Він усвідомлює: бути покликаним до жрецького служіння означає бути позбавленим щастя. Обраного помічено, як дерево в безконечному лісі червоним знаком для сокири: справжня поезія кидає виклик долі, і тому лише той може бути істинним поетом, хто свідомо жертвує легкістю і мірою життя і сам віддається грі вищих сил. Тільки той, хто сам береться ректи їм трагічний героїзм, хто від затишку домашнього вогнища прямує в грозу, щоб слухати заклики богів, – тільки той стане героєм. Уже Гіперіон каже: «Віддайся генію один раз, і він порве всі ланцюги, що зв’язують тебе з життям», – але лише Емпедокл, лише затьмарений Гельдерлін усвідомлює жахливість прокляття, посланого богами на того, хто «бачить божество в божестві»:
Поет, торкаючись первозданної моці вищих сил, постійно піддається небезпеці: він немов громовідвід, який своїм єдиним тонким, спрямованим у височінь вістрям притягує блискучі спалахи всесвіту, бо він, посередник, мусить, «піснею наділений», смертним «донести небесне полум’я». Величним викликом зустрічає він, вічно самотній, зловісні сили, і його атмосферна насиченість їх згущеною вогненністю стає майже смертельною. Бо він не має влади за мовчанням приховати пробуджене в ньому полум’я, пекуче слово пророка —
та й не владний відкрити до кінця приховане; мовчання про божество було б образою святині, але так само й повне одкровення – було б зрадою богів. Божественне, героїчне він повинен шукати серед людей, терпіти їх буденність, не втрачаючи надію на людство; він мусить віддавати хвалу богам і прославляти велич тих, хто його, вісника богів, залишає в земній скорботі на самоті. Але слово і мовчання, те й інше стає для нього святим стражданням: поезія – не блаженна свобода, як мріялося юнакові, не радісні часи, а сумний священний обов’язок, рабство обраних. Хто одного разу дав обітницю служіння, залишається скутим назавжди; ніколи він не зірве з себе Нессів одяг[42] поезії: він би спалив себе (доля Геракла і всіх героїв). Він не може ні переступити, ні відступити: рок тяжіє над обранцем богів.
Вітак Гельдерлін просякнутий свідомістю своєї трагічної долі; як у Кляйста і Ніцше, трагічне почуття загибелі рано опановує владу над його життям і кидає зловісну тінь на десятиліття вперед. Але цей м’який, слабкий онук пастора, як і син пастора Ніцше, має класичну мужність: як і Прометей, він хоче помірятися силою з неосяжним. Ніколи він не намагається, подібно Ґете, притлумити демонізм, що переповнює його істоту, вигнати або приборкати його.
Ґете постійно тікає від своєї долі, він хоче врятувати дорогоцінний скарб життя, якому він довірений, – а Гельдерлін вступає в єдиноборство з бурею з окутим сталлю духом і водночас беззбройний: чистота – єдина його зброя. Сміливо і все ж благоговійно (це чудове співзвуччя пронизує всю його долю і кожен його вірш) він піднімає голос для гімну, щоб нагадати братам і мученикам поезії про святу віру, про героїзм вищої відповідальності, про героїзм їхнього покликання:
Не таємно, не нещирістю серця, не бережливим збереженням буденного щастя – неймовірною ціною купується найвища нагорода. Поезія – виклик долі, благоговіння і сміливість водночас: хто веде бесіду з небесами, той не повинен боятися їхніх блискавок і неминучості фатуму:
Фаетон[43] або натхнення
Натхнення, ми з тобою
Входимо немов у тишу могил
І пливемо з твоєю хвилею
У тихій радості без сил.
Але, коли нас кличуть Ори,
З новою гордістю встаємо
І горимо, як зірок візерунки,
У коротких сутінках нічних.
До такої героїчної місії, яка в міфі Гельдерліна приділена поетові, юний мрійник – навіщо штучно приховувати? – приступає, по суті, з дуже скромним поетичним хистом. Ніщо в духовній поставі і в поетичній поведінці двадцятичотирирічного магістра не вказує на яскраву індивідуальність: форма його перших віршів, аж до окремих образів, символів і навіть слів, майже з недозволеною близькістю відтворює поетичні зразки його тюбінгенського періоду – оди Клопштока, дзвінко-стрімкі гімни Шиллера, німецьку просодію Оссіана. Його поетичні мотиви бідні, і тільки юнацький запал, з яким він повторює їх у все більш і більш піднесених варіаціях, приховує вузькість його духовного горизонту. І уява його витає в невизначеному і потусторонньому світі: боги, Парнас, батьківщина утворюють замкнене коло його мрій, навіть слова, епітети «небесний», «божественний» повертаються з нав’язливою монотонністю. Ще менш розвинена у нього розумова сторона, яка перебуває в повній залежності від Шиллера і німецьких філософів; лише пізніше похмурим полум’ям спалахує в глибині його ночі таємнича лапідарність, немов пророче мовлення оракула – не виявлення власного духу, а ніби орфічна мова духу всесвіту. Найсуттєвіші елементи форми не представлені хоча б у початках; чуттєві образи, гумор, знання людей, словом – все, що виходить із земної сфери, і, оскільки Гельдерлін, у силу впертого інстинкту, відкидає будь-яке злиття з життям, ця вроджена сліпота до життя підвищується до ступеня абсолютного примарного стану, створює ідеальну ідеологію світу. Солі та хліба, тіні і світла, фарб немає в тканині його вірша: незмінно залишається вона ефірною, примарною, невагомою, і найпохмуріші роки передають йому тільки таємниче безтілесну хмарність, якусь легкість.
