Героїзм Гельдерліна невимовно прекрасний тому, що він чужий гордості і вірі в перемогу: він знає лише своє призначення, чує таємний поклик, він вірить у покликання, а не в успіх. Нескінченно далекий від усякої самовпевненості, ніколи він не відчуває себе невразливим Зигфрідом[39], проти якого безсилі списи долі, ніколи він не бачить себе переможцем, тріумфатором. Саме почуття загибелі, що вічною тінню супроводжує його на життєвому шляху, придає його боротьбі героїчну міць. Не слід змішувати віру Гельдерліна в поезію як вищий сенс життя з вірою поета в свої власні сили: фанатизм, з яким він довіряється своєму призначенню, протистоїть скромності в оцінці свого обдарування. Йому докорінно чужа мужня, майже хвороблива самовпевненість Ніцше, який поставив собі за девіз формулу: Pauci mihi satis, unus mihi satis, nullus mihi satis[40] – швидкоплинне слово може збентежити його дух і змусити засумніватися у своєму таланті, холодність Шиллера засмучує його на довгі місяці. Як хлопчик, як школяр, він схиляється перед пересічними віршомазами, навіть перед Нейфером, – але за цією особистою скромністю, за цією крайньою м’якістю характеру криється непохитна як сталь воля до поезії, готовність до жертовного служіння.
«О мій милий, – пише він другові, – коли ж нарешті зрозуміють, що вища сила у своєму прояві – водночас і вища скромність, і що божественне, вирізняючи, завжди містить певну частку смирення і скорботи!» Його героїзм – це не героїзм воїна, не героїзм насильства, а героїзм мученика, радісна готовність прийняти страждання за незримі цінності, готовність йти на загибель за свою віру, за ідею.
«Воля твоя нехай здійсниться, доле!» – з цими словами благоговійно схиляється він, непохитний перед створеною ним долею. І я не знаю більш благородної форми героїзму на землі, ніж ця єдина, не закривавлена і ницою жагою могутності: вища мужність духу – це героїзм без насильства, не безглуздий заколот, а добровільне підпорядкування нездоланній і освяченій визнанням необхідності.
Міф про поезію
Люди цього не навчили,
Тягне, нескінченно люблячи, святе серце
Мене до нескінченного.
Ніхто з німецьких поетів не вірив так гаряче в поезію і її божественне начало, як Гельдерлін, ніхто не захищав із таким фанатизмом її безумовність, її непоєднуване з земним: всю свою бездоганну чистоту він екстатично вкладає в поняття поезії. Як це не дивно, цей шваб, цей кандидат на посаду протестантського пастора, володіє цілком античним ставленням до незримого, до вищих сил, він вірить набагато глибшою вірою в «батька ефіру» і всемогутній рок, ніж його однолітки, ніж Новаліс і Брентано у свого Христа. Поезія для нього те саме, що для них Євангеліє, одкровення останньої істини, п’янка таємниця, надприродні дари, що полум’яно присвячують і причащають земну плоть безмежності. Навіть для Ґете поезія – тільки частка буття, для Гельдерліна ж вона – абсолютний його сенс, для одного – тільки особиста потреба, для іншого – потреба понадособиста, релігійна. У поезії він з трепетом пізнає дихання божества, яке запліднює землю, у поезії – єдину гармонію, в якій у милостиві миті виражається і переплавляється одвічний розлад буття. Як ефір, фарбуючи, наповнює прірву між небом і землею, незримо згладжуючи жахливу порожнечу, що зяяла б між зоряною сферою і нашою планетою, так поезія заповнює прірву між вершиною і низовиною духу, між божеством і людиною. Поезія – повторюю – для Гельдерліна не тільки музична приправа життя, прикраса духовного тіла людства, а втілення вищої доцільності і вищого сенсу, всезберігаюче і творче начало; тому присвятити їй життя – означає зробити гідне жертвопринесення. Тільки величчю цього погляду пояснюється велич героїзму Гельдерліна.
Невідступно створює Гельдерлін у своїй поезії цей міф поета, і тільки відтворивши його, ми можемо осягнути пристрасність його свідомості, відповідальності, спрагу цілісності, пронизливість його життя. Для нього, для побожного шанувальника «вищих сил», світ поділений на дві частини, як в грецькому, платонічному вимірі. У височині «боги розкошують у вічному сяйві», недоступні і все ж причетні до людського життя. Внизу перебуває і працює відсталий натовп смертних у безглуздому колесі повсякденності.
