Того ж дня ввечері вони мали летіти до Києва: речі були заздалегідь спаковані – тільки б спокійно дочекатися вечора!.. Проте вранці Антону Семеновичу зателефонували з лікарні й поцікавилися здоров’ям пацієнта, який проживає за його адресою. Калабалін ні про що не знав, отож негайно зажадав роз’яснень. Валерка і Гуля мовчали, немов партизани, чудово розуміючи: з міліцією краще не зв’язуватися, бо, по-перше, нема гарантії, що бійку в електричці не «повісять» на них же самих, а по-друге, поїздка до Києва тоді вже точно накриється старим мідним тазиком. Натомість кмітлива Оленка не розгубилася й видала:
– Тату, ти навіть уявити не можеш, до чого неуважними бувають хлопці! Коли ми прибули на станцію, він йшов і навіть не помітив вантажника, який прямував нам назустріч з фанерним ящиком, стягнутим такою собі сталевою стрічкою… От саме об її гострий кінець Валерка розірвав сорочку і руку подряпав! Але все обійшлося, йому надали допомогу, тепер все гаразд.
Щоправда, інтерн, який вчора чергував у приймальному покої і надавав Валерці допомогу, за характером рани припустив, що вона різана… Оленка заперечувати не стала, лише сказала, що все це прикра випадковість, отож не варто робити з мухи слона.
Коли настав час розставання, брати з собою в аеропорт Оленку не захотіли. Гуля тихо плакала, обійнявши кузину, а та, не соромлячись, шморгала почервонілим носиком, повиснувши на широкому плечі Валерки. За ці п’ять днів вони дуже прив’язалися одне до одного, і розлучатися було дуже важко. Втім, Київ – це всього лише ближнє зарубіжжя… Отож вони пообіцяли неодмінно зідзвонюватися і періодично листуватися.
В аеропорт трійця на чолі з Антоном Семеновичем прибула за дві години до рейсу. Коли проходили реєстрацію, їм надали місця в різних кінцях літака. Втім, при посадці Гуля помінялася місцями з іншим пасажиром і примостилася поруч з Валеркою. Всю дорогу вони проговорили… і тут відкрилася дивна річ! Молодий чоловік весь час хотів з’ясувати, який виш закінчила Гуля. Отож саме зараз Валерка спромігся так спрямувати розмову, що вона відповіла легко й невимушено:
– Я закінчила КПІІЯ[21].
– О! А я закінчив КПІ… – тільки почав молодий чоловік, як вона, не давши йому договорити, одразу ж підхопила:
– А ти знаєш, коли ми від нашого вишу ходили на святкові демонстрації, то колони КПІІЯ та КПІ завжди крокували поруч!
– Знаю, звісно. Я ж був в колоні політеху.
– А я була в колоні студентів-лінгвістів!..
– То ось звідки я тебе пам’ятаю!..
Здивовано кліпаючи очима, вони деякий час мовчали. Потім Гуля схвильовано продовжила:
– Ну так, ну так… Коли наші колони сходилися разом, ваші починали вигукувати хором: «Ми – КПІ! Ми – КПІ!..»
– А ваші відповідали: «А ми – КПІІЯ…»
А коли на першому курсі ми з подружками пішли на демонстрацію, то нам роздали прапорці. А у вас, у політехніків були…
– Надувні кульки у нас були! Червоні кульки, – кивнув Валерка.
– Точно, червоні! Я вам так заздрила і дуже хотіла й собі мати червону кульку. Я навіть перейшла у вашу колону, бо подумала: а раптом і мені кульку видадуть?! І тоді один із політехніків немовби прочитав мої думки…
– Так, я подарував тобі свою кульку. А ти мені тицьнула прапорець.
– Але один з хлопців-телепнів вирвав подаровану кульку у мене з рук і випустив у яскраво-блакитне небо.
– Я пам’ятаю, – зізнався він. – Пам’ятаю, ніби все це сталося вчора.
– І я пам’ятаю! – кивнула Гуля. – Я заплакала від образи, тоді ти схопив мене за руку, вивів з колони. І ми втекли з тієї демонстрації.
– Ми гуляли святковим Києвом цілий день! – замріяно мовив Валерка. – Піднялися обхідними вуличками вгору до Софійського собору, потім спустилися вниз Андріївським узвозом. Ми ласували пиріжками з яблучним повидлом і морозивом «Каштан». А на Червоній площі, яка тепер перейменована в Контрактову, я купив тобі цілу зв’язку різнокольорових кульок. А потім ми гуляли по набережній Дніпра, і коли посутеніло, я укутав тебе у свій джемпер.
– Так-так! Кумедний такий малюнок ще був на ньому…
– А коли стемніло остаточно, всі чекали, коли почнеться святковий салют. І тут раптом хтось гукнув тебе.