І кількісно його творчість мізерна, часто переривається втомою почуттів, тупою меланхолією, розладом нервів. Поруч із первісною, соковитою насиченістю Ґете, чиї вірші несуть у зародку всі струмені й соки життя, поруч з цією родючою, сильною рукою обробленою нивою, яка, подібно до відкритого поля, всмоктує і сонце, і вологу, і всі небесні дари, – поетичне надбання Гельдерліна здається особливо бідним: можливо, єдиний раз в історії німецького духу з настільки незначних поетичних задатків розвинувся такий великий поет. Його «даних» – як кажуть про співаків – не вистачало. Його мистецтво – у володінні цими даними. Він був слабшим за інших, але в його душі виростали крила, що підносили його в небеса. Його обдарування було позбавлене своєрідної тяжкості, тому воно було здатне до безмежного підйому; геній Гельдерліна – можливо, не геній мистецтва, скоріше – чудо чистоти. Його геній – натхнення, незримий політ. Тому природне обдарування Гельдерліна не піддається філологічному виміру – ні в сенсі широти, ні в сенсі повноти. Гельдерлін – перш за все проблема інтенсивності. Його поетична фігура здається (порівняно з іншими, м’язистими і міцно складеними) немічною; поруч з Ґете і Шиллером, з мудрими і багатогранними, бурхливими і потужними геніями, він здається наївно простодушним і начебто безсилим, подібно до Франциска Ассізького[44], лагідним, немудро-праведним поруч із гігантськими стовпами церкви, поруч із Фомою Аквінським[45], Бернаром Клервосським[46], Лойолою[47], поруч із великими будівничими соборів середньовіччя. Як у Франциска, у нього тільки ангельски чиста ніжність, тільки безмір братнього почуття в стихії, але також і справді францискійська, беззбройна сила захоплення, екстатичного піднесення над тісною долиною. Подібно до нього, він художник без мистецтва, могутній однією лише силою євангельської віри у вищий світ, тільки силою героїчного зречення – зречення юного Франциска на Ассізькій площі[48].
Отож, не часткова обдарованість визначила Гельдерліну покликання поета, не одне тільки поетичне обдарування, а здатність до екстатичної концентрації всіх душевних сил, всього єства в піднесений стан, надзвичайна сила відштовхування від землі, самозабуття в безмежному. Гельдерлін творить не з крові і не з нервів, не з соків свого тіла, не з чуттєвих даних, не з власного, особистого переживання: його творчість виникає з вродженого, судомного натхнення, з одвічної туги за недосяжною висотою. Для нього не існує особливо поетичних предметів, тому що весь світ він бачить поетично і тільки поетично переживає. Весь світ уявляється йому неосяжною героїчною поемою, все, що він запозичує від нього у своїх піснях, – пейзаж, потік, людина і почуття – неминуче вбирається в героїчні форми. Ефір для нього «батько», як сонце «брат» для Франциска; джерело і камінь відкриваються йому, ніби древньому греку, як дихання вуст і полонена мелодія. Та самі буденні предмети, до яких він торкається лунким словом, стають таємниче причетними до платонівського світу ідей, стають примарними, мелодійно тремтять у сяючому світлі мови, яка лише за назвою схожа зі звичною мовою повсякдення, його слово виблискує невідомою свіжістю, ніби ранкова роса на лузі, ще не зачеплена людським поглядом. Ніколи, ні до нього, ні опісля, не створювала німецька поезія таких окрилених, таких піднесених над землею наспівів: немов із пташиного польоту, з духовних висот, бачить він всі предмети, зі священних висот, до яких мрійливо прагне його душа усією силою пекучого почуття. Тому всі його образи здаються незбагненно звільненими від сили тяжіння сновидіннями, ніби духами свого єства: ніколи Гельдерлін (і в цьому його велич і так само – його обмеженість) не навчився бачити світ. Завжди він творив його сам. Знання про нього він не досяг ніколи, назавжди він залишився мрійником, духовидцем. Але саме незнання дійсності дало йому магічну владу – вічно передбачати її в більш чистих формах, втілювати в земну оболонку її відображення в мріях інших сфер, не торкаючись до неї ні грубою рукою, ні допитливим серцем.