Як у вірші Ґете, світ поділений на світло і ніч, поки зоря не «зглянеться над мукою», поки не відновиться зв’язок між двома сферами. Бо космос залишився б подвійно самотнім, самотністю богів і самотністю людей, якби не виникав між ними швидкоплинно-милостивий зв’язок, якщо б вищий світ не відображав світ нижчий, а нижчий світ – світ піднесений. І боги у височині, «блаженствуючи у вічному сяйві», – і вони не цілком щасливі: вони не пізнають себе, поки інші їх не пізнають:
Так прагне нице у височінь, піднесене – до низького, дух – до життя, і життя підноситься до духу: всі предмети безсмертної природи позбавлені сенсу, доки вони не пізнані смертними, які не закохані земною любов’ю. Троянда тоді тільки стає справжньою трояндою, коли притягає радісний погляд, вечірня зоря тоді тільки стає прекрасною, коли відблискує в зіниці людського ока. Як людина, щоб не загинути, потребує божественного, так і божество, щоб стати реальним, потребує людини. Так божество створює свідків своєї могутності, уста, що віддають йому хвалу, поета, який робить його істинним божеством.
Це основне ядро поглядів Гельдерліна – як майже всі його поетичні ідеї – можливо, запозичене, бере свій початок з «колосального шиллерівського духу». Але наскільки розширене холодне визнання Шиллера —
в орфічному баченні Гельдерліна – у міфі про народження поета:
Відтак, не від туги, не від ледарської нудьги створює собі божество поета – у Шиллера ще панує уявлення про мистецтво як про якусь піднесену «гру», – через необхідність: немає божества без поета, через нього воно стає божеством. Поезія – тут ми торкаємося найглибшого ядра серед ідей Гельдерліна – це світова необхідність, вона не творіння всередині космосу, вона – космос. Не заради забави посилають боги поета, а в силу необхідності: він потрібен їм, «посол єднаючого слова»:
У них зливається те й інше, вище і нижче, вони дозволяють дисонанс у необхідну гармонію, у спільність, бо:
Так і перебуває обраний і відторгнутий між самотністю і самотністю, цей створений земним, пронизаний божественним образ поета, покликаного споглядати божественне в божественних формах, щоб у земних видах відкрити його землі. Від людей він втікає, богами він покликаний: його буття – посланництво, він – дзвінкий щабель, по якому «як по сходах, сходять небеса». У поеті тьмяне людство символічно переживає божество: як у таїнстві святих дарів, у його слові куштує воно плоть і кров – нескінченності. Тому і є незрима жрецька пов’язка навколо його чола і непорушна обітниця чистоти.
Цей міф про поета служить духовним центром світу Гельдерліна: крізь всю свою творчість непохитно проносить він цю непорушну віру в жрецьке призначення поезії; звідси ця безсумнівна священнодійність, урочистість його моральної постави. Кожен вірш починається піднесено: у ту мить, коли в поезії він звертає свій дух до небес, він відчуває себе вже непричетним землі, тільки глашатаєм, який віщує людству волю вищих сил. Хто хоче бути «голосом богів», «герольдом героя» або (як він десь говорить) «мовою народу», той повинен володіти піднесеністю мови, урочистістю постави, чистотою провісника богів; з незримих сходів храму він звертається до незримого, незліченного сонму, до примарного натовпу, до омріяного народу, який повинен виникнути з реального, бо «вічне створюють поети». Відтоді, як замовкли боги, їхнім ім’ям і словом промовляють скульптори вічного в земній повсякденності. Тому так урочисто, піднесено звучать його вірші, і білосніжні вони, як шати жреця, навіть без прикрас. Тому він сам говорить у віршах ніби високою мовою. І цього стилю послання не відняли у Гельдерліна навіть роки життєвого досвіду. З тими роками лише затуманюється, затьмарюється, трагічно забарвлюється його міф: поступово приходить він до свідомості, розуміє, що посланництво – не безтурботне блаженство обраних, як марилося йому в весняному блиску юності, а героїчний рок. Те, що юнакові здавалося лише благодатною милістю, те зрілий чоловік пізнає як жахливо прекрасний біг по краю урвища, серед похмурих хмар вищих сил, під блискавками фатуму і гнівним громом надприродніх, вищих сил —