Проте Петрові повернувся добрий настрій, він гукнув:
– Скорняков, а йди-но роздрухай Чечеля, може, ще не сконав, хай погляне, яким геройством мстять землячки за його муки!
Та не встиг комендант зрушитися з місця, як із гурту полонених і до кари приведених вихопився отець Данило із Ставків і, ставши перед царем, проголосив:
– Я покрию цю ганьбу своїм життям і скажу: лукавий царю, зруйнував єси Батурин, людей перебив, навіть дітей не пошкодував, то й ми не зарікаємося в московській крові по коліна бродити, бо за руйнування Батурина вся Україна встане!
Зареготався цар і зупинив слуг, що кинулися до священика.
– Облиште його. Хай подивиться сьогодні на страти, потім колесуйте, поки не відмовиться від скверних слів, а завтра попросимо його виголосити в Троїцькому соборі анатему Мазепі!
…Другого дня, 12 листопада 1708 року, на дзвіниці Троїцької церкви забаламкали дзвони, скликаючи глухівський люд на майдан вибирати нового гетьмана.
Тих, хто замкнувся по хатах, наляканих вчорашнім судом і шибеницею, яку для чогось поставили на церковному майдані, драґуни виганяли силоміць, надто ж упертих в’язали й долучували до гурту полонених козаків і старшин, яких не встигли стратити вчора, й погнали всіх до Лебедина на дальші допити й муки.
Цар наказав привести тортурованого вчора отця Данила, що мав перед богослужінням проклясти Мазепу, – мовили кати, що покаявся на дибах піп.
Привели одягнутого в рясу й єпітрахиль змордованого священика, він ледве тримався на ногах: Петро поплескав отця Данила по рамену, похитав головою, мовляв, будь розумний, отче, ти ж бачиш, що все живе скоряється мені або ж гине, а ти житимеш за два тільки слова «анатема Мазепі», і від тебе почнеться в православній церкві новий вірнопідданий ритуал, що протриває віки й поселить у людей віру в царську справедливість і переконає в марності бунтарства. Тільки два слова, отче.
Князь Меншиков зачитував перед людьми маніфест, в якому проголошувалося, що ніякий народ під сонцем не може похвалитися такими свободами і привілеями, як малоросійський, бо ні єдиного пенязя в малоросійському краю не велимо до казни брати і милостиво доглядати сей край, від басурманського нашестя та від зажерливого старшинства обороняючи.
Тоді ж цар звернувся до козацьких старшин із запитом, кого вони воліють мати за гетьмана. Мовчали старшини й глухо мовчав народ, тільки один, а був це отець Данило, тихо сказав, зітхнувши:
– Полуботка або нікого…
Цар вдоволено посміхнувся, бо ж скорявся йому непокірний, проте сказав:
– З Полуботка може вийти другий Мазепа… – Він глянув спідлоба на поставного чернігівського полковника, який і нині стояв гордо й витримував царський погляд. – Не можна Полуботка вибирати, він надто хитрий. Виберіть краще Скоропадського. Та поки поблагословимо нового гетьмана, треба спершу повісити зрадника.
Хитнулася й охнула юрба: невже спіймали Мазепу? Ба ні, царські слуги винесли на майдан схоже на Мазепу опудало з орденом Андрія Первозванного на грудях, прив’язали до шиї шнура, поволокли по майдану й повісили на шибениці.
– Проклинай, проклинай! – зашипів на отця Данила цар.
Отець Данило глянув на Петра, мить вдивлявся в його балухаті холодні очі, потім підійшов до шибениці і став під нею поруч з опудалом.
– Проклинаю тебе, царю, – вимовив змучено, скинувши з себе єпітрахиль і реверенду. – І знай: за Батурин вся Україна встане!
Зблід Петро і кволо, зовсім кволо, немов переможений у бою ґладіатор, кивнув рукою. Отця Данила в білій льолі вивів з майдану Скорняков і над придорожнім ровом власноручно стяв йому голову.
Цар був розгублений, вистава не вдалася. Та виручив ще раз свого повелителя полковник Ніс. Він вивів перед царя якогось обірванця і мовив:
– Всемилостивий царю, ось розкаяний сповідник Мазепи: він виголосить анатему.
