Полковник зупинив поглядом Єпіфанія, наказав мовчки стояти, дивитися і слухати.
Цар допитував коменданта Батурина – сердюцького полковника Дмитра Чечеля.
– Одвічай, мерзотнику, – мовив цар, неблимно дивлячись на жертву, – одвічай, коли вперше подумав про зраду!
Полковник Чечель – босий, у подертій сорочці, з непокритою головою – стояв на снігу й морозному вітрі закачанілий і байдужий до того, що має зараз із ним статися. Очі в царя округлювалися і більшали від стримуваної люті, що розпирала його з нутра; холодний їх полиск не обіцяв ні жалю, ні пощади, тож і страху в Чечеля вже не було; тонкі й закручені доверху царські вусики смішно підстрибували, коли невтримна царська злість сіпала судомою горішню губу; височезного зросту повелитель перехилявся через стіл, спираючись обома руками у протилежний його край, і здавалося Чечелю, що цей всевладний і фізично могутній ґевал вмить перекине стола і увіп’ється руками в його горло – так могло статися, полковник знав про царське замилування тортурами, а також усвідомлював і те, що уособлює в цю мить не Чечеля, про якого цар донині не чував, а гетьмана Мазепу, котрий увійшов у безмежне царське довір’я і ошукав; Мазепу цар не впіймав і не впіймає, тож доведеться колишньому комендантові Батурина витримати муки за свої і Мазепині перед царем провини.
– Я ніколи не подумував про зраду, ваша величносте, – спокійно відказав Чечель.
Підстрибнула в царя верхня губа і так застигла, загнавши закручені кінці у широкі ніздрі, оскалилися білі кливаки, й Єпіфанієві уздрілася вовча голова над коміром бобрової шуби; він перевів погляд на полковника Носа – той теж був з вовчою головою, глянув на Меншикова – і Меншиков теж ововкулачувався… Єпіфаній приклав долоню до губів і з полегшею усвідомив, що сам вовком іще не став; нудка тривога вповзла в його душу: як же він з людською подобою вживеться серед вовкулак, його ж розтерзає, зжере хижа зграя, коли не уподібниться тим, кому віддає задля спокою і безвідвічальності самого себе.
Однак це видиво тривало лише мить: опустилася верхня губа в царя, закривши рідкозуб’я, тільки безвії великі очі тратували люттю полковника Чечеля. Проказав Петро:
– А як ти назвеш свою зухвалу відмову впустити його світлість князя Меншикова в Батурин?
– Я виконував наказ гетьмана, і якби вчинив інакше, тоді допіру можна було б назвати мене зрадником. Та коли говорити про недостойність політичних вчинків, то здрайцею передовсім треба назвати тебе, царю, ти ж бо перший потоптав угоду між нашим батьком Хмелем і твоїм вітцем Олексієм, навівши свої війська на постій в Україну на грабунок українського люду, і посягнув на наші одвічні вольності, задумавши перемінити в драґунів козацькі полки.
– На палю його! – коротко присудив цар.
– Іншого вироку я й не чекав від тебе, кровопивце, – так само спокійно, як і перше, мовив Чечель. – Я загину з усвідомленням потрібності українському народові моїх мук. Замордований мученик небезпечніший для завойовника, ніж живий лицар, – він-бо народжує ідею помсти.
– Ту ідею, нещасливцю, я втоплю у крові! За неї можуть постояти живі, а не мертві! – Петро кивнув рукою на гурт полонених козаків, оточених драгунами, звелівши вести на суд наступного.
– Мертві оживуть месниками в нащадках! – вигукнув Чечель, якого царські посіпаки вже вели до річки на місце страти. – А ви у своїй жорстокості самі себе зжиратимете, як павуки!
Цар біснувався: вдаряв кулаками, мов гирями, об стіл, випльовував сповнені ненависті слова, і складалися вони для Єпіфанія в суцільне прокляття Україні:
«Залишу живих мерців, покірне стадо залишу на цій свавільній землі – худобу над порожніми яслами, і кидатиму їм за покору жмутки бадилля, на банях церковних замість хрестів водружу канчуки, і те стадо лякатиметься шелесту листя! Корита підсуну під ваші худоб’ячі морди, і ніщо не буде для вас дорожче за тепле пійло. І забудете все, чим досі жили: звичаї свої, предків, матірню мову, зречетеся хоругов і молитов – усе віддасте за смачне пійло в коритах!»
