Тож така бажана зустріч з великими стає для нього фатальною і зловісною. Рік свободи у Веймарі, від якого він чекав удосконалення, пройшов майже безплідно. Філософія – цей «притулок для невдалих поетів» – не дала йому нічого, поети його не надихнули: уламком залишається «Гіперіон», драму не закінчено, і, попри крайню економію, засоби його існування вичерпані. Перша битва з долею за поетичне існування начебто програна, бо Гельдерлін змушений повернутися додому під опіку матері і з кожним шматком хліба ковтати прихований докір. Насправді ж саме в Веймарі він здобув перемогу над найбільшою небезпекою: він не відступив від «неподільності натхнення», не дав себе приборкати і стримати, як хотіли його доброзичливці. Його геній утвердився у своїй найглибшій стихії, і, всупереч всякій розсудливості, демон обдарував його непримиренністю інстинкту. На спроби Шиллера і Ґете звести його до ідилії, до буколіки, до поміркованості він відповідає ще більш бурхливим вибухом. Умовляння Ґете до поезії в образі Евфоріона —
цей заклик до поетичного квієтизму, до ідилії, Гельдерлін зустрічає пристрасною відповіддю:
Натхнення, «полум’яна стихія», в якій душа Гельдерліна живе, як саламандра у вогні, у спокусі холоду класиків залишилася недоторканою, – захоплений долею, він, той, «кого боротьба рятує», знову поринає в життя, і —
Те, що повинно було його погубити, спершу загартовує його, і те, що його загартувало, приносить йому загибель.
Діотіма
Слабких вириває всіх доля.
Madame де Сталь[59] записує у свій щоденник: «Frankfurt est une tres jolie ville; on у dine parfaitement bien, tout le monde parle le franqais et s’appelle Gontard»[60].
В одну з цих родин сімейства Гонтар поет після катастрофи був запрошений домашнім учителем до восьмирічного хлопчика: тут, як і у Вальтерсгаузені, спочатку всі здаються його мрійливому, легко займистому погляду «дуже хорошими і відносно рідкісними людьми»; він відчуває себе прекрасно, хоча значна частка його колишнього запалу вже зруйнована. «Я і так схожий на засохлу квітку, – елегійно пише він Нейферу, – яка якось разом із вазоном впала на вулицю; вщент розбився вазон, гілки зламані, коріння поранені, і тепер, з трудом посаджена у свіжу землю, ретельним доглядом вона ледь врятована від повного занепаду». І сам він знає про свою «крихкість», – найглибше ядро його особистості може дихати тільки в ідеальній, у поетичній атмосфері, в уявній Елладі. Ніяка певна дійсність, жоден певний будинок, ні Вальтерсгаузен, ні Франкфурт, ні Гауптвіль не були до нього особливо суворі, але це була дійсність, а всяка дійсність була для нього трагічна. «The world is too brutal for me»[61], – каже якось його брат Кітс. Ці ніжні душі могли витримувати лише поетичне існування.
І ось його поетичне почуття непереборно прагне в цьому колі до одного-єдиного образу, який він, незважаючи на близькість, відчував у своїх ідеальних мріях як вісницю «іншого світу»: це була мати його вихованця, Сусанна Гонтар, його Діотіма. Справді, у цьому німецькому образі, збереженому для нас у мармуровому бюсті, сяє грецька чистота ліній, і такою бачить її Гельдерлін з першої миті. «Гречанка, чи не так?» – захоплено шепоче він Нейферу, який відвідав його в її будинку: вона вийшла, марить він, з його власного неземного світу і, як і він, перебуває, чужа, серед черствих людей у гіркій тузі за батьківщиною:
Вісницею, сестрою, яка заблукала душею з іншого, з його світу – такою видається Гельдерліну, святому мрійнику, дружина його господаря; але до глибокого почуття спорідненості не домішується помисел про чуттєве володіння. (Будь-яке почуття у Гельдерліна нестримно несеться до вищого, у духовну сферу.) Вперше в житті він зустрічається з утіленням ідеалу, колись очікуваного або баченого в інших світах. І в дивній аналогії віршів Ґете до Шарлотти фон Штейн —
він вітає Діотіму як бажану сестру, віщуючи в магічному передчутті:
Тут його захоплений безмір вперше зустрічає в роздробленому, порочному світі гармонійне створіння, «все і одне»: «миловидність і велич, і спокій, і життя, і дух, і душа, і тіло складають милостиву єдність у цю душу», і вперше в одному з листів Гельдерліна, як звук органа, з безмежною душевною силою гримить слово «щастя»: «Я все ще так само щасливий, як у першу мить. Це вічна, радісна, святая дружба з особою, яка воїстину заблукала в цьому позбавленому духу і порядку столітті. Тепер моє естетичне почуття огороджене від помилок. Воно постійно направляється цією голівкою мадонни. Мій розум вчиться у неї, моя надірвана душа пом’якшується, прояснюється в її умиротвореному спокої».
