Коли Гаррі повернувся до готелю, раніше, ніж планував, консьєрж передав йому повідомлення. П’єр Бушар, голова конференції, сподівався, що зможе приєднатися до Гаррі за сніданком.
– Я призначив вам виступ на одинадцяту годину, – повідомив Бушар, відмовившись від яєчні, яка не мала нічого спільного з курячими яйцями. – У цей час на конференціях найбільше відвідувачів. Я відкрию збори о десятій тридцять і привітаю делегатів із сімдесяти двох країн. Рекордна кількість учасників, – додав він із галльською пихою. – Ви дізнаєтесь, що я завершую свій виступ, коли нагадаю делегатам, що існує одна річ, яку росіяни роблять найкраще за всіх на планеті.
Гаррі звів брову.
– Балет. І нам усім пощастило, що ми зможемо побачити «Лебедине озеро» у Большому театрі цього вечора. Після того як я повідомлю про це делегатам, запрошу вас на сцену виголосити вступне слово.
– Це мені лестить, – визнав Гаррі. – Слід бути насторожі.
– Не обов’язково, – заперечив Бушар. – Комітет був одностайним у своєму виборі вас як основного доповідача. Ми всі захоплюємося кампанією, яку ви організували щодо Анатолія Бабакова. Міжнародна преса виявляє неабиякий інтерес, і вам буде цікаво дізнатися, що КДБ розпитував мене, чи можна буде завчасу побачити текст вашої промови.
Слова Бушара схвилювали Гаррі. До цього часу він не усвідомлював, наскільки широкий резонанс викликала його кампанія за кордоном і чого від неї очікували. Він зиркнув на годинник, сподіваючись, що ще має час знову переглянути свою промову, допив каву, вибачився перед Бушаром і хутко попрямував до свого номера. Ліфт у робочому стані викликав у Гаррі неабияке полегшення. Йому не було потреби нагадувати, що в майбутньому може й не випасти такої нагоди вплинути на справу Бабакова, й тим більше у самому серці Росії.
Він ледь не забіг до своєї кімнати й висунув шухляду маленького столика біля ліжка, де залишив свою промову. Але її там уже не було. Ретельно оглянувши номер, Гаррі збагнув, що документ забрав КДБ, який дуже вже прагнув із ним ознайомитися.
Гаррі знову зиркнув на годинник. Сорок хвилин до початку конференції, де він має виступити з промовою, над якою працював увесь останній місяць, а примірника її не було.
Коли на Красній площі куранти вдарили десять разів, Гаррі тремтів, як школяр, який має зустрітися з учителем, аби обговорити свій твір, існуючий лише в його голові. У письменника не залишилося іншого вибору, як перевірити, наскільки хорошою була його пам’ять.
Гаррі повільно спустився вниз, розуміючи, що відчуває актор за мить до того, як підніметься завіса, і влився в потік делегатів, котрі прямували до конференц-зали. Зайшовши туди, він раптом забажав повернутися назад до свого номера й замкнутися зсередини. Ряди авторів нагадували йому книжкові полиці й лякали навіть більше за наступ німців.
Кілька делегатів шукали собі місця в уже вщерть забитому приміщенні. Але за вказівкою Бушара Гаррі пішов наперед і зайняв місце скраю другого ряду. Коли оглянув величезну залу, його погляд затримався на гурті невиразних, міцно збудованих чоловіків у довгих чорних плащах, котрі підпирали спинами стіни, рівномірно розосередившись по приміщенню. У них була одна спільна риса: ніхто з них не виглядав так, ніби прочитав хоча б одну книжку в своєму житті.
Бушар закінчив свою інавгураційну промову, спіймав на собі погляд Гаррі й тепло всміхнувся.
– А зараз настав момент, якого ви всі чекали, – оголосив він. – Доповідь нашого шанованого колеги з Англії, автора дев’ятьох надзвичайно успішних детективних романів за участю детектива-сержанта Вільяма Ворвіка. Я тільки прагнув би, щоб його французький колега, інспектор Бено, був хоча б наполовину таким популярним. Либонь, ми зможемо дізнатися, чому саме?
Після того як сміх ущух, Бушар продовжив:
– Маю честь запросити Гаррі Кліфтона, президента англійського ПЕН-клубу, виступити на нашій конференції.
Гаррі повільно пробирався до президії, здивований кількістю спалахів фотоапаратів, що оточили сцену, а кожен його крок одночасно фіксували телевізійники.
Він потиснув руку Бушару, перш ніж зайняти своє місце за трибуною. Глибоко вдихнув й окинув поглядом аудиторію.
