Я ніколи не вдаю з себе жертву. Мені завтра о шостій ранку потрібно бути на роботі. І не знаю, коли звільнюся.
А мені це байдуже, Андрію. Тепер байдуже. Ти ж нічого не помічаєш поза своєю роботою, і ніколи не помічав. Чому хтось має страждати від цього крім тебе? Я до півсмерті стомилася тягти все сама, очікуючи на твої рідкі повернення зі служби. Я благала тебе уділяти нам трішки більше уваги, а що отримувала взамін? Бурмотіння і натяки, що колись це все закінчиться. Доки не зрозуміла: все закінчиться лише тоді, коли закінчиться життя з тобою. Все, з мене досить. Твій прихід увечері схвилює сина. Йому потрібно лягати спати, а завтра рано вставати і йти до школи. Тож будь ласкавим планувати свій день так, щоб знаходити час для зустрічі з сином не лише у пітьмах.
Ти маєш рацію, Андрій повісив слухавку і витяг з таксофона пластикову карту. Озирнувшись, пішов до освітлених дверей продуктової крамниці. Додому йти все ще не хотілося. Тоді чому б не взяти кілька пляшок пива і не заночувати у кабінеті? Тим більше, ранком має початися операція, котру він готував кілька днів. Тож у відділі потрібно бути навіть раніше, аніж о шостій.
Ранок справді видався напруженим. Окрім оперативників, яких Степанович зібрав у повному складі, в клас несення служби міського відділку прибули дільничні інспектори, працівники відділу по боротьбі з організованою злочинністю і навіть дванадцять бійців спецпідрозділу «Беркут» з Хмельницького. Останні приїхали напередодні увечері, виконуючи розпорядження начальника обласного УМВС. Беркутята, гротескно-кремезні у своїх бронежилетах і «розгрузках», сиділи за столами у віддаленому кутку. Решта працівників очікували ближче до трибуни, за якою ось-ось мало зявитися керівництво Камянець-Подільської міліції. І бойовий провід не примусив на себе довго очікувати. Андрій тільки зайшов до приміщення і привітався з заспаним Забузьким, коли у клас служби явила себе начальницька кавалькада полковник Гончар у супроводі Степановича, другого замісника і начальника УБОЗ[3]. Сорок душ, які до цього вели між собою мляві розмови, піднялися з крісел, як це роблять учні середньої школи, зустрічаючи учителя.
Панове офіцери, схилив голову Гончар, і всі мовчки розсілися по своїм місцям, після чого він продовжив. Згідно з наказом начальника Хмельницького обласного УМВС, генерала міліції Палькова, оголошую початок операції «Стоп насильство», у рамках якої ми проведемо затримання кількох осіб підозрюваних у нещодавньому резонансному вбивстві.
Андрій позіхнув, прикриваючи рот кулаком. Усе, про що мала йти мова, було йому відомо. Напередодні він особисто доповів Гончару про хід слідства і разом з ним та Степановичем розробляв деталі нинішньої операції. Шість оперативних груп, кожна з котрих буде складатися з двох оперативників, двох працівників УБОЗ, двох бійців «Беркута» і двох водіїв, одночасно мають вирушити за адресами проживання Віталія Потапчика на прізвисько Потап, Віктора Софронова на прізвисько Софрон, Юрія Буряка на прізвисько Буня, Андрія Безкоровайного на прізвисько Біляш, Сергія Мордюка на прізвисько Морда і Михайла Назарова на прізвисько Балабон. Конверти з іменами тих, кого потрібно затримати, їхніми фотографіями і адресами Гончар за кілька хвилин видасть керівникам оперативних груп. Сам полковник Гончар, з огляду на те, що не бажає ховатися за спини підлеглих і у потаємних мріях бачить себе овіяним славою бойовим генералом, бере на себе найважливішу ділянку роботи затримання ватажка, тобто Потапчика. Капітану Соколовському, як людині, що розплутала справу, доручалося затримувати Віктора Софронова. Скоріш за все тому, що Артем Підгірний свідчив: відморозок полюбляє стріляти у людей і, не приведи Господи, захоче спробувати відточити стрілецькі навички на особі пана полковника. У той час як Потап, з яким Гончару доводилося зустрічатися за часів перебування останнього на посаді старшого оперуповноваженого, скоріше б погодився на черговий арешт, аніж відкрив би вогонь по ментам. Втім, якщо такий висновок і мав місце, то бойовий начальник міськвідділу помилявся і подальші події довели його помилку.
Решту бандитів доручалося затримувати групам під керівництвом майора Фоміна з УБОЗ і трьом його колегам-капітанам. Одразу ж після затримання бандитів належало допровадити до різних кабінетів і, користуючись психологічним шоком, що його вони мали отримати під час арешту, «колоти», не гаючи часу. Звичайна практика. Перші кілька годин найбільш ефективні для дізнання, далі витягти інформацію з людини, котрій загрожує «вишка», стає значно складніше.