Лише наступного дня вона відповіла йому щодо весілля. Вона вирішила перенести його ближче: набагато краще, щоб вони були одружені першого травня.
III
І вони одружилися, і відбулося це дещо прозаїчно – під люстрою квартири, де жила Олівія зі своєю матір’ю. Після одруження настало деяке піднесення, а потім, поступово, почала зростати втома. На Мерліна покладалася відповідальність за те, щоб він заробляв тридцять доларів на тиждень, яких разом з її двадцятьма вистачало лише на те, щоб вони були поважно гладкими, та докази цього приховували гідним одягом.
Після кількох тижнів катастрофічних і досить принизливих експериментів з ресторанами було вирішено, що вони приєднаються до великої армії споживачів напівфабрикатів, тому він знову повернувся до свого звичного способу життя, коли щовечора він заходив у гастрономічний магазин Брегдорта і купував картопляний салат, шинку скибочками, а іноді в спалаху екстравагантності навіть фаршировані помідори.
Потім він приходив додому, входив в темний передпокій і підіймався на три хиткі сходинки, накриті старовинним килимом з давно стертим малюнком. Коридор мав запах давнини – овочів врожаю 1880 року, меблевої політури, що була в моді, коли «Адам-Єва» Брайан протистояв Уїльяму Мак-Кінлі, портьєрами, які були важче на цілу унцію від пилу, що був зібраний зі зношеного взуття та ворсу з суконь, які давно перетворилися на клаптеві ковдри. Цей запах переслідував його коли він йшов вгору по сходах, посилювався і загострювався на кожному прольоті, де його підкреслювала аура приготовленої їжі, змінюючись на наступному прольоті запахом мертвої рутини мертвих поколінь.
Врешті-решт перед ним опинялися двері його кімнати, яка з непристойною готовністю відчинялась і закривалась з презирливим фирканням після його: «Привіт, дорога! Сьогодні будемо бенкетувати».
Олівія, яка завжди їхала додому автобусом, щоб «отримати ковток повітря», стелила ліжко та розвішувала одяг. Після його вітання вона підходила до нього і дарувала йому швидкий поцілунок, широко розплющивши очі, в той час, як він тримав її вертикально, наче драбину, за обидві руки, ніби вона ось-ось втратить рівновагу, і якщо він відмовиться її підтримувати, вона може впасти прямо на підлогу. Такий поцілунок з’являється на другий рік одруження, замінюючи поцілунок наречених (який в кращому випадку виглядає досить награно, як кажуть ті, хто розуміється на таких речах, і прагне лише скопіювати сцени з фільмів, повних пристрасті).
Потім наставала вечеря, і після цього вони виходили на прогулянку, через два квартали та Центральний парк, а іноді до кінотеатру, де фільми терпляче навчали їх, що усе в житті створено саме для них, і що якісь грандіозні, чудові та прекрасні речі невдовзі трапляться саме з ними, якщо вони будуть слухняними, підкорятися своїм законним начальникам і триматися трохи далі від зайвих задоволень.
Саме таким був кожен їхній день протягом трьох років. Потім в їхньому житті настали зміни: Олівія народила дитину, і це сприяло тому, що Мерлін отримав новий приплив матеріальних ресурсів.
На третьому тижні післяпологового ув’язнення Олівії, після години нервових репетицій, він зайшов до кабінету містера Мунлайта Квіла і зажадав величезного підвищення зарплати.
– Я працюю тут десять років, – сказав він, – з того часу, як мені виповнилось дев’ятнадцять. Я завжди намагався робити все можливе в інтересах бізнесу.
Містер Мунлайт Квіл відповів, що він подумає над цим.
Наступного ранку, на велике захоплення Мерліна, він оголосив, що збирається втілити в життя крок, який дуже довго планував, а саме – звільнитись від активної роботи в книгарні, обмежившись періодичними візитами, і залишити Мерліна за менеджера із зарплатою в п’ятдесят доларів на тиждень і десятою часткою доходу від бізнесу. Коли старий закінчив, щоки Мерліна світилися, а очі сповнилися сліз. Він схопив руку свого роботодавця і бурхливо потиснув її, кажучи знову і знову:
– Дуже дякую вам, сер. Це дуже мило з вашого боку. Дуже, дуже дякую вам.
