Мерлін не міг уявити собі нічого гарнішого, ніж будувати своє життя з Олівією. Буде котедж у передмісті, котедж, пофарбований у синій колір, лише на один клас нижче, ніж котеджі з білою ліпниною і зеленим дахом. У траві навколо котеджу будуть розкидані іржаві садові інструменти, стоятиме розбита зелена лавка та плетена дитяча коляска зліва. А навколо трави, дитячої коляски та самого котеджу, навколо всього його світу були б обіймаючи руки Олівії, трохи міцніші, ніж руки «нео-олівійського» періоду, котрий настане, коли її щоки почнуть тремтіти під час ходи, так злегка, від занадто інтенсивного масажу обличчя. Зараз він чув її голос, зовсім зблизька:
«Я знала, що ти збираєшся сказати це сьогодні ввечері, Мерлін.
Я помітила…»
Вона помітила… Аж раптом він задумався, скільки всього вона ще могла помітити. Чи могла вона помітити, що дівчина, яка прийшла на вечірку у супроводі трьох чоловіків і сіла за сусідній стіл, була Кароліна? Чи могла вона це помітити? Чи могла вона помітити, що спиртні напої, що принесли із собою ті чоловіки, були набагато міцніші, ніж червоні чорнила Пульпата, розбавлені втричі?
Мерлін дивився, затамувавши подих, напівчуючи крізь ефір, наповнений іншими розмовами, тихий, ніжний монолог Олівії, який звучав так, наче вона була наполегливою медоносною бджолою, що висмоктувала всю солодкість зі своєї пам’ятної години. Мерлін дослухався до дзвону шматочків льоду та тонкого приязного сміху всіх чотирьох, – і сміх Кароліни, який він так добре пам’ятав, його розворушив, підняв, та владно покликав його серце до її столику, куди воно слухняно пішло. Він міг бачити її досить чітко, і йому здавалося, що якщо за останні півтора року вона і змінилася, то лише трохи. Можливо причина була у тому, як падало світло, бо її щоки трохи запали, а очі стали менш яскравими, бо може вона більше плакала в цей час? Але тіні, як і раніше, були дуже густими в її рудому волоссі; її рот все ще натякав на поцілунки, як і профіль, який іноді спадав йому в очі перед рядами книг, коли в книгарні були сутінки, а багряна лампа вже не сяяла.
І вона пила. Потрійний рум’янець у її щоках змішався з молодістю, вином та прекрасною косметикою – це він міг сказати напевне. Вона жартувала з молодим чоловіком, що сидів зліва від неї та з дорідним чоловіком, що сидів праворуч, і навіть зі старим навпроти неї, бо останній час від часу вимовляв разючі та м’які докірні заперечення іншого покоління. Мерлін почув слова пісні, яку вона періодично наспівувала…
Пальцями клацни, та дивись уважно,
Як прийшов вже – на місток ступай відважно…
Дорідний чоловік наповнив її келих яскравим бурштином. Офіціант після кількох подорожей до їх столу і безлічі безпорадних поглядів на Кароліну, яка веселилася, ставлячи безглузді питання щодо соковитості цієї чи іншої страви, нарешті зумів отримати щось подібне до замовлення і поспішив зникнути…
Олівія говорила до Мерліна…
– Коли ж тоді? – запитала вона, її голос трохи затьмарився від розчарування. Він зрозумів, що тільки що відповів «ні» на якесь питання, яке вона йому задала.
– О, ну колись.
– Невже тобі… байдуже?
Досить виражена болісність у її запитанні повернула його погляд до неї.
– Якнайшвидше, люба, – відповів він з дивовижною ніжністю. – Через два місяці – у червні.
– Так скоро? – Її радісне збудження цілком забрало її подих.
– О так, я вважаю, нехай буде червень. Нема жодної потреби чекати.
Олівія почала удавати, що два місяці справді занадто короткий час, щоб вона підготувалася. Хіба він не поганий хлопчик! Хіба він не занадто нетерплячий! Ну, вона б показала йому, що він не повинен бути з нею занадто швидким. Дійсно, він був такий наполегливий, що вона точно ще не визначилась, чи взагалі варто виходити за нього заміж.
– Червень, – суворо повторив він.
