Ну, що ж…
Спартак заходився гортати сторінки брошурки. Чим далі, тим більше зростало його розчарування, бо нікого бодай віддалено схожого на вигаданих ним персонажів усе не бачив та й не бачив.
Як раптом…
Серце шалено закалатало в грудях, коли погляд буквально вперся в наступний запис аж на 68-й сторінці:
«САХНОВСЬКИЙ САМУЇЛ ВОЛЬФОВИЧ, зав. маг., 1890, м. Київ, вул. Шота Руставелі, д. 10, кв. 4»
На момент розстрілу цьому нещасному був 51 рік. Навряд чи його можна було б назвати «Старим Сьомою», та й онуків у нього не проглядалося. Але ж будинок № 10 по вулиці Шота Руставелі… Ідеальний збіг місця проживання!
А що, як раптом дідусем вигаданої старшокласниці Соні був не Старий Сьома, а… вигаданий Борис Петрович?!
Намагаючись угамувати калатання серця, Спартак з подвоєною пильністю повернувся до переглядання скорботних списків. Коли ж дійшов до 72-ї сторінки, то аж не повірив власним очам, наштовхнувшись на рядки:
«СТАВСЬКА СОФІЯ, учениця, 1924, м. Київ, вул. Жаданівського, д. 41, кв. 11.
СТАВСЬКИЙ БОРИС, 1870»
Ось тобі й школярка Соня! Рік народження – 1924. На момент розстрілу їй було 17. Десятикласниця…
Вона і Борис Ставський на одному прізвищі, очевидно – за однією адресою. Отже, дідусь та онука. Його рік народження – 1870, на момент розстрілу дідусеві був 71 рік. Отже, не Старий Сьома – а Старий Борух! Борух Пінхусович… Борис Петрович?.. Чом би й ні?!
І місце проживання підходить ідеально: серединні номери по вулиці Жаданівського. Господи, та що ж це таке?! Це ж виходить, що коли суто механічно переставити місцями двох дідусів – вийде точнісінько та сама фантазія, яка спадала йому на думку епізод за епізодом, коли він з такими зусиллями писав цей клятий містичний роман! Але чи можна назвати фантазією те, про що він ось буквально зараз прочитав в чорній брошурці?..
Молодий чоловік відчув, що його б’є пропасниця, з очей котяться гарячі сльози. І, мабуть, найгірше полягало в тому, що він… ЖАХЛИВО ПЕРЕЛЯКАВСЯ! Справді, відтоді, як у п’ятирічному віці Спартак подумки вбив і замурував у підвалі будинку свій Страх, він забув, що це означає – БОЯТИСЯ! А тепер давно мертвий Страх, здається, раптом ожив і на мить заволодів усім його єством!..
Та і як тут не перелякатися, скажіть на милість?! Він же точно знав, що лише нафантазував… безперечно, вигадав цю трійцю – старшокласницю Соню, її дідуся Старого Сьому та його приятеля Бориса Петровича. А тепер з’ясувалося, що десятикласниця Соня Ставська, її старий дідусь Борис і Самуїл Сахновський справді були розстріляні в 1941 році. Отже, він зовсім не вигадав, а майже точно ВГАДАВ усю цю трійцю…
Але як?! Як таке можливо? Вгадати одного – ну, припустимо. Але майже точно вгадати усіх трьох ОДНОЧАСНО?! Ні-ні, бути такого не може!.. Це якби не дві, а цілих три авіабомби прилетіли б в одну вирву!
Витерши очі від сліз, Спартак зацьковано озирнувся навсібіч. Однак ніхто не звертав уваги на молодого чоловіка, який гортав книжечки, сидячи на лавці у скверику біля Золотих Воріт. Тоді він знов перевірив усі три записи на сторінках 68 та 72 чорної брошурки – й лише пересвідчився, що все прочитав вірно. Отже, тричі вгадати з трьох разів – це!..
«Ну ти й дурень, хлопчику Мій! Хотів отримати від Мене знак саме сьогодні – 29 вересня 1991 року?.. Що ж, ось тобі від Мене знак саме сьогодні – 29 вересня 1991 року. Чого тобі ще треба, Мій хороший?..»
Як завжди, цих слів ніхто не промовляв – просто саме такі думки виникли в збудженому мозку. А це означало одне-єдине: все, що відбувалося з ним, починаючи з п’ятирічного віку – все це не просто так… Це не глупство і не його дурнувата примха. Роман «Апокаліпсис по-київськи» справді має бути написаний, бо люди повинні дізнатися правду про Куренівську трагедію.
