– О, ні, ні, пане Цезаревич, не кажіть таке! Це страшне, що ми, жінки, не можемо в деяких моментах нашого життя так одверто говорити, як це вільно мужчинам. Ми мусимо більше підчинятися якимось законам традиційних форм.
Він дивився просто в її обличчя.
Вона спустила очі, обнявши руками коліна, мовчала хвилину і говорила далі:
– Скажіть мені одверто, якої ви думки про емансипацію жінок, а радше про рівноправність. Мені йде про вшанування жінки, коли вона переступить межі дотеперішнього виховання і поступає свобідно, рішаючи, наприклад, про своє особисте щастя.
– Моя одверта думка про «рівноправність»? Мужчина – мужчиною, а жінка – жінкою. Коли хто свобідний внішно і зовнішно, тоді поступає відповідно до свого «я».
– Ви берете, як бачу, це питання з гумористичного боку, – сказала Ева.
– Борони, Боже! Лише я цього питання ненавиджу. Воно може лише внести розладдя в суспільстві, довести до крайности. Нехай жінки студіюють, нехай працюють, лиш так зв. «домове огнище» нехай не нищать, не замінюють його на ресторани та місця розваги.
– Отже, ви за домашнім огнищем?
– Так. Гадаєте, панно Ево, що коли мужчина напрацюється, нашарпає собі нерви для кусника хліба, то йому не треба супочинку для душі і тіла між своїми чотирма стінами?
Ева усміхнулася силувано.
– Але проти рівноправности не маєте нічого? – спитала Ева.
– Нічого, як хочете. Я маю надію в Бозі, що вона мені особисто в дорозі до моїх простих цілей не стане.
Ева глянула на нього збоку і не обзивалася більше, а Юліян, сперши голову в руки, дивився вперед себе.
Ще панували півсутінки, хоч зорі чимраз то густіше виступали на небосхил. Вода наново вспокоїлася, легкий вітрець приляг, дерева стояли нерухомо, а недалеко від лавки лежала стара жінка з заложеними на грудях руками.
«Бабуня», – подумав Юліян, пригадавши оповідання о. Захарія, та її вплив на молоду дівчину.
– Тут так тихо, пане Юліян, – обізвалася нараз Ева зниженим, ніжним голосом, – можна добре говорити.
Він схилився до неї. Що вона мала йому сказати? Щось важне і вагається? Нехай лише говорить.
– Зараз, зараз, – почув притишений голос. – Я питала про рівноправність жінки, бо тут іде про поважання жінки, яка…
Він звернувся повним поглядом до неї. Їх погляди стрінулися: чудні, переполохані погляди. Вона відвернула очі.
– Гм, панно Ево, не можете сказати?
Він схилився ще нижче над нею і солодкий дивний острах опанував його. Відійшла охота? Не мала довір’я? Сховалася, як мишка?
Він вийняв годинник і поглянув. Сьома година.
– Час вертатись додому, там жде батько, – і, сказавши це, зітхнув.
Довга, непевна мовчанка. Нарешті чути стримуваний насилу шепіт:
– Я люблю… – і, сказавши це, ніби віддала ввесь скарб, всю покору своєї дівочої непорочної душі і встала, щоб відійти. Він зупинив її.
– Любите мене? Мене, Ево? І кажете це? А я давив таке саме почування, вагався, чи вам про це сказати, щоб не сполохати вас, боявся ображеного княжого погляду ваших очей.
Він обняв її і притиснув сильно до себе, не даючи їй кроку поступити, ні слова промовити.
– Ево, – кликнув щасливий, – чи ти не жартуєш? Повтори ще раз.
– Це правда. Я загубила свою душу за тобою, не маю ні вдень ні вночі супокою. А я не зношу щось затаєного у своїй душі. Цю мою сповідь ти мені утруднював, бував недоступний, амбітний і виминав мене, мучив.
– Я суворий по вдачі, Ево, – відповів, – не винен тому, але в мене є серце, що товклося тайком вже раніше, не менше твого. На чужині, серед праці, по університетах чи при війську – всюди виринали перед моєю уявою, дивилися з-під білого чола і чорних брів темні очі, питали щось, заповідали і знов відбігали, глузували, а все вертались твої очі, дівчино.
Він говорив поривчасто. Раз розколиханий із свого спокою, тепер якби не міг опанувати себе.
– С-с-т… – упімнула дівчина, кладучи йому руку на уста та вказуючи на сонну бабуню. – Вона збудиться, а я не хочу, щоб вона довідалася, що між нами зайшло.
Ці слова вона більше видихнула, ніж вимовила.
– Тобі бабуні страшно, справді? – і він насупив брови. – Коли в тебе було досить відваги, щоб виявити мужчині свою любов, то чого лякатися її або взагалі чого-небудь? Може, ти глузуєш собі?