Олівія зітхнула, посміхнулась і випила свою каву, її мізинець піднявся високо над іншими пальцями по-справжньому вишуканим способом. До Мерліна прийшла шалена думка, що він хотів би придбати п’ять кілець і накинути на цей палець.
– О боже! – вигукнув він вголос. Незабаром він одягне кільце на один з її пальців.
Його очі різко ковзнули вправо. Компанія з чотирьох людей стала настільки буйною, що метрдотель підійшов до них, щоб їх вгамувати. Кароліна сперечалася з метрдотелем підвищеним тоном, її молодий та мелодичний голос був таким гарним, що здавалося, весь ресторан буде слухати тільки її – цілий ресторан, окрім Олівії Мастерс, яку повністю поглинула її нова таємниця.
– Як справи? – казала Кароліна. Це ж треба, мабуть, найкрасивіший метрдотель у неволі. Занадто шумно? Дуже прикро. Щось із цим треба зробити. Джеральд, – звернулася вона до чоловіка праворуч, – метрдотель каже, що занадто багато шуму. Звертається до нас, щоб це припинилося. Що мені сказати?
– Тс-с, – відповів Джеральд зі сміхом, – тс-с!
І Мерлін почув, як він додав трохи тихіше:
– Буржуазія буде вся переполохана. Це ж місце, де клерки вчать французьку.
Кароліна випросталась з раптовою тривогою.
– Де тут клерки? – закричала вона. – Покажіть мені клерка!
Це, здавалося, дуже звеселило вечірку, бо всі вони, включаючи Кароліну, спалахнули від сміху. Після останнього сумлінного, але відчайдушного нарікання метрдотель по-гальськи знизав плечима і відійшов від них.
Як всі знають, ресторан Пульпата має незмінну респектабельність табльдота. Це не місце для веселощів в загальноприйнятому розумінні. Відвідувач приходить, п’є червоне вино, розмовляє, можливо трохи більше і трохи голосніше, ніж зазвичай, під низькими, задимленими стелями, а потім йде додому. Ресторан закривається о дев’ятій тридцять, точно, як годинник; поліцейському виплачують зароблене і видають додаткову пляшку вина «для місіс», гардеробниця передає чайові в загальну касу, а потім темрява ховає маленькі круглі столи з-під погляду життя. Але сьогодні ввечері у Пульпата було незвичне схвилювання – схвилювання, якого досі не траплялося. Дівчина з рудим, фіолетового відтінку волоссям, вскочила на стіл і почала танцювати на ньому.
– Sacre nom de Dieu! Злізьте звідти! – закричав метрдотель. – Припиніть музику!
Але музиканти вже грали так голосно, що вони цілком мали право удати, що не чують його наказу; колись вони самі були молодими, тому вони грали голосніше і веселіше, ніж будь-коли, а Кароліна танцювала граціозно і бадьоро. Її рожева зі складками сукня кружляла навколо неї, її гнучкі руки кружляли у плавних жестах у наповненому димом повітрі.
Група французів за столом поруч зірвалася на аплодисменти, до яких приєдналися інші, і за мить кімната наповнилася плесканням та криками; половина, що обідала, стояла на ногах, поступово скупчуючись, а на околицях поспішно викликаний власник давав невиразні голосові свідчення свого бажання якомога швидше покінчити з цією справою.
– …Мерлін! – гукнула Олівія, прокинувшись нарешті. – Яке порочне дівчисько! Пішли звідси!
Зачарований Мерлін слабко протестував, що рахунок ще не сплачено.
– Все добре. Поклади на стіл п’ять доларів. Я зневажаю цю дівчину. Я не можу на неї дивитися.
Вона встала і потягнула Мерліна за руку.
Безпорадно, не вимовляючи ані слова, але з відвертим небажанням, Мерлін піднявся, та отупіло пішов за Олівією, в той час, коли вона пробиралася крізь маревний галас, який наближався до своєї найвищої точки й загрожував стати справжнім і незабутнім заворушенням. Покірно він взяв пальто і, спотикаючись, здолав пів дюжини сходинок, діставшись до вологого квітневого повітря надворі. Його вуха все ще дзвеніли звуком легких ніг на столі й сміху навколо, що заполонив весь маленький світ ресторану.
У тиші вони пішли в напрямку П’ятої авеню до автобусної зупинки.