Роман потрібно написати за будь-яку ціну, навіть відновивши втрачений рукопис по пам’яті – бо невідомо, що чекає на Київ у 2001 або в 2006, або і в 2011 році!.. Якщо розповісти про техногенну катастрофу, що сталася в понеділок, 13 березня 1961 року, можливо, навіть не станеться нічого! Бо «Вектор київських катастроф ХХ століття» нарешті вдасться перервати, розповівши про нього людям – це єдиний засіб проти наступної біди!..
Дай-то Боже, щоб не сталося, звісно… Але тепер для нього мало знати! Доведеться таки попотіти й написати роман!.. Бо знак отримано в той самий день, в який він сам же й намітив. Тепер не відкараскаєшся.
Будинок по вул. Жовтнева[6], № 26, Суми, 9 листопада 1991 року
Тримаючи Зоряну на руках, Валік розігнався настільки швидко, що вона аж заверещала від переляку:
– Ти ненорма-а-а-а?..
Однак слова «ненормальний» вимовити (точніше, прокричати) так і не встигла, оскільки вдаривши у зачинені двері носком правого чобота, він встиг різко прочинити їх швидше, ніж голова коханої врізалася в оббиті чорним дерматином дошки.
– Валько, ну ти ж і ненормальний! – вереснула Зоряна. – Ти що, «Дванадцять стільців» надто багато дивився?! Подвиги Миронова[7] тобі спокійно спати не дають?!
– Якщо спати, то тільки з тобою, причому багато, активно і аж ніяк не спокійно! – запевнив він, вправно кидаючи молоду дружину на м’яке ліжко. – Чим ми з тобою зараз і займемося…
– Валь-ко-о-о!.. Ненор-ма-а-аль-ни-и-ий-й!.. – простогнала вона, з нестримним реготом хапаючись за голову.
– А чого це раптом?! – Валентин картинно впав перед ліжком на коліна. – Сьогодні наша шлюбна ніч, між іншим, тому приготуйся, моя кохана, витримати нестримну атаку… можна сказати – потужну навалу, за силою не меншу, ніж тропічний ураган. От коли ми з тобою станемо старими й ні на що не здатними ветеранами шлюбу – от тоді, можливо, й дам тобі спокій.
– Добре, що твої учні тебе зараз не бачать.
Зоряна запустила розчепірені пальці правої руки в його розпатлані кучері й заходилася пестити їх, знов і знов пропускаючи крізь пальці.
– А чого тебе непокоять мої учні?.. Невже не може вчитель молодших класів… Хіба ж я не чоловік?
– Чоловік, звісно, чоловік, – охоче підтвердила Зоряна, продовжуючи бавитися з його кучерями.
– А тоді припини свої мудрування. І давай нарешті займемося тим, для чого ми тут, у цій кімнаті усамітнилися.
– Давай, – і загадково посміхнувшись, вона додала: – Іди до мене…
Десь в кафе продовжувало гудіти бундючне весілля, але вже без двох головних героїв цього дійства. Бо принаймні на початок сьогоднішньої ночі вся ця квартира, розташована на верхньому поверсі цього двоповерхового будиночка, була віддана у повне кількагодинне розпорядження щасливих молодят. І нехай на ранок зовнішні стіни будиночка червоніють – бо таким насправді є колір цегли, з якої зведено споруду. На ранок можна! Але вночі кольору стін не видно. Бо сьогоднішня ніч належить їм двом.
І нікому більше!..
Село Княжичі, Київщина, вечір 28 грудня 1991 року
– Федько-о-о!.. – покликала Тетяна Михайлівна слабким голосом. І знов: – Федько-о-о…
– Так, мамо, я тут.
77-річна жінка не бачила вже геть нічого, тільки відчувала, що відходить у позасвіти. Туди, де на неї давно вже чекає Костянтин Кирилович. Її любий Кость… Нелегке життя прожили вони обоє. Ясна річ, особливо багато випробувань перепало чоловікові: спочатку на фронті, потім у колгоспі – коли скаліченому довелося працювати нарівні зі здоровими. Зате жили вони достойно! Діточок підняли, господарство…
Діточки.
Які ж вони у них чудові – справжня окраса і гордість життя! Що дівчатка, що хлоп’ятка. Особливо хлопці… З Івана вийшов справжній науковець, а з Феодосія – знатний живописець.
Ой, до чого ж чудову ікону намалював колись Федько! Намалював, коли ще малим був і тільки вчився. Ту ікону навіть благословив один київський батюшка, якого всі поважали і до якого Тетяна Михайлівна кілька разів возила молодшенького синочка: спочатку з його хворою ніженькою, а потім – з отією саморобною іконкою…