Отже, ставлення Гельдерліна до Ґете неприродне: воно могло б стати фатальним, якби Гельдерлін із властивим йому смиренням послухав порад Ґете, знизив свою вроджену міру, якби він слухняно налаштував себе на ідилічний, буколічний лад; тому його опір Ґете є самозахистом у вищому сенсі. Але справжньою трагедією і бурею, що потрясла найглибші корені його буття, було його ставлення до Шиллера, бо тут люблячий мусив утвердити себе на противагу улюбленому, творіння – протиставити себе творцеві, учень – вчителю. Схиляння перед Шиллером було фундаментом його світосприйняття; тому глибоке потрясіння, яке відчуває його вразлива психіка під впливом нерішучості, холодності і сумнівів Шиллера, загрожує зруйнувати весь його світ. Але це взаємне нерозуміння між Шиллером і Гельдерліном – явище високого етичного порядку, і любовний опір, хворобливість неминучого розриву дозволяє порівняти його лише з відходом Ніцше від Вагнера. І тут учень кидає вчителя заради ідеї і зберігає високу вірність, вірність ідеалу, жертвуючи вірністю звичайної покори. Насправді Гельдерлін залишається більш вірним Шиллеру, ніж Шиллер сам собі.
Справді, Шиллер у ту пору ще вільно володіє своїм творчим духом, ще гримить, проникаючи в серце німецького народу, незрівнянний пафос його промови, – але все ж охолодження до чуттєвого світу і тяжіння до абстрактного мислення, втрата молодості у хворобливого, прикутого до кімнати і крісла поета відбулася раніше, ніж у старшого Ґете. Несправедливо було б сказати, що ентузіазм Шиллера випарувався або зменшився, – але він теоретизувався; бурхлива, бентежно-мрійлива сила Шиллера-тираноборця кристалізується в «методику ідеалізму»; полум’яна душа перетворюється в полум’яну мову, віра – в усвідомлений оптимізм, що відкриває шлях до буржуазного, ручного німецького лібералізму. Шиллер переживає переважно розумом, а вже не всією «неподільністю» особистості (якої вимагає Гельдерлін), не напруженням усіх життєвих сил. І дивним мав здатися цій чесній, досягшій ясності людині той час, коли вперше постав перед ним Гельдерлін. Бо Гельдерлін є справжнім його творінням: Гельдерлін запозичив у нього не тільки форму вірша і загальний напрямок, – все його мислення протягом багатьох років підживлюється винятково ідеями Шиллера, його вірою в удосконалення людства. Він є його поетичним твором, продуктом його уяви так само, як інші юні мрійники, як маркіз Поза і Макс Пікколоміні: він пізнає в Гельдерлінові свій власний ідеал, своє слово, втілене в людську подобу. Все, чого вимагав Шиллер від юнака, – натхнення, чистота, надмірність, – все це в Гельдерліні втілилося в життя: цей юний мрійник втілює у своєму існуванні шиллерівський постулат ідеалу. Гельдерлін живе ідеалізмом, який для Шиллера є скоріше риторичною догмою, він вірить у богів і в Елладу, які для Шиллера давно стали чудовою декоративною алегорією, – вірить з релігійною, не тільки поетичною вірою; він виконує місію поета, яку той лише постулює в мріях. Його власні теорії, його мрії раптово набувають втілення і зримого вигляду: звідси цей таємний переляк Шиллера, коли він вперше бачить цього юнака, героя своїх творів, свій ідеал як живу людину. Він впізнає його одразу: «Я знайшов у цих віршах багато від свого колишнього образу, і вже не вперше автор нагадав мені мене самого», – пише він Ґете, і, розчулений, він схиляється перед зовні смиренною, але внутрішньо палаючою людиною, перед відбитком згаслого вогню своєї молодості. Та саме ця вулканічна полум’яність, цей ентузіазм (який він невпинно проповідує у своїй поезії) у зрілому віці здається йому небезпечним для нормального життя: Шиллер з життєвої точки зору не може схвалити здійснення своїх поетичних вимог, піну екстазу, коли ставиться на карту все існування, і він повинен – трагічний розлад – відкинути як нежиттєвий ним самим створений образ ідеального мрійника.