З тими словами він заглянув їй на мить допитливо в очі.
Вона відчула вразу в його голосі.
– Та куди там…? – заспокоювала, завваживши, як йому груди піднялися від зворушення. – Я лише хочу, щоб це поки що було нашою тайною. Воно так любо. Але ходім звідси далі між дерева, – додала і поступила кілька кроків вперед, між перші дуби.
– Ходім, куди ти хочеш, Ево, – підняв руку, щоб її обвести поза плечі, та вона скрикнула, відскакуючи вбік.
– Гадюка! Юліяне! – кликнула, – он до води повзе, від бабуні. Ох! я її вже зранку бачила, яка гидота! Юліяне, це недобрий знак. Це омен.
Він замість відповіли притиснув її до своїх грудей.
– Омен, кажеш? Дивись, надворі парно, природа, спрагнена, жде прохолоди, гадюка пішла, куди їй треба.
Так стояли вони ще хвилинку, мов вижидали чого.
– Хто тут, Ево? Ти тут? – почули вони нараз хриплий голос бабуні.
– Я, бабуню, хочете вже вставати?
– Ні. Ще трошки, донцю… ще трошки стережи мене. Що мене збудило? Чи хтось пройшов повз мене, чи наступив на лице босою ногою, як ледом? Чи ти кликала? Я нічого не тямлю. Подай мені ручку, нехай обернуся…
І з тими словами бабуся обернулася, відсуваючись від води, і за кілька хвилин захропіла наново.
* * *
Отінений лісною зеленню і вечірніми сутінками, стояв Юліян оподалік і ждав.
Ева в ясній довгій сукні з м’якої матерії підійшла до нього.
– Ходім, дорогий, – промовила пошепки, – ти сьогодні робиш на мене таке вражіння, як тоді, коли я тебе бачила офіцером. Такий рівний.
– Чи я не завсіди такий? – спитав усміхаючись Юліян.
Вона покивала головкою і ніжно поцілувала його.
Його обличчя споважніло.
– Нащо ти мене оп’янюєш, Ево?
– Мовчи, – усміхнулася. – Чи я до тебе прийшла, чи ти до мене?
– Як? – спитав він, схиляючись над нею, що тулилася шовком до нього. – Дома батько жде, Ево…
– Батько? Може би, ми хоч кілька хвилин були без батька і були самі собою, кілька хвилин, мій дорогий, бо самий скажи: чи довго будемо так? Ми ж любимось, Юліяне, – сказала голосом безжурної молодости. Розкрила обійми, обняла його, прилягла до його грудей, не рухаючись, ніби переливала свою душу в його груди. Здавалося, що з ними замовкли дерева, листя, травичка, нічні пташки.
– Щоб ти лиш цю хвилину ніколи не забула. Ти наділила мене найкращим багатством твоєї істоти, дала божественність своєї душі!
– Слава Богу, що й ти щасливий, – шепнула йому в ухо.
– Ево!
– Ходім далі, голубе. Я знаю недалеко звідси одно місце між дубами, де в ясні місячні ночі творяться чудеса. Там виблискує з землі джерельце, звідки опівночі п’ють русалки воду, куди заходять серни, а весною, як все п’яніє від її чару, соловейки тьохкають на ввесь ліс.
Він не відповів, тільки притиснув мовчки її руку до уст.
– Туди ми підемо, – шептала, – ненадовго Юліяне, бо, кажуть, щастя перебуває коло людей лише хвилинами, як рідкий гість. Там, Юліяне, підождемо місяця, як вийде на небо, і поговоримо про нашу будучність.
– І ти зложиш мені там присягу вірности, як в давніх легендах, Ево, як у казці…
– У казці, де до якогось часу все спить і опісля одна хвилина будить все. Раз у житті нехай і нам буде, як у казці, Юліяне, бо тепер уже нема казок, кажуть, що їх покасувала наука… Будемо самі собою. Ні для кого, лише для себе.
Він німо притакнув головою.
* * *
Почали йти. З лівої і правої сторони дуби. Між ними недалеко гойданка, яку аж тепер побачив Юліян.
– Станьмо, Ево, – попросив. – Тут справді, як у казці. Я тебе поколишу легонько, заспіваю впівголос, щоб бабуню не збудити і щоб лише ти одна чула.
Вона похитала збиточно головою.
– Не хочеш?
– Ні, бабуня почує.
– Нехай. Моя душа така переповнена щастям, що я, я це відчуваю, цю ніч без сну проведу, не ляжу. Сядь, а побачиш, як легонько поколишу. Ще й приспіваю. Я вас заворожу, а відтак вернемось усі.