– Федь-ко-о-о! – знов покликала вона.
– Кажу ж вам, мамо, я тутечки.
Його долоня м’яко лягла на її схрещені на сонячному сплетінні руки.
– Федько, дай мені Бога, будь ласка!
– Іконку?
– Так-так. Ту саму, що ти намалював колись.
Хоча вона нічого вже не бачила, проте знала напевно, що дорогоцінна ікона, прикрашена власноруч вишитим рушником, і досі висить в красному кутку їхньої хати.
– Навіщо вам ікона тая, мамо?
– Хочу тебе поблагословити перед смертю, синочку. Тебе й усіх вас.
– Мамо, ви про що?! З якого це дива ви помирати зібралися?! Та за кілька днів Новий Рік настане, тоді ми з вами…
– Не дожити мені вже до Нового року. Помру як не сьогодні ввечері чи вночі, то завтра вже точно.
– Мамо, та ви!..
– Я так відчуваю, Федько. Мені вже час відходити, а тому дай свою ікону, будь ласка. І не сперечайся.
Проте оскільки Феодосій продовжував сидіти біля неї нерухомо, не віднімаючи своєї долоні від її рук, Тетяна Михайлівна повторила:
– Прошу, синочку, дай твою ікону, будь ласка! Не сперечайся і не пручайся. Все гаразд, бо все так і має бути.
1992
Незручні кордони
Залізничний вокзал, Житомир, вечір 21 лютого 1992 року
Зійшовши на платформу з київської електрички, уся трійця прослідувала всередину станційної будівлі. Тут один з них – найвищий на зріст, який тримався найупевненіше, явно по-командирськи, – зробив іншим долонею знак зупинитися, потім уважно огледів ряди фанерних крісел в кутку зали очікування. Намітивши підходяще, заклично мотнув головою. Коли ж наблизилися до наміченого місця, «командир» розбудив юнака, який мирно дрімав на одному з пошарпаних, розписаних похабними слівцями сидінь, постукавши носком свого чобота по підошві його облупленої кросівки:
– А нумо очисти місце!
– А шо таке-е-е?.. – в погляді юнака читалося щире здивування. Тоді «командир» видобув з внутрішньої кишені теплої куртки-«аляски» солідну на вигляд червону корочку і не розкриваючи її, процідив крізь зуби:
– Піш-ш-шов звідси, й хутко! Бо як я покажу, що там написано – тобі ж це боком вилізе!..
– Нумо, кому сказано?! Пш-ш-шов!.. – грізним тоном додав другий, трохи нижчий за «командира», але такий самий здоровань. Скрушно зітхнувши, юнак підхопив з сусіднього сидіння доволі містку сумку на довгій лямці, відійшов трохи убік, зупинився й озирнувся в пошуках вільного місця. Не знайшовши нічого, подивився запитально на трійцю, яка між тим влаштовувалася на двох звільнених місцях та ще й на третьому, розташованому поруч. А потім попрямував чомусь не до вихідних дверей, а до касових віконечок. Втім, новоприбульці не звернули на те уваги.
– Ну й навіщо ви хлопця зігнали? – звернувся Назар Амосович до своїх супроводжувачів. – Він тут дрімав, нікого не займав…
– Не твоє собаче діло, – пробубонів «командир». – Ти б краще про себе подумав, телепню, а не про якогось там…
– А ви мене що?.. Невже хочете тут полишити?
– Не просто хочемо, а таки полишимо, – впевнено підтвердив другий «конвоїр». – Втім, ти сам нарвався, старий хряк.
– Хлопці, ну навіщо ви так?..
– Це ми?! Це точно ми, а не ти?! – аж сіпнувся «командир».
– Але ж Валя – моя дружина, а ви – її брати!..
– Розпуснику, га, розпуснику?.. – спитав другий «конвоїр»: – Тобі як було молоденьку м*ндусю дрючити? Мабуть, солоденько, га?..
– Хлопці, хлопці, ви ж її брати! Як ви можете…
– Брати, ну то й що?! – «командир» з «конвоїром» змовницьки перезирнулися. – Але ж ми також і чоловіки!.. Отож чудово розуміємо, що молоденька солоденька м*ндуся нашої Валюхи для тебе, хряка-смердюка…
– Хлопці, ви про що?! Ми ж одружилися абсолютно офіційно, ми ж чоловік і дружина!..
– Розкажи це комусь іншому, пхе! – презирливо скривився «командир». – Наша сеструха поклала на тебе кращі роки свого молодого життя й дозволила тобі, старому негіднику, першому відпердолити її ще незайману м*ндусю. І що з того, що ви офіційно розписалися?! Теж мені аргумент!..
– Але ж вона мене кохає! – у відчаї скрикнув Назар Амосович.
