Київ – Борова Мотовилівка, середина квітня 1993 року
Першу зустріч випускників дитбудинку, що мала відбуватися в ресторані «Ювілейний» ще у 1980-х роках, довелося скасувати. Організацією тодішніх посиденьок займалася Галочка Барчун. Сама вона не була вихованкою дитбудинку, але навчалася у випускному класі з Антоном і Леонідом – з нерозлучними друзями, переведеними до їхньої школи після розформування виховного закладу в Боровій Мотовилівці. Тоді старшокласниця була у захваті від Леоніда, а Антон до нестями закохався у дівчину, – отож і ходили вони завжди разом. Їх навіть прозвали «святою трійцею».
Тепер же Галочка… точніше Галина Павлівна Степанова, працювала великою начальницею в республіканському Міністерстві освіти. У 1987 році, розшукуючи якісь документи в архіві, вона раптом виявила десятки коробок особових справ колишніх випускників Мотовилівського дитбудинку. Тоді й народилася ідея щодо організації зустрічі випускників дитячого будинку. І хоч на її заклик відгукнулися близько десятка чоловік, у підсумку до Києва прибули тільки двоє – Леонід Гайдамака та Антон Калабалін.
Галина Павлівна дуже засмутилася, скасувала ресторанне замовлення й відправилася сумувати на дачу, але до неї в гості нагрянули нерозлучні колись приятелі. Утрьох вони влаштували на природі шикарний пікнік, під час якого, за шиплячим шашличком і печеною картопелькою, попиваючи солодке ароматне грузинське вино, «свята трійця» довго згадувала дитинство, юність і перше кохання. Домовились обов’язково зібратися знов ще років через три – але вже ширшою компанією, щоб в душевній обстановці поговорити про життя, похвалитися дітьми й онуками…
* * *
Антон Семенович прилетів до Києва в четвер 15 квітня 1993 року пізно ввечері. Леонід Семенович зустрічав його в аеропорту. Звідти друзі поїхали на Поділ відсипатися, оскільки вранці у п’ятницю разом з Галиною Павлівною планували поїздку до Мотовилівки.
Ледь торкнувшись подушки, Антон Семенович заснув. Натомість Леонід Семенович ще довго зітхав і кректав, перевертаючись з боку на бік. При будь-якій згадці про Мотовилівку, його свідомість розривалася від суперечливих почуттів – частково дуже теплих, добрих, щасливих, частково, навпаки, холодних, злих, трагічних.
Особисто для нього спогади про сиротинець були радісними, світлими, просоченими щирою любов’ю. Адже як для сотень таких самих «дітей війни», як і він, колектив і вихованці дитбудинку стали доброю люблячою родиною, на такому бажаному, затишному острівці щастя. І коли по життю йому ставало зовсім зле, він заплющував очі й подумки переносився на кілька хвилин туди, де минуло його дитинство.
Але були й інші почуття, пов’язані саме з цим селом: гіркота, образа, щемливий душевний біль… Минуло понад 35 років, але він не забув, як повелася з ними рідна мати, і не бажав її вибачати. Це ж якою негідницею треба бути, щоб після загибелі батька кинути на залізничній станції його з сестрою! Так кидають кошенят, цуценят або непотрібну обридлу річ – але ж не двох маленьких діточок… Він сам та його сестра Люба страждали, не розуміючи причини такого дивного вчинку, а мати спокійно жила зовсім поруч, забувши про своїх дітей. А коли Леонід Семенович виріс, раптом згадала про існування сина… і подала на аліменти! Він дуже розізлився на стару, причому не стільки через те, що у нього тепер забирали гроші на її утримання, скільки через ставлення матері до нього і сестри.
