Жвавий чоловічок, зростом не більше п’яти футів, недбало одягнений у сорочку з відкритим коміром і добряче поношені джинси, підвівся з-за столу й подарував своєму потенційному клієнту теплу посмішку. Коли почув прізвище Кауфман, посмішка поширшала, і чоловічок потер долоні так, ніби збирався кинути кості для гри.
– Якщо ви товариш Саула Кауфмана, то, мабуть, розраховуєте придбати «Кохінур»[8] за п’ять фунтів.
– За чотири, – уточнив Себ.
– І ви навіть не єврей.
– Ні, – сказав Себ, – але мене навчав йоркширець.
– Це все пояснює. Тож як я можу вам допомогти, юначе?
– Я шукаю обручку.
– І хто ця щаслива дівчина?
– Американка, її звуть Сем.
– Тоді нам доведеться знайти для Сем щось особливе, чи не так?
Пан Ґард відсунув шухляду свого письмового столу, вийняв із неї в’язку з ключами і вибрав один із них. Підійшов до великого сейфа, вбудованого в стіну, відімкнув важкі двері й відсторонився, щоб продемонструвати десяток акуратно складених таць. Трохи повагавшись, він вибрав третю знизу, витягнув її і поставив на стіл.
Кілька маленьких діамантів підморгнули Себові. Він вивчав їх кілька хвилин, перш ніж заперечно похитати головою. Ювелір промовчав. Він повернув тацю в сейф і витягнув ту, що стояла вище.
Себу знадобилося трохи більше часу на розгляд більших камінців, які виблискували на сонці, але він відхилив і їх.
– Ви впевнені, що можете дозволити собі цю дівчину? – поцікавився господар, знімаючи третю тацю зверху.
Очі Себа спалахнули, коли він побачив сапфір в оточенні крихітних діамантів, які виблискували на чорній оксамитовій тканині.
– Той, – сказав він, не вагаючись.
Ґард підхопив лупу зі свого столу й уважніше вивчив перстень.
– Цей прекрасний сапфір родом із Цейлону і має п’ять каратів. Усі вісім алмазів мають по пів карата, їх нещодавно придбали в Індії.
– Скільки?
Ґард якийсь час не відповідав.
– Маю відчуття, що ви станете постійним клієнтом, – нарешті сказав він, – тож віддам вам цей чудовий перстень за гідною ціною. Скажімо, за сто фунтів?
– Ви можете казати все що завгодно, але в мене немає сотні фунтів.
– Погляньте на це як на інвестицію.
– Для кого?
– Я вам скажу, що буду робити, – мовив Ґард, повертаючись до свого столу й відкриваючи велику бухгалтерську книгу.
Він погортав кілька сторінок, потім провів вказівним пальцем по списку прізвищ.
– Щоб бути впевненим у тому, що ви станете моїм майбутнім клієнтом, я дозволю вам отримати цей перстень за ціну, яку заплатив за нього сам. Шістдесят фунтів.
– Нам доведеться повернутися до нижньої полиці, – неохоче визнав Себ.
Ґард здійняв руки вгору.
– Як бідний чоловік може сподіватися на зиск, якщо йому доводиться торгуватися з таким упертюхом, як ви? Моя остання пропозиція, – він зробив паузу, – п’ятдесят фунтів.
– Але на моєму рахунку в банку лежить лише близько тридцяти фунтів.
Ґард якийсь час мізкував.
– Тоді пропоную десять фунтів завдатку та п’ять фунтів щомісяця упродовж року.
– Але ж це складе сімдесят фунтів!
– Одинадцять місяців.
– Десять.
– Згода, молодий чоловіче. Сподіваюся, що це перша угода з багатьох, – додав він, тиснучи руку Себу.
Себ виписав чек на десять фунтів, тоді як пан Ґард вибрав невелике червоне пуделко, в яке поклав перстень.
– Приємно мати з вами справу, пане Кліфтон.
– Одне запитання, пане Ґард. Коли я зможу побачити горішню полицю?
– Коли станете головою правління банку.
8
За день до прильоту Гаррі до Москви британський міністр закордонних справ Майкл Стюарт викликав російського посла до свого кабінету в Вайтхоллі і від імені уряду Її величності висловив протест через ганебне поводження з Анатолієм Бабаковим. Він зайшов так далеко, що вимагав не лише звільнити політв’язня з казематів, а й негайно скасувати заборону на публікацію його книжки.