Єпіфанія квапно одягли в рясу, накинули на шию єпітрахиль і підвели до шибениці, де висіло опудало Мазепи. Єпіфаній глянув на юрбу і враз побачив сотні вовчих голів, він схопив обличчя у долоні і прокричав якісь слова. Їх цар прийняв за прокляття, а Єпіфаній вигукував без упину слово «армаґеддон», і врешті всю околицю потрясло моторошне вовче виття.
Розділ третій
Покрилося Дике Поле пухкою тирсою, червоним воронцем та зеленим катраном, млосне літо розімліло над степом, і річка Чугайка, що вихопилася із байраку й підмила горб, схожий на велетенську могилу, стрімко вдаряючись у нього, наче хотіла пробити наскрізь, щоб не блукати степом кривобродами, зміліла, і з туги стогне над нею дзьобатий бугай; земляні зайці-тушканчики висувають головки з нірок, ворушать вусиками, наслуховуючи прохолоду, якої нема й нема; у піднебесній зимноті кружляють орли-степовики, зірко вишукуючи здобич, у заплавах Чугайки скорботно кигиче чайка.
Усе це бачить і чує чернець Єпіфаній. Він стоїть у келії скиту, що видовбав сам у скалистому березі над Чугайкою, стоїть, взявшись руками за ґрати віконця, ніби хоче виважити, хоч сам вправляв їх у камінь; весь напружився, ніби захотів вирватися із скитської неволі, хоч сам себе сюди запроторив.
…Крізь люту зиму, дощову весну й спекотне літо, від села до села, від міста до міста пробивався Єпіфаній з Глухова до Полтави, випрошуючи милостиню й переночовуючи там, де його заставала ніч: у хліві чи в домі або просто в полі, а деколи надовше зупинявся в монастирській нічліжці, а потім із старцями, яких блукало по Україні немало, повертав на храмові свята, де можна було нажебрати кращий пай, та більше йшов сам, бо жебрак на місці стояти не може, він мусить іти – це його праця й заробіток.
Єпіфаній ні з ким не розмовляв, і його вважали за німого. Ніхто не проганяв його, але й не затримував, а коли залишався сам, дослухався тоді до вовчого виття, що долунювало звідусіль, і в тому витті водно вчувався йому наказ вовкулаки Носа: «Убий Мазепу, убий Мазепу!», і він ішов далі, напитуючи слід шведсько-козацького війська, бо інакше не міг чинити – вся його людська сутність підлягала чужій волі, з якої визволитися не мав сили.
Здавалося у Глухові, що визволився, коли прокричав перед шибеницею, на якій висіло опудало Мазепи, слова «армаґеддон», і з полегшею подумав, що ось зараз опуститься на нього сокира, яка щойно стяла голову отцю Данилові; страху вже не мав, він тільки прагнув звільнитися від наслання полковника Носа – бути завше у злі; натовп прокричав за ним «анатема!», і Єпіфаній знову мимоволі вчинив зло, першим проклинаючи Мазепу.
Він завив із розпуки, бо намацав пальцями на своєму обличчі вовчу пащу, і зрозумів, що ніколи вже не вирветься з неволі вовкулак, він кинувся втікати з церковного майдану, та схопив його за оборки Іван Ніс і проказав:
– А тепер іди і вбий Мазепу!
– Мене ж убивати ніхто не вчив! – заплакав Єпіфаній, припавши до грудей полковника.
– Ти навчився дивитися, як убивають, тепер тільки зважся замахнутися сокирою.
У липні 1709 року Єпіфаній опинився на Полтавському полі. Вовчого виття більше не чув, то здалося йому, що полковницький нагляд за ним припинився, що загубився він у воєнній завірюсі: марширують війська, риють вояки шанці, ставлять бівуаки, лаштують гармати, бряжчить зброя… Десь тут Мазепа, десь тут його покровитель, він признається, що посланий убити його, хай буде обережний; полковник Ніс, напевне, не одного Єпіфанія на таке діло послав. Радість перед очищенням затоплювала душу, він висповідається перед Мазепою, і сповідь поверне йому пам’ять: що ж я такого наробив, що став безсилим свідком лиха, чому сам чиню його, не хотячи того?
Аж ось і він, ясновельможний гетьман, виходить із намету, з ним молодий чоловік – це ж Карло! І йдуть вони у бік Ворскли; почекайте, пане гетьмане, почекайте, хіба не впізнаєте свого улюбленця, свого сповідника! Мазепа не чує і йде далі, та на поклик Єпіфанія зупинився Карло, і тут ядро, послане з московської лінії, потрапляє королю в коліно…