Водночас Леоніда Семеновича тішило, що серед вихованців дитбудинку було чимало успішних видатних особистостей. Життя в сиротинці формувало всередині людини потужний незламний стрижень. Завдяки йому багато хто з вихованців непогано влаштувалися в житті. Попри всі складнощі, ці люди здобули вищу освіту і тепер обіймали високі посади на різних підприємствах. З таких дітей виросли талановиті журналісти, педагоги, успішні директори заводів і фабрик, лікарі, вчені, льотчики й режисери. Леонід Семенович нарешті заснув, згадуючи імена і прізвища вихованців: Остап Гарбуз, Світлана Зав’ялова, Саня Донусенко, Даша Бикова, Семен Дуб, Ната Ливарна, Костя Нехай, Надійка Нехай, Ірма Сєдова, Сєвка Чорнозуб, Ритка Чорнозуб… А ще Ксюшка!.. Колька!.. Назар!.. Полінка!.. Вірочка!.. А хто ще?! Він не міг пригадати, хоч як намагався…
Вранці друзів розбудило деренчання будильника. День обіцяв бути теплим і сонячним. Щільно поснідавши, вони відправилися до Галини Павлівни. Вона жила на вулиці Леніна (буквально пару місяців тому[23] перейменованій на вулицю Богдана Хмельницького) у просторій комфортабельній квартирі зі своїм другим чоловіком Олександром – успішним режисером-документалістом, дуже популярним в колах столичного бомонду, і маленьким сином Ярославом, якого на тиждень відправили до бабусі (матері чоловіка) в Жовті Води. Втім двері гостям відчинила не Галина Павлівна, а незнайома моложава жінка в яскравому атласному халатику.
– Привіт, хлопці! А ви майже не змінилися, – низьким млосним голосом мовила вона. Щось в цьому голосі здалося Леоніду Семеновичу болісно-знайомим… Він уважно придивився до моложавої жінки… Як раптом йому здалося, що час пішов назад, а перед ним стоїть худенька, немов маленький горобчик, Ксюша Квітка, до якої в дитбудинку приліпилося прізвисько «Піаф». Вона і справді співала вібруючим контральто, наслідуючи велику Едіт Піаф. Усі думали, що дівчина поступатиме до консерваторії, та вона стала зовсім не співачкою, а… швачкою, поступово піднявшись до директорки швейної фабрики в Шахтарську.
– Ксюшко! Це… ти?.. – невпевнено запитав Леонід Семенович.
– А хто ж іще! – сміючись, відповіла Оксана Кирилівна.
Тут у передпокій вибігла Галина Павлівна. Простоволоса, в короткому домашньому халатику і смішних пухнастих капцях, вона виглядала років на десять молодшою. Проводивши друзів на кухню, поставила перед ними дві філіжанки на блюдечках зі словами:
– Пригощайтеся, хлопці, кавою з цукерками і вершками, а ми будемо готові хвилин через тридцять.
– Знаємо ми ваші жіночі тридцять хвилин! – пробурчав Антон Семенович. – Збирайтеся швидше, бо на електричку не встигнемо.
– Оце нас четверо буде, не більше? – про всяк випадок спитав Леонід Семенович. – Невже в Києві більш нікого з наших нема?
– В ІЕЗ імені Патона працює Костя Нехай. Пам’ятаєш такого?..
– Авжеж пам’ятаю! Лише сьогодні вночі згадував. І що ж він?..
– На симпозіумі в Єревані. Сєвка Чорнозуб на хіміка вивчився, працює в якомусь там НДІ на лівобережжі в Дарниці. Але його саме зараз, немовби навмисно, у відрядження запроторили.
– А у нього сестра ще була, здається.
– Так, Рита Чорнозуб. Тепер вона Волкова. В Москві живе.
– Мені потім нагадаєш про неї, спробую Риту розшукати, – кивнув Антон Семенович. – Отже, це все?..
– Є ще Мишко Дубяга… – Галина Павлівна помовчала трохи й додала, раптом опустивши очі: – Однак його все одно що нема.
– Як це?
– Збожеволів він, у психлікарні живе давно й безвилазно.
– Мишко?! Як?! З чого це раптом?! – посипалися запитання.
Однак Галина Павлівна лише зітхнула:
– Там такий жах стався, що краще перед дорогою не згадувати. Давайте я колись окремо розповім. Потім… А поки що ласуйте кавою з цукерками.
– А ви збирайтеся швидше, – нагадав Леонід Семенович і додав: – Що ж до Мишка Дубяги, то моя дружина, як лікар-психіатр, можливо, щось про нього і знає. Якщо все це так – треба її лише попросити, щоб…
– Льоню! Я ж просила іншим разом.
– Ну гаразд, давай іншим разом.
Однак не встигли чоловіки допити каву і з’їсти по парі цукерок, як на кухню вийшли Оксана Кирилівна і Галина Павлівна… себто просто Ксюша і Галя! Адже обидві були одягнені по-молодіжному: в джинси, картаті сорочки, куртки і кепки.