Заяву пана Стюарта для преси розмістили на першій шпальті всі часописи країни, а «Таймс» і «Ґардіан» додатково згадали про кампанію, яку розпочав популярний письменник Гаррі Кліфтон.
Того ж дня під час години запитань до прем’єра лідер опозиції Алек Даґлас-Гоум висловив свою стурбованість долею Бабакова і закликав главу уряду бойкотувати двосторонні перемовини, які мали відбутися з радянським лідером Леонідом Брежнєвим у Ленінграді цього місяця.
Наступного дня фото Бабакова разом зі світлинами його дружини Олени з’явились у кількох виданнях. «Дейлі міррор» охарактеризувала його книжку, як бомбу з годинниковим механізмом, котра, якщо її опублікують, підірве радянський режим. Гаррі стало цікаво, звідки вони могли про це дізнатися, якщо не читали цю книжку. Але він розумів, що сер Алан не міг би допомогти йому більше, й був налаштований дотримуватися своїх зобов’язань за угодою.
Під час нічного лету до Москви Гаррі знову й знову переглядав свою промову, і до тієї миті, коли літак БТКА приземлився в аеропорту Шереметьєво, він був упевнений, що його кампанія набирає обертів і що він виступить із промовою, якою буде пишатися Джайлз.
Гаррі знадобилося більше години, щоб пройти митницю, не в останню чергу через те, що його валізу довелося розпаковувати, а потім двічі перепаковувати. Вочевидь, він не був бажаним гостем. Коли Гаррі нарешті відпустили, то його та кількох його колег-делегатів усадовили у старий шкільний автобус, який за п’ятдесят хвилин зупинився біля готелю «Маджестік». Гаррі був геть виснажений.
Портьє повідомив, що йому як голові британської делегації виділили один із найкращих номерів готелю. Йому вручили ключ, а позаяк ліфт був поламаний, а посильних не виявилося, Гаррі був змушений тягнути свою валізу аж на сьомий поверх. Він відчинив двері, щоб увійти в один із найкращих номерів готелю.
Вбого обставлена кімната повернула спогади про його навчання у школі Святого Беди. Ліжко з тонким горбкуватим матрацом і стіл, об який гасили недопалки, заплямований кружальцями від пивних гальб, вважалися меблями. У кутку стояв умивальник із краном, який випускав цівку холодної води, незалежно від того, відкритий він чи ні. Коли Гаррі захотів прийняти ванну, то дізнався, що ванна кімната розташована у дальньому кінці коридора: не забудьте взяти з собою рушник, і не можна займати ванну більше десяти хвилин або залишати кран відкрученим. Це так нагадувало його стару школу, що якби у двері постукали, Гаррі не здивувався б, якби побачив на порозі сестру-хазяйку, котра прийшла перевірити його нігті.
Позаяк у номері не було навіть натяку на якийсь міні-бар чи хоча б кілька шматочків печива, Гаррі спустився вниз, аби приєднатися до своїх колег за вечерею. Після споживання обіду з однієї страви в режимі самообслуговування він почав розуміти, чому рибний паштет Бінґема вважався в Радянському Союзі розкішшю.
Кліфтон вирішив лягти раніше, не в останню чергу тому, що в програмі першого дня конференції він був вказаний основним доповідачем на одинадцяту годину наступного ранку. Хоча Гаррі і ліг у ліжко, але перш ніж зміг заснути, минуло кілька годин, і не лише через грудки вати в матраці, тонку паперову ковдру чи докучливі неонові вогні, котрі вторгалися у кожен закуточок його номера крізь нейлонові штори, які неможливо було зсунути. На той момент, коли він нарешті заснув, у Бристолі була одинадцята година, а в Москві – друга ночі.
Наступного ранку Гаррі схопився вдосвіта і вирішив прогулятися Красною площею. Не можна було пропустити нагоду потрапити до мавзолею Леніна, що височів на площі й слугував постійним нагадуванням про засновника радянської держави. Кремль охороняла масивна бронзова гармата, ще один символ перемоги над ворогом. Навіть у пальті, вдягнути яке наполягла Емма, з піднятим коміром вуха і ніс Гаррі швидко почервоніли від холоду. Аж тепер він збагнув, чому росіяни носять ті недолугі хутряні шапки, обмотуються шаликами й надягають шуби. Місцеві жителі оминали його дорогою, поспішаючи на роботу, але мало хто звертав увагу на чоловіка, який постійно ляпав себе руками по боках.