Юліян слухав, не перериваючи зворушеному батькові. Цей додав:
Вона ще й тепер вміє, коли твереза, бути симпатична. А тепер ідіть і відшукайте мені мою дитину. Я боюся, щоб Ева з жалю не зробила собі чого злого.
Юліян успокоював батька, не вірив, щоб Ева могла собі щось зробити. А може, в саду або в лісі заховалася, щоб налякати батька. Вона ж іще дитина, він її відшукає. Він знає тут усі закутки і не забув про них. Сказавши це, усміхнувся і встав.
Ідіть, ідіть, мій сину. В мене серце переповнене прикрим передчуттям Дай, Боже, щоб воно в добре перемінилося. Ідіть, надайте її думкам і рішенням інший напрям, вона вас послухає.
Вечір був погідний, але незвичайно парний. У саду, де панувала тиша, бо всі знаходилися в хаті, ні листок не ворухнувся, лиш час до часу падав голосно перезрілий овоч. Юліян ішов, відгорнувши волосся з чола, рівним кроком, як військовий, споглядаючи від часу до часу на небосхил. Чи лише йому було так душно, чи лежала на всьому якась парнота. У його голові роїлися ріжні думки всуміш із журою о. Захарія.
Ева дійсно була сьогодні чудна, дарма що йому здавалося, буцімто він її розумів. Одначе була супроти нього якась незрозуміла, як ніколи. Сьогодні, саме сьогодні була при свому стражданні понад усіх краща своєю стриманістю, якоюсь німою опозицією. Його уста затиснулися. За кілька день повернеться додому, не буде її оглядати. Що з нею станеться, він не знає, ані що з ним станеться. Його шлях провадить до професорської катедри. Він зітхнув. Йому стало важко на душі і не находив успокоєння, що надало б його почуванням, його незясованій тузі зрівноваження і напрям, так, начеб тут у Покутівці згубив у собі те, що привіз із світа додому.
Опинився перед фірткою парафіяльного саду, що провадила в ліс. Вона вже не вражала своєю колишньою ясністю, а пошаріла, зате ліс-велетень темнів, ніби загорнувся в зеленаву темряву недалекої ночі. Надвечіря, змішане напів із денним світлом, ніби найперше розвинуло свою тканину коло ліса, мов настроювало його до якоїсь чарівної таємничої дії. Він пробував відчинити фіртку. Вона була зачинена, і замок не подавався, хоч і під сильною рукою.
Поглянув углиб ліса поза паркан. Всюди тиша, а проти нього лісові сутінки. Нараз усміхнувся. Чей же він іще потрапить перескочити по-давньому парохіяльний паркан і дістатися туди, де, як собі уявляв, сидить на білій лавці, недалеко гойданки, засумована, звернена обличчям до сріблистого ставу, в ясній одежі, мов світляна зява, вона сама.
Його серце затовклося і його охопила несміливість. Якби так?
Перескочив паркан і опинився перед лісом. Постояв хвилину, віддихаючи повними грудьми. Завернув у сторону лавки.
Що вона погадає, коли він опиниться перед нею? Чи застане її? Ще подумає про кров Альбінських що Цезаревич не вгамував себе і подався покірно за нею
Наближаючись до знаного місця, кликнув стриманим голосом її імення. Заходить ззаду, щоб захопити її за плечима на лавці, але не перелякати. Ніхто не обізвався. Він приступає ще кілька кроків ближче, і в серцю щось тьохнуло.
Вона тут!
Сидить в ясній своїй одежі, похилена. Ні, вона не сама! На землі недалеко її ніг, з правої сторони лежить хтось. Він пізнає бабуню Орелецьку. Видно, спить, а внучка коло неї на лавці стереже її.
Панно Ево! кликнув півголосом і похилився над поруччям лавки. Ви тут? Слава Богу!
Вона прокинулась, перелякана, якби перед нею виринув несподівано грабіжник.
Пане Юліяне! Як же ви мене перелякали! Боже мій, як ви сюди зайшли? Я чула якийсь шелест, неначе кроки. Ні, я ждала, я відчувала, що як ніхто інший, то ви прийдете.
Вона встала, вхопила його рамя через поруччя і попросила сісти на лавку.
Сідайте, говорила шепотом і повним щастя голосом.
Вона постановила собі цілу ніч так пересидіти і не ввійти скоріше в хату, аж
Аж, панно Ево?
Аж бабуня не переспиться. Її ніхто не сміє такою бачити. Та як ви дісталися сюди? Ішли селом?
Він усміхнувся.
Така велика річ дістатися над став? Перескочив паркан і
Господи! Як олень.
Ні, як звичайний гімнастик або вояк. Лише про одно я не думав.
Про що?
І він оповідав, що уявляв собі, як вона навмисне сюди зайде, щоб переполохати батька своєю відсутністю за те, що відмовив їй дозволу на виїзд за кордон. Якби був не застав її тут, був би без надуми завернув і пішов просто до бабуниного мешкання, розбив би у потребі навіть двері і привів із собою «дезертира» перед батька, а сам вернувся до Зарків.