– Ага! Я зустріла подружок, вони покликали мене, і я пішла до них. Але ж я була впевнена, що ти йдеш слідом!..
– Я і справді пішов слідом за тобою, однак ти несподівано зникла. Там був натовп, було вже темно, і я втратив тебе.
– Ах, он воно що!.. – Гуля посумнішала.
– Так, я тебе загубив. Як раптом у небо злетіла зв’язка подарованих мною кульок! Я кинувся у той бік, але не знайшов тебе. Ти немовби розчинилася в тому натовпі, він тебе поглинув, – сумно мовив він.
– Я не зникала і від тебе не тікала. Я просто спіткнулася і впала на коліна. І саме тоді випустила з рук кульки! Мене підняв якийсь незнайомий стариган, який пробуркотів: «Обережніше треба ходити». Я ж озирнулася і не побачила тебе! Мені хотілося кричати, кликати тебе, але ж я так і не спитала, як тебе звати!..
– А я не спитав, як звуть тебе.
– І тут прогримів перший залп салюту. Усі радісно закричали: «Ура-а-а!..» – й лише я гірко ридала, – зі сльозами на очах зізналася Гуля.
Вислухавши це одкровення з сумним виглядом, Валерка насилу вимовив:
– Я протискувався крізь натовп, намагаючись розшукати тебе. Я був ладен кликати тебе щодуху, але не знав, як тебе звати. Потім шукав тебе по всьому КПІ – бо не знав, що ти просто з іншого вишу… Я оббігав усі факультети. Потім щороку ходив на Першотравневі демонстрації, але тебе більше так і не зустрів.
– І я теж тебе шукала, але на Жовтневих демонстраціях.
– Овва! Але чому раптом?!
– Бо вирішила, що чимсь образила тебе, тому ти пішов від мене й навіть залишив свій джемпер.
– Та я і думати забув про нього!..
– А я думала, ти мене кинув… І на Першотравень мені щороку ставало так гірко, що й не передати!.. А тепер уяви, до чого я була здивована і вражена, коли побачила тебе у дядька Антона.
– І я теж. Я тебе одразу впізнав.
І раптом, немовби підкорившись якомусь внутрішньому наказу, вони міцно обнялися і пристрасно поцілувалися.
– Я весь час чекав на тебе, – мовив Валерка.
– Я знала, що колись знов побачу тебе, – зізналася Гуля.
– Давай не будемо більше розлучатися! – запропонував він.
– Авжеж не будемо! – палко підтримала вона.
– Коли прилетимо до Києва, поїдемо до мене.
– Прилетимо – подивимося!..
– Е-е-е, ні! Тепер я тебе не відпущу нікуди, – погрозив Валерка пальцем і раптом спитав стурбовано: – До речі, де ти навчилася так битися?
– Невже ти боїшся, що я отака?.. – загадково всміхнулася Гуля.
– Я тебе ніяку не боюся. Ні крапельки!..
– Точно?
– Анітрохи. Просто цікаво. То де саме?..
– Ти ведеш мене до себе додому і навіть не знаєш, хто я така… А я між іншим – Гантімурова[22], й моя родина – це даурська гілка китайського імператорського двору. Всі представники нашого древнього роду повинні вміти постояти за себе.
– І навіть слабкі жінки? – в його тоні відчувався прихований сумнів.
– Особливо слабкі жінки! – відрубала вона рішучо.
– Ну-у-у, отож тепер у нашій родині блакитна кров бунтівних польських аристократів Уханьських змішається з лютою кров’ю тунгуських князів Гантімурових. Просто вибухонебезпечна суміш!..
– А раптом на наших дітях природа захоче відпочити?..
Вони разом розсміялися, потім Валерка мовив:
– Гаразд, усе це жартики… Я знаю одне: мама дуже зрадіє!
У Борисполі на них чекав Леонід Семенович, який спеціально приїхав в аеропорт, щоб зустріти усіх трьох. Виявляється, тітка Владислава вже відправилася до Євпаторії разом з чоловіком, проте залишила дуже емоційний лист. Гелена Сергіївна блискуче впоралася з приватизацією і вже виїхала в Ташкент. Постійного житла у Гулі не було: раніше вона мешкала в університетському гуртожитку. Отож Валера почав категорично наполягати, щоб дівчина зупинилася у них і поселилася в його кімнаті. Батько ані секунди не заперечував…
Валерка знов перевівся працювати на київську філію авіазаводу ім. Антонова. Не минуло і трьох місяців, як вони з Гулею подали заяву до РАГСу, потім тихо, без зайвої метушні, розписалися. Гуля відновилася в інституті й продовжила навчання в аспірантурі.