– Кохає?! Го-го-го-о-о!.. Бу-гу-гу-гу-у-у!.. – зареготали обидва здоровані. – Як же тебе кохати, коли ти вже втратив…
– Ще не зовсім втратив, просто послабшав… – Назар Амосович знітився і додав, пильно вдивляючись у брудну підлогу: – Це вікове, таке з усіма чоловіками трапляється. І зі мною, і з вами таке станеться, і з…
– Но-но-но! – зупинив його «командир». – Ти нам тут не заливай…
– Я все ж таки лікар, – нагадав Дунець.
– І х*й тобі за це в сраку, старому хряку!.. – підтримав брата «конвоїр». – Коротше кажучи, заткнися і слухай сюди. Сиди собі тут, у Житомирі…
– Але ж я тут не знаю нікого, геть-чисто нікого!..
– А то не наше діло. Коротше, сиди тут і не смій до Києва вертатися. А як вернешся і як ми побачимо, що ти знов додому прешся…
– Отож запам’ятай: руки-ноги тобі повириваємо, в сраку запхаємо і скажемо, що так і було, – резюмував «командир».
– А про квартиру вашу можеш забути, – додав «конвоїр».
– Це моя квартира, хлопці! Це мені від лікарні дали…
– Була твоя, а стала нашої сеструхи, а тому ти… – почав «командир». Як раптом у нього над головою пролунало запитальне:
– А нумо, хто ви такі? Ваші документи!
Здоровані підвели очі й побачили перед собою двох міліціонерів. Втім, це не справило на них найменшого враження. Просто «командир» знов витягнув з внутрішньої кишені «аляски» солідну червону «корочку» і знов-таки не розгортаючи її, весело мовив:
– Привіт, хлопці! Це наш пацієнт, ми його мусимо доправити…
– Який такий пацієнт? – здивувалися міліціонери.
– Наш пацієнт, психіатричний. Ось ледве виловили аж у Києві.
– Втік, собацюро! – підтримав його «конвоїр». – Отож і доводиться у п’ятницю ввечері замість того, щоб вдома сидіти й пивасика перед телевізором дудлити, в Зарічани[8] до психушки пертися.
– Ми там працюємо, – кивнув «командир».
– М-м-м, он воно як… – тепер уже співчутливо промукав один з міліціонерів. Але другий кивнув на закриту «корочку»:
– І все ж таки?..
– Хло-о-опці-і-і… Та ви краще на його пачпорт погляньте, обрегочетесь! – ховаючи «корочку» у внутрішню кишеню теплої куртки, мовив «командир» і звернувся до Назара Амосовича: – Анумо ти, псих, покаж людям свій пачпорт!
При цих словах губи Дунця розтягнулися у гордовитій посмішці. Він запустив руку собі за пазуху, витягнув із внутрішньої кишені свого подертого пальтечка й передав міліціонерам нібито звичайного вигляду радянський паспорт – такий самий, як і у всіх. Та розкривши документ, правоохоронці мало не вронили його від несподіванки: адже на внутрішній сторінці обкладинки, насамперед, кидався в очі надрукований на газетному папері тризуб, грубо вирізаний по контуру «геральдичного» щита і за допомогою силікатного клею наліплений на сторінку поверх напису «Паспорт гражданина СССР». Ще парочка тризубів була аналогічним чином наліплена на деяких внутрішніх сторінках (зокрема, на сторінці останньої прописки), в інших місцях абревіатура «СССР» була ретельно заштрихована червоною ручкою, а згори написано розмашисто: «Україна».
– Це-е-е… Це що таке?!
Спантеличені міліціонери розгублено дивилися то на підло усміхнених здорованів, то на Дунця.
– Це я українізував свій паспорт! – гордовито випнувши груди, мовив Назар Амосович. – Щойно проголосили Незалежність України, як я взяв та й українізувався, не очікуючи ніяких вказівок.
– Але ж це документ! Хіба ж можна?.. – дивувалися міліціонери.
– Нехай усі бачать, що це паспорт УКРАЇНЦЯ!
Дунець спробував підвестися й виструнчитись, проте «командир» мовив до нього коротко й різко:
– Нумо сидіти, кому сказано!..
А потім знов звернувся до правоохоронців:
– Отже, як бачите, це наш клієнт, який повсякчасно збігає з психушки, що в Зарічанах. Добре, що ми його упіймали. Так що, хлопці…
– Ну, лади, переконали, – мовив один з міліціонерів, різко козирнув і резюмував: – Щасливої дороги! Й дивіться, не загубіть свого клієнта знов.
– Так, роботка у вас!.. Не позаздриш, – кивнув другий міліціонер. Потім озирнувся до вхідних дверей і дав відмашку рукою. Хлопець з місткою сумкою на плечі, якого здоровані зігнали з місця, з розчарованим виглядом вийшов на залізничну платформу…