Примечания
1
Піфічно. Піфія – в Стародавній Греції жриця-віщунка в храмі Аполлона в Дельфах; пророкувала, дихаючи п’янкими парами, які піднімалися з ущелини скелі (звідси вираз «піфічні пари»).
2
Зауваження, огляд (фр.).
3
Почесний титул, який німецька влада надавала сановникам. (Прим. перекл.).
4
Цельтер Карл Фрідріх (1758—1832) – німецький музикант, педагог, композитор. Поклав на музику багато віршів Ґете.
5
Ленау Ніколаус (справжнє ім’я Франц Німбш фон Штреленау) (1802—1850) – австрійський поет. Романтична лірика, поеми «Савонарола», «Ян Жижка», «Альбігойці» і ін.
6
Емпедокл (V ст. до н. е) – грецький філософ (жив у Сицилії), автор філософської поеми «Про природу». За легендою, видавав себе за чудотворця і кинувся у кратер Етни, щоб довести свою божественність. «Смерть Емпедокла» – назва трагедії Гельдерліна.
7
Демулен Каміль (1760—1794) – французький журналіст і політичний діяч. Активно боровся за повалення королівської влади. Однодумець Ж. Дантона, разом із яким намагався перешкодити поглибленню революції. Страчений за вироком революційного трибуналу.
8
Робесп’єр Максиміліан (1758—1794) – діяч Великої французької революції, один із керівників якобінців. В 1793 р. фактично очолив революційний уряд, зіграв величезну роль у розгромі внутрішньої і зовнішньої контрреволюції. У той же час наносив удари і по лівим громадським силам. Страчений термідоріанцями.
9
Лейбніц Готфрід Вільгельм (1646—1716) – німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, мовознавець. Засновник і президент (з 1700) Берлінського наукового товариства. У дусі раціоналізму розвинув вчення про природжені здатності розуму до пізнання вищих категорій буття і загальних і необхідних істин логіки і математики. Один з творців диференційного обчислення.
10
Віланд Крістофер-Мартін (1733—1813) – німецький письменник, автор романтичного епосу «Оберон», виховного роману «Агатон».
11
Ефеби – в Стародавніх Афінах юнаки від 18 до 20 років, які проходили обов’язкове військове навчання і отримували загальну освіту під керівництвом спеціально виділених державою наставників.
12
Шеньє Андре Марі (1762—1794) – французький поет і публіцист. В елегіях відтворив світлий світ Еллади.
13
Термідор —11-й місяць (19/20 липня – 17/18 серпня) французького республіканського календаря (1793—1805). В історичній науці – термін, що позначає контрреволюційний переворот 27—28 липня (9 термідора) 1794 р., який скинув якобінську диктатуру і поклав початок контрреволюційному терору.
14
Кітс Джон (1795—1821) – англійський поет-романтик. Його ліричні вірші відрізняються глибиною почуттів і досконалістю форми.
15
Шеллі Персі Біші (1792—1822) – англійський поет-романтик. Загинув при корабельній трощі в Тірренському морі (у західних берегів Італії), і його труп через кілька днів знайшли на березі.
16
Ахілл – в грецькій міфології син Пелея, царя мирмидонян у Фтії (Фессалії), і морської богині Фетіди. Під час Троянської війни здійснив багато славних подвигів. Патрокл – в грецькій міфології син одного з аргонавтів, Менетія, соратник Ахілла в Троянській війні. Коли Ахілл відсторонився від участі в боях і становище греків стало критичним, Патрокл переконав Ахілла дозволити йому битися. Одягнений в обладунки свого друга, на його колісниці, яка була запряжена безсмертними кіньми, Патрокл звернув троянців на втеч й убив понад 20 троянських воїнів. Захоплений боєм, Патрокл забув заповіт Ахілла, який наказав йому повернутися, коли супротивник буде відтиснутий від ахейского табору. Патрокл переслідував троянців до самих стін Трої і там загинув від руки Гектора, якому допоміг Аполлон. У сутичці над убитим Патроклом Гектору вдалося стягти з нього обладунки, тіло ж Патрокла ахейці відбили і забрали до табору. Тут Ахілл влаштував Патроклу урочистий похорон: над багаттям в жертву герою було принесено 12 полонених троянських юнаків.