Єпіфаній зажмурив очі, вслухаючись у страшне пророцтво, що цвяхувало безнадією його розпластану душу, він не мав відваги глянути на розлютованого царя, та коли у вухах стихли царські прокльони, Єпіфаній розплющив очі й у подиві своєму уздрів на Петровому обличчі владний спокій, набагато страшніший за почуті слова: цар не лякав словами, він здійснював проклін.
Чечеля вже вбивали сідницею на загострену палю, та навіть не застогнав мученик, і тільки за хвилю, коли смерч жаху пригнув людські голови, Чечель заволав, корчачись у муках:
– Люди, схаменіться, вас багато, не стійте стадом, убийте прокураторів, що з чужої землі прийшли управляти вами!
Та ніхто не зрушився з місця, люд на очах ставав німою худобою; комендант Скорняков відправляв козаків одного за одним на муки і смерть, нелюдські зойки долинали з-над Есмані; цар змахував рукою, посіпаки тягли засуджених на страдне поле, кати працювали в поті чола: колесували, саджали на палі, відрубували ноги й голови на помості, виривали ніздрі, і Єпіфаній, дивлячись на те, згадував, що десь подібне бачив і що тоді карався він страхом, а тепер страху вже не було – панували в душі тупий спокій і покора.
Цар при цій роботі не спускав ока з полковників, яких покликав на гетьманські вибори, і три з них, а найдужче Іван Скоропадський, геть зовсім поникли, ледь до землі не припали, тільки Павло Полуботок стояв рівно, випнувши живота, і витримував царський погляд. Цар вибирав із них кандидатів на гетьмана і вже знав, що Полуботок ним не стане, а кого призначити – теж іще не ухвалив: хто з них перший прибіжить до корита?
Не йдуть? Тоді продовжуйте, кати, своє діло, поки не зрушиться з місця хоч один! Цар підвів руку, та зупинився: ось ступив якийсь наперед, – хто він, не званий, що стояв поруч з Іваном Носом?
– Управляй нами, пресвітлий повелителю! – упав незнайомець на коліна перед Петром. – Не хочемо мати своїх проводарів – ні Мазепи, ні Войнаровського, ні Орлика, ні Гордієнка, а тільки тебе, найсправедливішого. Хай не карають нас свої, легший чужий канчук: жалю тоді нема і заздрості нема… Чим же вони ліпші за нас? – Прохач підвів голову від землі й квапніше заговорив, ніби злякався, що цар переб’є його щиру сповідь: – Я охочекомонний полковник Гнат Ґалаґан із Січі. Я проведу твоє військо до гадючого гнізда, що вже зрадило тебе, – колишній отаман Кость Гордієнко повів сім куренів на злуку з Мазепою, а решта готова до походу. Віддай мені Гордієнкові маєтки!
Просвітліло царське обличчя, і вже Петро в думці ухвалив призначити гетьманом Гната Ґалаґана, та тут сталася несподіванка. Із натовпу до столу пробирався козацький старшина, він теж вклякнув і, назвавшись хорунжим Забілою з Ніжинського полку, просив для себе село Севолож, що залишилося після мазепинця сотника Нетреби, – он йому тільки-но відрубали голову на пласі.
– Його вже нема, нема, віддай мені Севолож, пресвітлий царю!
А далі почали вибігати інші: були тут протопоп Заруцький – він просив слободу Лизунівку, що належить отцеві Бистрицькому, котрий самого шведського генерала Майєрфельда гостив у своєму приході, і сотник Бандурко виказував корчмаря, що частував оковитою шведських вояків; гей, аж бо то вже вилаштувалася нескінченна черга до посольської канцелярії з чолобитними на млини, ставки, лани і пасіки. За них платили доносами: хто на лохвицького сотника Яременка, що збирав провіант для Мазепи, хто на глухівського обивателя Таращенка, Богу духа винного… Не простаки ж вони, не роззяви – давно готові до корита царського. З ними треба обережно, такі не тільки Малоросію, всю імперію розкрадуть…