– Пане голово, – почав він, – дозвольте мені розпочати з подяки вам за добрі слова, але змушений вас попередити, що сьогодні говоритиму не про детектива-сержанта Вільяма Ворвіка і не про інспектора Бено, а про реальну людину, не про вигаданий персонаж, а з плоті і крові, як і кожен із нас у цій залі. Про того, хто сьогодні не може взяти участь у цій конференції, бо його тримають далеко в сибірському ГУЛАГу. За який злочин? За написання книги. Я, звісно ж, маю на увазі цього мученика і вживаю це слово цілком свідомо – йдеться про Анатолія Бабакова.
Навіть Гаррі здивувався оваціям, які вибухнули в приміщенні. На книжкових конференціях зазвичай рідко виявляють бурхливі емоції, а доповідачів вшановують лише ввічливими оплесками. Ця мимовільна перерва дозволила йому зібратися з думками.
– Скільки з нас у цій залі читали книжки про Гітлера, Черчилля чи Рузвельта? Троє із чотирьох лідерів, які визначили результат Другої світової війни. Але донедавна єдиною інформацією про Йосифа Сталіна з Радянського Союзу була офіційна брошура, видана під цензурою КДБ. Як ви всі знаєте, людина, яка переклала цю книжку англійською, настільки в ній розчарувалася, що вирішила написати свою несанкціоновану біографію, що, безумовно, продемонструвало б нам зовсім іншу точку зору на чоловіка, котрого ми всі знаємо як «дядька Джо». Але щойно ця книжка була надрукована, весь її наклад знищили, видавця запроторили до в’язниці, а після показового судового процесу автор зник із лиця землі. І я кажу не про гітлерівську Німеччину, а про сучасну Росію. Декому з вас, і мені також, було б цікаво дізнатися, що ж такого написав Анатолій Бабаков, що змусило владу діяти настільки тиранічно. Зрештою, совєти ніколи не перестають сурмити про успіхи свого утопічного укладу, який, як запевняють нас, є не лише взірцем для решти світу, а й із часом нам не залишиться нічого іншого, як його скопіювати. Якщо це так, пане голово, чому ж ми не можемо прочитати про протилежну точку зору й скласти про неї власну думку? Не забувайте, що «Дядька Джо» написав чоловік, який тринадцять років перебував поруч із Сталіним, знав його найпотаємніші думки, був свідком того, як той проводив своє повсякденне життя. Але коли Бабаков вирішив написати власну версію тих подій, нікому, зокрема й радянським людям, не дозволили дізнатися про це. Цікаво, чому? Ви не знайдете примірника «Дядька Джо» в жодній книжковій крамниці Англії, Америки, Австралії, Африки чи Південної Америки. Але ви не знайдете її й у Радянському Союзі. Можливо, твір написаний жахливо, нудно і негідний публікації, але принаймні ми зможемо його оцінити.
Ще одна буря оплесків прокотилася приміщенням. Гаррі довелося тамувати посмішку, коли він помітив, що чоловіки у довгий чорних плащах запхали руки до кишень, але вираз їхніх облич не змінився, коли перекладач тлумачив їм його слова. Оратор зачекав, поки оплески вщухнуть, перш ніж продовжити.
– У нашій сьогоднішній конференції беруть участь історики, біографи, вчені й навіть кілька романістів, усі вони сприймають свою роботу буденно, хоча й критично ставляться до своїх урядів, своїх лідерів, навіть до політичної системи. Чому? Бо ви приїжджаєте з країн, які вміють правильно реагувати на критику, сатиру, кпини, навіть глузування, і їхнім громадянам дозволено мати власну думку про той чи інший твір. Натомість у Радянському Союзі авторів публікують лише в тому випадку, якщо держава схвалює те, про що вони пишуть. Скільки з присутніх у цій кімнаті сиділи б зараз у в’язниці, якби народилися в Росії? І я кажу керівникам цієї великої країни: чому б не дозволити вашому народу ті самі привілеї, які ми на Заході приймаємо як належне? Можна почати зі звільнення Анатолія Бабакова й дозволу на видання його книжки. Факела свободи не треба боятися. Я ж не зупинюся, поки не побачу примірники «Дядька Джо» у «Гетчардсі» на Пікаділлі, «Даблдеї» на П’ятій авеню, «Даймоксі» у Сіднеї та в книгарні Джорджа на Парк-стрит у Бристолі. Але найбільше я хотів би побачити цю книжку на полицях бібліотеки імені Леніна на Воздвиженці, за кілька сотень ярдів звідси.