Тож після десяти років чесної роботи в магазині йому нарешті пощастило. Озираючись назад, він бачив свій власний прогрес до цієї вершини щастя вже не як суворе і завжди сіре десятиліття турбот, невдалого ентузіазму та провальних мрій – роки, коли місячне світло в тумані тьмяніло, а молодість на обличчі Олівії згасала, але як славний і переможний підйом через перешкоди, які він рішуче подолав непереможною силою волі. Оптимістичний самообман, що вберіг його від нещастя, тепер бачився у золотих шатах суворої рішучості. Пів дюжини разів він думав про те, щоб полишити «Мунлайт Квіл» і злетіти до нових висот, але через власну слабкість він залишився там і надалі. Як не дивно, він зараз подумав, що це були часи, коли він проявляв величезну наполегливість, і «вирішив» боротися до перемоги саме там, де знаходився.
У будь-якому разі, давайте зараз не будемо засмучувати Мерліна, який отримав новий і чудовий погляд на себе самого. Йому вдалося. У тридцять років він досяг важливої посади. Того вечора він, щасливо усміхнений, вийшов з магазину, вклав усе до останнього пенні в найкращі делікатеси, які міг запропонувати гастрономічний магазин Брегдорта, і пішов додому з чудовими новинами та чотирма гігантськими паперовими пакетами. Ця подія зовсім не була зіпсована тим, що Олівія занадто погано себе почувала, щоб їсти, що його самого трохи нудило після чотирьох фаршированих помідорів, і що більша частина їжі швидко зіпсувалася в розмороженому холодильнику вже на наступний день. Вперше з того часу, як пройшов перший тиждень його шлюбу, Мерлін Грейнджер проводив життя під безхмарно спокійним небом.
Хлопчика охрестили Артуром, і життя стало гідним, значущим і, нарешті, зосередженим. Мерлін та Олівія відійшли на дещо другорядне місце у власному всесвіті; але те, що вони втратили в особистості, вони повернули собі через якусь первісну гордість. Заміський будинок не трапився, але місяць у пансіонаті «Есбері Парк» кожного літа заповнював прогалину; і під час двотижневої відпустки Мерліна ця подорож наповнювала повітря справжніми веселощами – особливо коли дитина засинала у великій кімнаті з умовними вікнами на море, а Мерлін прогулювався з Олівією у натовпі по дощатому настилу пляжу, димлячи сигарою і намагаючись виглядати як людина з доходом у двадцять тисяч на рік.
Вже з деяким занепокоєнням Мерлін зустрів тридцять один рік, тридцять два, а потім майже з поспіхом він перейшов у той вік, коли довге, старанне та ретельне промивання може зібрати лише жменьку дорогоцінного золотого піску молодості: йому виповнилось тридцять п’ять. І одного разу на П’ятій авеню він побачив Кароліну.
Була неділя, сяючий, квітучий, великодній ранок. Вулиця була переповнена ліліями, святковими костюмами та гарними квітневими капелюшками. Опівдні великі церкви випускали людей зі своїх нутрощів – церква св. Симона, церква св. Хільди, церква Послання Святих Апостолів відчинили свої двері, наче широкі роти, поки люди, що випливали з них, щасливо сміялися, зустрічаючи один одного, прогулювались і розмовляли, або ж махали білими букетами водіям, що їх очікували.
Перед церквою Послання Святих Апостолів стояло дванадцять членів її приходу, виконуючи освячений часом звичай роздавати великодні яйця тим, хто цього року вперше прийшов на службу. Навколо них із захопленням вилися дві дюжини чудово доглянутих дітей дуже багатих батьків – благопристойні й виховані, що сяяли, як блискучі коштовності на пальцях їхніх матерів. Сентиментальність вимагає описати й дітей бідняків? Так, але ж діти багатих – чистенькі, пахучі, виплекані країною, і, головне, з голосами м’якими й тихими.