець без удачі, гравець без капіталу, сумне, нудне тіло без енергії й краси. Знищені всі фанфари урочистості й мудрості насолоди: слівце «зречення» вперше вкрадається в його філософію. «Час, коли я закохував в себе жінок, минув, я повинен або відмовитися від них, або купувати їхні послуги». Відмова – найбільш незбагненна думка для Казанови – стає жорстокою дійсністю, бо, щоб купувати жінок, йому потрібні були гроші, а гроші завжди діставалися йому через жінок; чудовий круговорот зупинився, гра добігає кінця, пора нудної серйозності настає і для майстра всіх авантюр. Отже – старий Казанова, бідний Казанова-жуїр стає непотрібним, допитливий – шпигуном, гравець – шахраєм і убогим, веселий співрозмовник – одиноким письменником і пасквілянтом.