Тут, можливо, вперше виявляється для Шиллера небезпечний дисонанс, викликаний розчленуванням внутрішнього світу на героїчну творчість і буржуазно-затишне існування: вінчаючи лаврами юних героїв своїх творів – маркіза Позу, Макса, Карла Моора, посилаючи їх на загибель (їхній героїзм аж занадто великий для земного існування), – перед іншим своїм творінням, перед Гельдерліном, він відчуває явне збентеження. Бо його проникливий погляд пізнає, що той ідеалізм, якого він вимагав від німецького юнацтва, доречний тільки в ідеальному світі, у драмі, а тут, у Веймарі, в Єні, ця поетична безумовність, ця демонічна непримиренність волі має убити молоду людину. «У нього яскраво виражена суб’єктивність… його стан небезпечний, тому що до таких натур важко наблизитись», – як про загадкове явище, говорить він про «мрійника» Гельдерліна, і майже тими ж словами говорить Ґете про «патологічний» образ Кляйста; обоє вони інтуїтивно відчувають у них прихований лик демона, небезпеку вибуху в їхньому до межі напруженому і розпаленілому внутрішньому світі. Тоді як поет Шиллер лірично прославляє юних героїв і занурює їх у блаженство надмірності, у безодню почуттів, – у реальному житті добродушний, доброзичливий чоловік намагається стримати запал Гельдерліна. Він піклується про його приватне життя, про його місце в суспільстві, влаштовує на посаду і знаходить видавця для його творів, – з глибокою душевною прихильністю, з батьківською ніжністю піклується про нього Шиллер. І, прагнучи послабити і пом’якшити зловісну напруженість його надмірності, прагнучи «зробити його розсудливим», м’яко і планомірно (при всій своїй симпатії) він тисне на його крила, не підозрюючи, що навіть найменший тиск може зламати цю чутливу, вразливу, тендітну душу.
Так поступово ускладнюються обопільні відносини: проникливим поглядом будівничого доль Шиллер провидить над головою Гельдерліна грізний меч самознищення, – Гельдерлін, зі свого боку, відчуває, що «єдина людина, яка забрала у нього свободу», Шиллер, від якого він непереборно залежить, допомагаючи йому у зовнішньому існуванні, не розуміє глибин його єства. Він жадав підйому, зміцнення своїх сил; «дружнього слова з серця мужньої людини – яке для духу немов цілюща вода, що захлиналася в гірських надрах і в кристальних струменях приносить нам таємну силу землі», – каже Гіперіон; але обоє вони, Шиллер і Ґете, мляво і рідкісними краплями дарують своє схвалення. Жодного разу вони не нагородили його щедрим захопленням, жодного разу не запалили його серце. Так близькість Шиллера стає для нього не тільки щастям, але і мукою. «Я завжди прагнув Вас бачити і, бачачи Вас, щоразу відчував, що я для Вас нічого не значу», – пише він з глибини серця гіркі слова прощання. І нарешті відкрито висловлює двоїстість свого почуття: «Тому я наважуюся зізнатися, що іноді я вступаю в таємну боротьбу з Вашим генієм, щоб зберегти перед ним свою свободу». Він не може – це стало йому ясно – довіряти свої потаємні думки тому, хто так стримано ставиться до його віршів, хто заземлює його політ, хто хоче бачити його помірним і холодним, а не «суб’єктивним і екзальтованим».
З гордості, незважаючи на властиве йому смирення, він приховує від Шиллера найбільш значні свої вірші, показує тільки менш серйозні твори епіграмного характеру, – бо чинити опір Гельдерлін не вміє, – він може тільки схилятися і ховатися. Він незмінно залишається уклінним перед богами своєї юності: не згасає в ньому благоговіння і подяка до того, хто був «чарівною хмарою його юності», хто дав голос його наспівам. Зрідка зійде до нього Шиллер з ласкаво-заохочувальним словом, і Ґете з байдужою привітністю пройде повз нього. Але вони залишають його на колінах перед собою, доки у нього не зігнеться спина.